На Царгород спадала ніч і на небі вже не видно було заграви. Пожежа гасла, і лиш де-не-де на пагорбах міста миготіли відблиски, але вже не полум'я, а жару. Тим часом Никита звелів принести дві чаші медового вина. Бавдоліно сьорбав його, а очі його блукали десь у порожнечі.

— Це вино з острова Тасос. У глек додають тісто з полби, просякнуте медом. Тоді до сильного й пахучого вина доливають вино делікатніше. Правда, яке воно ніжне? — спитав його Никита.

— Авжеж, ніжне, — відповів Бавдоліно, думаючи про зовсім інше. Тоді він поставив чашу.

— Того ж самого вечора, — завершив він свою оповідь, — я назавжди зарікся осуджувати Фрідріха, бо почував за собою ще більшу провину. Що гірше — відрізати носи ворогам чи цілувати уста дружини твого доброчинця?

Наступного дня він пішов прохати у свого названого батька пробачення за сказані йому суворі слова і залився рум'янцем, коли помітив, що й Фрідріха мучать докори сумління. Цісар обняв його, перепрошуючи за свій гнів, і сказав, що замість сотні підлесників воліє мати коло себе такого сина, як він, здатного вказати йому на його помилки. «Такого не наважується сказати мені навіть мій духівник, — сказав він йому з усмішкою. — Ти єдина людина, якій я довіряю».

Паленіючи від сорому, Бавдоліно починав розплачуватись за свій злочин.

Бавдоліно прибув під Мілан, коли міланці вже не витримували облоги, зокрема через внутрішні чвари. Врешті вони вирядили посольство, щоб узгодити умови здачі, визначені ще сеймом в Ронкальї, — тобто через чотири роки, після стількох смертей і руйнацій, становище було таким же, як і чотири роки тому. Точніше, капітуляція була ще ганебнішою, ніж попередня. Фрідріх хотів було знов уділити їм своє прощення, але безжалісний Райнальд волів дмухати на холодне. Треба дати їм таку научку, щоб усі пам'ятали, та й належить подбати про сатисфакцію для міст, які боролися разом з імператором не з любові до нього, а з ненависті до Мілана.

— Бавдоліно, — сказав цісар своєму названому синові, — цього разу не сердься на мене. Іноді навіть цісар мусить зробити те, чого хочуть його радники. — І впівголоса додав: — Райнальда я боюся більше, ніж міланців.

І він наказав, щоб Мілан стерли з лиця землі, вивівши з міста всіх людей, чоловіків і жінок.

Тепер поля навколо міста аж кишіли міланцями, які безцільно блукали навколо; дехто знайшов прихисток у сусідніх містах, інші стали табором перед мурами, сподіваючись, що імператор простить їх і дозволить повернутися. Падав дощ, вночі біженці тремтіли від холоду, діти хворіли, жінки плакали, беззбройні чоловіки сиділи край доріг, погрожуючи кулаками небові, адже безпечніше було проклинати Всемогутнього, ніж імператора, бо імператор усюди мав своїх людей, які вимагали пояснення причин надто вже бурхливих скарг.

Спершу Фрідріх хотів підпалити бунтівниче місто, але потім вирішив, що краще буде довірити цю справу італійцям, які ненавиділи Мілан ще дужче, ніж він. Лодійцям він доручив зруйнувати східну браму, звану Порта Ренца, кремонцям — розвалити браму Порта Романа, павійцям — не залишити каменя на камені від Порта Тічінезе, новарцям — стерти із лиця землі Порта Верчелліна, мешканцям Комо — знести Порта Комачіна, а жителям Сепріо та Мартезани — зрівняти із землею Порта Нуова. Це доручення вельми сподобалось громадянам тих міст, і вони навіть дали цісареві чимало грошей, щоб насолодитись привілеєм власноручно порахуватися з переможеним Міланом.

Наступного дня після того, як почалося плюндрування, Бавдоліно пробрався за міські мури. У деяких місцях геть нічого не було видно, крім хмари пилюги. Пірнувши в цю хмару, він побачив, як одні прив'язали до фасаду якоїсь будівлі товсті мотузки і дружно тягнули за них, аж поки він не розвалився, а другі, досвідчені каменярі, гатили кирками по даху якоїсь церкви, аж поки вона не зосталася без нього, а тоді великими молотами стали розбивати стіни і валити колони, підкладаючи клини під їх основу.

