Усе складалося добре, ми мусили тримати турецьку національну поліцію на короткому повідку, адже їм хотілося покінчити з терористами, «схопити мертвими», як самі вони казали.
Голова резидентури в Анкарі був задоволений, як і керівництво в штаб-квартирі. А потім Ґейбл знахабнів, утратив контроль. Урок для Нейта: ніколи не втрачай контролю.
Молодий курд жив у Тепебаші, недалеко від району Пера, у старому європейському кварталі. Зазвичай Ґейбл зустрічав малого в його таксі, їздив з ним містом, ніколи не зупиняючись, і завжди ночами, на льоту. Він порушив правила й відвідав дім малого, щоб познайомитись з його сім’єю. У нього вдома. Малий сам його запросив і відмову сприйняв би за образу, довелось враховувати культурні особливості, трясця. Крім того, Ґейблу хотілося побачити, де жив його агент. Слухай, ти завжди знаєш, де живуть твої агенти, та ніколи не знаєш, чи якоїсь ночі тобі не доведеться викопувати їх у лісі.
Вулиця була крута, обрамлена облущеними дерев’яними будиночками: зів’яла краса, вузенькі сходи біля порогів, подвійні двері, ліхтарі з гравійованого скла — усе розбилось і просіло. Старий європейський квартал тепер був завалений сміттям і смердів стічними водами. У Стамбулі звикаєш до запаху каналізації, він навіть починає подобатись. У будь-якому разі, на вулиці темніло, і в будинках починали запалювати світло. Вечірній заклик до молитви щойно закінчився.
Ґейбл спустився з пагорба, дещо хвилюючись. Попереду була незручна година, повна сором’язливості, опущених очей і безкінечних склянок чаю. До біса, це частина роботи. Наближаючись до будинку, він почув крики. Двері його агента були відчинені. Щось розбилося. Трясця, недобре, скоро почнуть збиратися сусіди. Ґейблові подумалось, що приблизно за дві хвилини вулиця перетвориться на справжній цирк. Він почав відходити від будинку. Було вже досить темно, ніхто б його не помітив.
Проблема була в тому, що через двері двоє витягали агента Ґейбла з будинку, тримаючи під пахви. Дружина малого, худорлява і смаглява, з мигдалевидними очима з південних схилів Таврських гір, у розірваній футболці, босоніж стояла в них за спинами, кричала, била цих чоловіків. Дитина років двох стояла голісінька на порозі і плакала. Ці два виродки були такими ж худющими, як і агент Ґейбла, та опору не було, може, тому що один з виродків тримав пістолет.
Господи Ісусе, у малого проблеми з РПК. Можливо, він витратив забагато грошей, можливо, пробалакався про нового іноземного друга. Слухай, усе може спаскудитись ось так, раптово. Мусиш їх захищати, а іноді — виконувати за них їхню роботу. РПК дотримувалась середньовічних поглядів, коли справа стосувалась співвітчизників, яких вона вважала зрадниками.
Ґейбл міг просто піти. Але побачив маленьку дівчинку на порозі — крихітну, заплакану — і подумав: «Ні, хай йому грець».
Він став на першу сходинку будинку й посміхнувся виродкам. Вони зупинились і відпустили малого, який упав на дупу на останній сходинці. Його дружина перестала голосити й поглянула на Ґейбла, сраного дебелого ябанджі, іноземця з великими кулаками. Дюжина сусідів зібралась навколо — всі курди. В клятому районі було тихо, мов у труні, ні звуку, посеред вулиці текла вода. Виродок з пістолетом прокричав щось незрозуміле курдською.
Цей галасливий почав махати пістолетом, тикати в малого, в дружину, трусив ним, мов пальцем. Малого гарантовано прикінчили б, якби Ґейбл не почав діяти. Трясця, насрати, все одно це вже достобіса точно був кінець завдання, малому слід було покинути Туреччину, якщо він хотів вижити. Хлопець з РПК спустився на одну сходинку нижче і продовжував кричати. Я ігнорував його очі-намистини, зосередившись на пістолеті. Суглоби на пальцях цього дрібного сучого сина побіліли від хватки, лишалось десь три секунди. Барабан приводився в дію.
