— Полковник знає, що ви плануєте зі мною зробити, про школу горобців? — вона захитала головою. — Він роздивлявся мене за столом. Був готовий розкрити мені рота й перевірити зуби.

Ваня втрутився, тепер його голос звучав дещо надривно.

— Я впевнений, він дуже вражений, він ветеран. Усі операції по-своєму унікальні. Ще не ухвалено остаточного рішення, як саме слід діяти. У будь-якому разі, для тебе це неабиякий шанс, Домініко.

— Я не можу, — сказала Домініка. — Після попередньої операції, після того, як усе закінчилося, мені знадобилися місяці, щоб забути Устинова.

— Ти згадуєш про це? Ти забула, що я казав? Зітри цей інцидент з пам’яті і ніколи до нього не повертайся, — сказав Ваня. — Я вимагаю повного дотримання цієї умови.

— Я нікому ніколи не обмовилася й словом, — відказала Домініка. — Просто якщо це ще одна з таких операцій, я краще…

— Ти «краще»? Ти тепер випускниця Академії і молодший офіцер служби. Ти прийматимеш призначення, які тобі дають, виконуватимеш накази і свій обов’язок. Ти захищатимеш Батьківщину.

— Я прагну служити Росії, — сказала Домініка. — Просто я не бажаю, щоб мене використовували в таких операціях… Є люди, які займаються цією роботою регулярно, я чула про них. Чому не використати когось із них?

Ваня нахмурився.

— Годі. Більше ні слова. Ти не бачиш, яку можливість я тобі пропоную. Ти думаєш про себе, про свої дитячі клопоти. Будучи офіцером СВР, ти не можеш обирати. Ти лише бездоганно виконуєш накази. Якщо вирішиш відмовитись, якщо дозволиш своїм безглуздим упередженням зламати власну кар’єру, перш ніж вона почнеться, скажи про це зараз. Ми звільнимо тебе, закриємо твій файл, скасуємо пенсію та відберемо привілеї — усі привілеї.

«Скільки разів шию моєї матері пхатимуть у петлю? — подумала Домініка. —Що ще вони їй вчинять, аби змусити мене служити з честю?»

Ваня помітив, як її плечі опустилися.

— Дуже добре, — сказала вона, встаючи. — З вашого дозволу, можна мені йти?

Домініка підвелася і пройшла біля мальовничого вікна до дверей, сонячне світло падало їй на волосся, обрамляючи класичний профіль. Ваня стежив за тим, як вона крокувала килимом — вона що, злегка кульгає? — і на коротку мить зупинилася біля дверей, щоб знову поглянути на нього. Волосся заворушилося в нього на голові, коли він побачив, як її виразні блакитні очі, мов пилка чи скальпель, зупинились на його обличчі на три тривожні секунди. Погляд, мов у вовчиці. Він ніколи не бачив такого погляду за все своє життя. Та перш ніж він устиг щось сказати, вона зникла, мов навіжена, в лісі.

Забланшувати листя капусти, відварити рис. Обсмажити нарізану цибулю, моркву, очищені помідори до м’якого стану, змішати з рисом та яловичим фаршем. Загорнути в листки капусти дві столові ложки суміші, зробивши великі квадратні конверти. Обсмажити в маслі до золотої скоринки, а потім тушкувати годину в томатному соусі з лавровим листом. Подавати з невеликою кількістю соусу та зі сметаною.

Нейт Неш прибув до аеропорту Гельсінкі-Вантаа після двогодинного польоту. Сучасний аеропорт був блискучий та добре освітлений. Як і в Шереметьєво, всюди впадала в очі нав’язлива реклама одеколону, годинників і туристичних фірм. Магазинчики, де продавали білизну, вишукані продукти харчування та журнали, були розкидані по всій території терміналу. Проте нудотного аромату вареної капусти, дешевого одеколону та вологої вовни не було чути. Навпаки, десь поруч випікали запашні булочки з корицею. За той час, доки Нейт забирав свою єдину валізу, проходив митницю і прямував до зупинки таксі на вулиці, він не помітив невисокого чоловіка в простому темному костюмі, який спостерігав за ним із зали очікування. Цей чоловік сказав кілька слів по своєму мобільному й відвернувся. Через тридцять хвилин, за дев’ятсот кілометрів на схід, Ваня Єгоров знав, що Неш приїхав до Фінляндії. Гра починалася.