Кілька днів Бавдоліно блукав зруйнованими вулицями і бачив, як впала дзвіниця найбільшої церкви — пречудова і велична, як жодна інша в Італії. Найстаранніше працювали лодійці, які прагнули тільки помсти: вони перші дали раду своїй роботі, а тоді побігли допомагати кремонцям плюндрувати Порта Романа. Але павійці здавалися досвідченішими — вони били тільки напевне й вміли стримувати свою лють: вони роздроблювали розчин там, де камені були з'єднані між собою, або підкопували основу муру і він розвалювався сам.

Одне слово, тому, хто не знав, що тут діється, Мілан здавався метушливою новобудовою, де кожен бадьоро працював, хвалячи Господа. Тільки час немов ішов назад: замість того, щоб на порожньому місці з'явилося нове місто, старе місто перетворювалося на порох і голу землю. З цими думками в голові, у празник Пасхи, коли імператор оголосив у Павії велике святкування, Бавдоліно квапився роздивитися mirabilia urbis Mediolani,[90] ще заки Мілана не стане. І так він опинився перед ще не зруйнованою пречудовою базилікою і побачив неподалік кілька павійців, які ревно працювали, попри велике свято, закінчуючи руйнувати якийсь особняк. Від них він дізнався, що то базиліка Святого Євсторґія і що наступного дня вони займуться й нею: «Вона занадто гарна, щоб залишити її цілою, правда?» — резонно сказав йому один з нищителів.

Бавдоліно ввійшов у наву базиліки, прохолодну, мовчазну й порожню. Хтось уже розтрощив вівтарі й бічні каплиці, бозна-звідки приблудні собаки знайшли собі тут прихисток, обсикуючи основи колон. Біля вівтаря сновигала корова, жалібно мукаючи. То була тварина нівроку, і Бавдоліно мав нагоду порозмірковувати про ненависть, що її живили нищителі міста, які нехтували навіть такою привабливою здобиччю, аби лише швидше зруйнувати Мілан.

В одній бічній каплиці, поруч з кам'яним саркофагом, він побачив старого священика, який схлипував від розпачу — точніше, попискував, немов поранений звір; лице його було біліше від білків очей, а худюче тіло при кожному схлипуванні здригалося. Бавдоліно хотів допомогти йому, запропонувавши флягу з водою, яку мав із собою.

— Спасибі тобі, чоловіче добрий, — мовив старий, — але тепер мені вже залишається хіба що чекати на смерть.

— Вони тебе не вб'ють, — сказав йому Бавдоліно, — облога скінчилася, мир підписано, і ті люди надворі хочуть тільки розвалити твою церкву, а не забрати тобі життя.

— Чого варте буде моє життя без моєї церкви? Але це справедлива покара небес, бо багато років тому я з марнославства хотів, щоб церква моя була найгарнішою й найславнішою з усіх; а крім того, я скоїв гріх.

Який гріх міг скоїти цей бідолашний старий? Бавдоліно спитав його про це.

— Багато років тому один мандрівець зі Сходу запропонував мені купити найчудовніші мощі християнського світу — нетлінні тіла трьох Волхвів.

— Трьох Царів-Волхвів? Усіх трьох? Нетлінні?

— Усіх трьох Волхвів, нетлінні. Вони були мов живі, тобто здавалось, ніби вони тільки-но померли. Я знав, що це не може бути правдою, бо про Волхвів згадує лиш одне Євангеліє, від Матея, і сказано там про них дуже мало. Не сказано, скільки їх було, звідки вони прийшли, чи були вони царі, чи мудреці… Оповідається тільки, що вони прибули до Єрусалима, йдучи за зіркою. Жоден християнин не знає, звідки вони походили і куди повернулися. Хіба хтось міг знайти їхню гробницю? Тому я так і не наважився сказати міланцям, що в мене переховується цей скарб. Я побоювався, що через жадібність вони скористаються цією нагодою, щоб приваблювати сюди вірних з цілої Італії, наживаючись на фальшивих мощах…

— Отже, ти не згрішив.

— Згрішив, бо переховував їх у цьому посвяченому місці. І знай очікував на знак з небес, але його не було. А тепер я не хочу, щоб ці вандали знайшли їх. Вони розділять ці мощі між собою і обдарують надзвичайною гідністю свої міста, які тепер нас знищують. Прошу тебе, усунь будь-який слід моєї тодішньої слабкості. Піди по допомогу, прийди ввечері, щоб забрати ці непевні реліквії, знищ їх. Таким невеликим трудом ти запевниш собі Рай, а цим, мені здається, не варто нехтувати.