У Ґейбла із собою був Hi-Power8, схований в кобурі на ремені «Б’янкі», біля стегна. Він дістав браунінг і вистрелив у курда, бах-бах-бах. Це Мозамбік, два постріли в корпус, третій у район чола, здається, десь там це вигадали. Очі виродка широко розплющились, і він звалився замертво. Тіло гепнулось черепом об сходи. Пістолет упав поруч, Ґейбл підняв його й викинув з гуркотом в решітку каналізації. У каналізації Стамбула, певно, плавають мільйони пістолетів. Не встигла випущена Ґейблом латунь опуститися на тротуар, як сусіди розбіглись, мов срані білки, у всі боки. Як на пагорбі, так і під ним заляскали віконні ставні.
Малий курд тримав свою дружину. Ґейбл подумав, чи розумів він тоді, що для них саме тієї миті розпочиналось нове життя, можливо, це розуміла дружина, вона здавалась розумною, крізь ту футболку проглядалися соски. Ґейбл поглянув на іншого хлопця з РПК, який немов узрів Ісуса чи Мухамеда, неважливо, він тримав руки перед собою, долонями вгору, спустився сходами й побіг вулицею, зникнувши в темряві.
Ґейбл дав малому п’ять кусків, аби той усе владнав. Більше вибити зі штабу не вдалося. Хтозна, куди вони поділися, можливо, переїхали до Франції чи Німеччини. П’ятеро курдських дітлахів вивчають німецьку. Коли їм виповниться двадцять, Нейт зможе їх знайти й завербувати. Трясця, здуріти можна. Гаразд, тепер до суті цієї сраної довгої історії.
— Наслідки були, курва, страшними, курбельоха гівна, я не жартую, — сказав Ґейбл.
Спочатку консульство, потім істеричний генеральний консул з тоненьким, як музична скринька, голоском, потім посольство в Анкарі, потім довгі розмови в держдепартаменті. Дипломат причетний до смертельної стрілянини, вони дуже засмутилися, дуже. Тяжкі наслідки. Довелося покинути Стамбул. Турецька національна поліція вручила мені нагороду, влаштувала обід на прощання. Вони були у захваті. Турецькі копи люблять гарну стрілянину. Але всі інші не на жарт розізлились, і це при тому, що ще навіть не почалося офіційне розслідування ЦРУ.
Ґейбл цілий місяць вовтузився з Управлінням безпеки в штаб-квартирі. Після сорока годин розмов було вирішено зупинитись на «недостатньому рівні конспірації». Голова резиденції в Анкарі не прикрив Ґейбла, надто багато політики замішано в справі, нагадує Ґондорфа, еге ж? За свою кар’єру доводиться зустрічатись далеко не з одним гівнюком.
Здавалося, перспективи Ґейбла щодо закордонних операцій були нульовими на невизначений час. Він застряг у кабінці чотири на чотири в турецькому відділі штаб-квартири, слухаючи, як двадцятитрирічна стажерка з іншого боку перегородки на зовнішній лінії розповідає своїй подрузі, як намагалася відсмоктати на вихідних своєму хлопцеві. Ніхто з молодих офіцерів не носив наручних годинників, трясця їхній матері: час вони дізнавались зі своїх телефонів, чи планшетів, чи як там воно зветься.
Ґейбл себе не жалів, це були операції. Все, що з ним траплялося, траплялося з певних причин. Слухай, найголовніше — це твій агент, його життя. Це єдине, що має значення.
Приблизно в той самий час Форсайт якраз заварив свою власну курбельоху гівна, але відскочив і опинився в Гельсінкі. Він чув, у якій дупі опинився Ґейбл — у цьому не було нічого нового, — і послав по нього, аби зробити своїм заступником, як у старі деньки, от тільки добрих старих деньків не існує, це міф. Екстатики у штаб-квартирі з радістю відпустили Ґейбла до Фінляндії, позаяк більш ніхто не хотів туди їхати, а його треба було спекатись — поганий вплив.
— От ми й тут, три дебіли в полі, працюємо біля довбаного арктичного кола. І ми з тобою п’ємо пиво в турецькій забігайлівці.
Ґейбл допив своє пиво й викрикнув: «Гесап!» Коли Тарік вийшов із кухні, Ґейбл вказав на Нейта:
— Він платить.
Нейт розсміявся.
— Стривай, — сказав він. — Як це, Форсайт заварив власну курбельоху гівна? Що з ним трапилось?
Нейт дістав з кишені кілька євро і дав Таріку.
— Здачу лиши собі.
Тарік скромно усміхнувся, кивнув Ґейблу й повернувся на кухню.
— Надто багато чайових, новачку, — сказав Ґейбл. — Не дозволяй їм звикати до такої розкоші. Вони мають лишатися голодними.
Ґейбл підвівся й закутався у своє пальто.