Мелодія була ніжна, акорди будили незнані чи заснулі пристрасті, і Бавдоліно подумав про Беатрису.

— Господи Ісусе, — мовив Поет, — чому я не вмію писати такі прегарні вірші?

— Я не хочу бути поетом. Співаю сам для себе, та й годі. Якщо хочеш, я тобі їх подарую, — зворушено сказав Абдул.

— Аякже, — відказав Поет, — якщо я перекладу їх з провансальської на німецьку, вони будуть гівна варті…

Абдул став третім у їхньому товаристві, і коли Бавдоліно намагався викинути Беатрису зі своїх думок, той клятий рудоволосий сарацин брав свій нестерпний інструмент і співав пісень, які краяли Бавдолінові серце:

Бавдоліно пообіцяв собі, що колись теж напише пісні для своєї далекої королеви, але він добре не знав, як це робиться, бо ні Оттон, ні Рагевін ніколи не говорили йому про поезію, хіба що казали вивчити якийсь священний гімн. Поки що він скористався з допомоги Абдула, щоб дістати доступ до бібліотеки Святого Віктора, де щоранку він гайнував чимало часу, на шкоду лекціям, з напіврозтуленими вустами вбираючи в себе дивовижні книги — ні, не підручники з граматики, а історії Плінія, «Александрію», географію Соліна та етимології Ісидора…

Він читав про далекі краї, де живуть крокодили — великі водні змії, які плачуть, поїдаючи людей, рухають верхньою щелепою і не мають язика; гіпопотами — напівлюди й напівконі; звір левкохрок з тілом осла, задом оленя, грудьми і стегнами лева, кінськими копитами, двострілчастими рогами, розрізом рота аж до вух, з якого виходить сливе людський голос, і з єдиною кісткою замість зубів. Він читав про землі, де живуть люди без колінного суглоба, люди без язика, люди з величезними вухами, якими вони прикриваються від холоду, й одноноги, які напрочуд швидко мчать на своїй єдиній нозі.

Він не міг посилати Беатрисі чужі пісні (а навіть якби він сам їх написав, він би теж не насмілився), тому вирішив, що даруватиме їй усі ті дива, про які дізнається, як дарують коханій квіти або коштовності. І так описував він їй землі, де ростуть дерева, що дають борошно і мед, розповідав про гору Арарат, на верхівці якої в ясні дні видно залишки Ноєвого ковчега, а хто побував там, каже, що пальцем торкнувся того отвору, крізь який утік диявол, коли Ной прочитав молитву Benedicite.[79] Він говорив їй про Албанію, де люди біліші, ніж деінде, і мають волосся таке рідке, як котячі вуса; про землю, де, ставши лицем до сходу, людина відкидає тінь праворуч; про інші землі, де живе надзвичайно жорстокий люд і де справляють глибоку жалобу, коли народжуються діти, і бучно святкують, коли хтось помирає; про краї, де підносяться величезні золоті гори, що їх охороняють мурахи завбільшки з собаку, і де живуть амазонки, жінки-воїни, що оселили своїх чоловіків у сусідній землі, і якщо в них народжується хлопчик, його відсилають до батька або вбивають, а якщо дівчинка, їй випікають розжареним залізом одну грудь — якщо дитина високого роду, то ліву, щоб вона могла тримати щит; а якщо низького — то праву, щоб могла стріляти з лука. Врешті розповів їй про Ніл, одну з чотирьох річок, які беруть початок на горі Земного Раю, — він тече пустелями Індії, входить у підземелля, знову виходить на поверхню біля гори Атлас, а тоді вливається в море, перетнувши Єгипет.

Але, дійшовши до Індії, Бавдоліно вже майже забув про Беатрису — ум його запалювали інші фантазії, він-бо вбив собі в голову, що десь в тих краях має бути, якщо воно взагалі існує, царство того Пресвітера Йоана, про якого йому розповідав Оттон. Думати про Йоана Бавдоліно ніколи не переставав: він думав про нього щоразу, як читав про якісь незнані краї, і ще більше, коли бачив на пергамені барвисті мініатюри, що зображали дивних істот, як от рогатих людей чи пігмеїв, які ціле своє життя борються з журавлями. Він стільки про це думав, що подумки вже звертався до Пресвітера Йоана так, ніби той — приятель його родини. Тому для Бавдоліна було великою справою дізнатися, де той живе, а не знайшовши ніде його слідів, він однаково мусив би знайти для нього якусь Індію й оселити його там, бо почував себе зв'язаним присягою дорогому його серцю єпископові на смертному ложі, якої він насправді ніколи не складав.

Розповів він про Пресвітера і двом своїм приятелям, яких гра ця відразу привабила, і вони стали повідомляти Бавдоліна про кожну знайдену в манускриптах згадку про щось незрозуміле й чудернацьке, в якій вчувався повів індійських пахощів. Абдулові спало на гадку, що сяйво далекої його принцеси, якщо вона справді далека, мало б ховатися в цій найдальшій країні.

— Авжеж, — відповів Бавдоліно, — але як потрапити до тої Індії? Вона, мабуть, не так далеко від Земного Раю, а отже на сході Сходу, саме там, де кінчається земля і починається Океан…

Вони ще не почали слухати лекції з астрономії, а тому мали досить невиразне уявлення про форму Землі. Поет усе ще був переконаний, що Земля — це довга, плоска рівнина, на краях якої хтозна куди вниз спадають води Океану. Натомість Рагевін сказав Бавдолінові, щоправда, дещо скептично, що не тільки великі філософи давнини, чи Птолемей, батько всіх астрономів, але й святий Ісидор твердив, що Земля кругла, ба навіть був він щодо цього так по-християнському впевнений, що оцінив розмір екватора у вісімдесят тисяч стадіїв.[80] Однак, застережливо піднімав руку Рагевін, так само фактом є те, що деякі Отці церкви, приміром, великий Лактанцій, нагадували, що, згідно з Біблією, Земля має форму ковчега, а отже небо і Землю разом слід розглядати як скинію, як храм з чудовою банею й підлогою — коротше кажучи, це радше коробка, ніж м'яч. Будучи людиною вельми обачною, Рагевін дотримувався того, що казав святий Авґустин — може, поганські філософи й справді мали рацію, і Земля таки кругла, а Біблія говорить про ковчег метафорично, але знання про форму Землі ніяк не допомагає розв'язати єдину серйозну проблему кожного доброго християнина, тобто як йому спасти свою душу, а отже присвячувати розважанням на тему форми Землі навіть півгодини є просто марнуванням часу.