Наступного ранку Нейт зайшов у кабінет Тома Форсайта, голови резидентури Гельсінкі. Кабінет Форсайта був невеличкий, але затишний, з єдиною картиною на морську тематику, що висіла над столом, та маленьким диваном біля стіни навпроти. Обрамлена світлина вітрильного судна на прозорій поверхні океану стояла на столі біля дивана, поруч з іншою, із зображенням Форсайта в юності за кермом. Єдине вікно в кабінеті закрите жалюзі.

Форсайту було вже далеко за сорок, високий та худий, з рідким сивим волоссям та міцною щелепою. Виразні карі очі дивилися на Нейта з-над окулярів у формі півмісяця. Форсайт усміхнувся, кинув стос паперів у коробку й підвівся, щоб потиснути руку над столом. Його рукостискання було твердим та сухим.

— Нейте Неш, — сказав він неспішно. — Вітаю в резидентурі.

Він жестом вказав Нейту на шкіряне крісло біля його столу.

— Дякую, шефе, — сказав Нейт.

— Тобі підшукали квартиру? Де тебе поселило посольство? — спитав Форсайт.

Відділ житлозабезпечення в посольстві надав йому комфортну двокімнатну квартиру в Круунунхаці. Нейт був у захваті, відкривши подвійні двері на маленький балкон з видом на пристань, поромний термінал та море за ним, так і сказав Форсайту.

— Це гарний район, дуже близько до роботи, — відповів Форсайт. — Я б хотів переговорити з тобою та Марті Ґейблом, щоб ти краще зрозумів, що тут у нас і до чого.

Ґейбл був заступником голови резидентури, з яким Нейт ще не зустрічався.

— У нас є кілька гарних справ, та ми зможемо зробити набагато більше. Забудь про внутрішні цілі, фіни — наші союзники, ми за ними слідкуємо. Ми з Марті все облаштували, тож тобі не слід перейматися внутрішньою службою. Пройдемось усіма односторонніми можливостями, які ми розробляємо. Всі звичні араби — з «Хезболли», хамас’у, палестинці — у всіх є свої люди в місті. Отримати до них доступ може бути нелегко, тож подумай про агентів під прикриттям. Іранці, сирійці, китайці. Невеличкі групи, вони почуваються тут безпечно, в нейтральній Скандинавії. Перси можуть шукати обладнання, на яке накладено ембарго. Перевір їх за дипломатичними каналами, — сказав Форсайт, відкинувшись у своєму офісному кріслі.

— Я хотів би зайнятись чимось більшим, — сказав Нейт. — Після того, що сталося зі мною в Москві, мені треба щось справді велике.

«Звісно», — подумав Форсайт. Він помітив тривогу в його очах і рішучість в його стиснутій щелепі. Нейт рівно сидів у своєму кріслі.

— Це добре, Нейте, — сказав Форсайт, — та будь-яке вербування — добре, доки воно продуктивне. Велику рибу можна виловити завдяки терпінню, роботі в команді та створенню десятків нових контактів.

— Це мені відомо, шефе, — швидко відповів Нейт. — Та я не маю такої розкоші, як час. Той Ґондорф добряче до мене причепився. Якби не ви, мене повернули б до російських штабістів, я б сидів за комп’ютером, клацаючи мишкою. Ви не уявляєте, наскільки я вдячний за те, що мене викликали сюди.

Форсайт прочитав персональний файл Нейта, надісланий до резидентури, коли нове призначення було затверджене. Молодих офіцерів, які майже вільно володіють російською, було мало. Найвищі оцінки під час навчання на Фермі, а згодом тренування в «забороненій зоні» в Москві, пізнання особливостей роботи під постійним ворожим спостереженням. У файлі також позитивно згадувалась робота Нейта в Росії, особливо його обробка делікатних справ з обмеженням рівня доступу — жодних подробиць.

Але зараз Форсайт бачив перед собою спантеличеного молодого оперативника, який мав дещо декому довести. А це погано, це робить людину схильною до невдач і змушує постійно відволікатись.

— Не переймайся через Москву. Я говорив з деким у штаб-квартирі, нема приводу хвилюватися.

Він помітив, як обличчя Нейта змінилося від думки про його персональний файл.

— Я хочу, щоб ти мене послухав, — сказав Форсайт. Він зупинився, чекаючи на повну увагу Нейта. — Ти маєш працювати мудро, з максимальним рівнем конспірації, не халтурити. Усім нам хочеться великих справ — дідько, та ти зараз однією такою справою і займаєшся, — але я не терпітиму недбалого ставлення до операцій. Зрозуміло?