Він нічого не їв і не пив уже більш ніж дванадцять годин, тож почав жадібно черпати густий борщ тремтячою ложкою. Баба поглянула на нього, встала та, обійшовши прилавок, підійшла до дверей. Нейт стежив за нею краєм ока. Вона відчинила двері, і він відчув, як знадвору увірвалося холодне повітря. Баба виглянула на вулицю, подивилася ліворуч та праворуч, після чого, грюкнувши, зачинила двері. Вона повернулась на свій стілець біля прилавка й узяла газету. Коли Нейт доїв борщ та хліб, то підійшов до неї і відрахував кілька копійок. Стара карга взяла монети та вкинула у висувний ящик. Вона грюкнула ящиком і поглянула на Нейта.

— Добре, йди з Богом.

Нейт, намагаючись не дивитися на неї, вийшов.

За годину, мокрий від поту та тремтячи від утоми, Нейт, спотикаючись, минув міліцейську будку біля головного входу до посольського житлового комплексу. Диски МАРБЛа нарешті були в безпеці. Згідно з протоколом, оперативну ніч слід було закінчувати інакше, та він на кілька годин спізнився, тож його не підібрали на авто. Його повернення помітили, і вже за півгодини ФСБ, а одразу за ними і СВР, будуть в курсі, що саме молодий містер Неш з Економічного департаменту посольства зник з їхніх радарів на більшу частину вечора. І вони гадатимуть, що знають причину.

Розтопити масло у великій каструлі; додати нарізану цибулю і смажити, доки не стане напівпрозора; додати, помішуючи, три терті буряки й порізаний помідор. Влити яловичий бульйон, оцет, всипати цукру, солі та перцю. Бульйон має бути терпким та солодкуватим. Довести до кипіння й кип’ятити протягом години. Подавати гарячим з ложкою сметани і нарізаним кропом.

1

Маршрут з виявлення спостереження. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Тобто в ЦРУ.

Наступного ранку в протилежних кінцях Москви, у двох різних кабінетах, витало невдоволення. В штаб-квартирі СВР в Ясенєві перший заступник директора Іван (Ваня) Дмитрович Єгоров читав рапорти про спостереження від ФСБ за попередню ніч. Слабке сонячне світло просочувалося крізь масивні вікна, які виходили на темний сосновий ліс, що оточував будівлю. Олексій Зюганов, миршавий начальник відділу контррозвідки, стояв перед його столом, не діставши запрошення сісти. Для близьких друзів — хоча, мабуть, тільки для матері — Зюганов, цей противний гном, був Льошею, але не цього ранку.

Вані Єгорову було шістдесят п’ять, генерал-майор зі стажем. У нього була велика голова, лиса, за винятком пучків посивілого волосся над вухами. Широко посаджені карі очі, м’ясисті губи, широкі плечі, круглий живіт та великі м’язисті руки надавали йому вигляду циркового силача. Він носив стильний темний костюм з підкладкою, Ауґусто Карачені з Мілана, з темно-синьою краваткою. Його туфлі, блискуче-чорні, були від Едварда Ґріна з Лондона, прямо з дипломатичної пошти.

На початку своєї кар’єри Єгоров був пересічним оперативником КГБ. Після кількох малоцікавих поїздок до Азії він переконався, що життя оперативника не для нього. Повернувшись до Москви, він узявся за внутрішню політику організації. Пропрацював на низці високопрофесійних посад, спочатку у сфері планування, потім в адміністрації і, нарешті, на новоствореній посаді генерального інспектора. Він брав активну та помітну участь у переході від КГБ до СВР в 1991-му, обрав правильну сторону під час невдалого перевороту КГБ того ж року, очолюваного Крючковим проти Горбачова, і в 1999-му його помітив флегматичний перший віце-прем’єр-міністр Володимир Володимирович Путін, білочолий скорпіон з апатичними блакитними очима. Наступного року Єльцин покинув Кремль, а Путін дивовижним, неймовірним способом до нього потрапив, і Ваня Єгоров чекав на дзвінок, який, він чудово це розумів, має скоро пролунати.

— Я хочу, щоб ти про все подбав, — сказав йому тоді Путін під час стрімкої п’ятихвилинної ділової зустрічі у вишуканому кремлівському кабінеті, де коштовна деревина стін страхітливо віддзеркалювалася в очах нового президента. Вони обоє розуміли, про що йшлося, і Ваня повернувся до Ясенєва, спочатку третім заступником директора, потім другим, аж доки минулого року не переїхав у кабінет першого заступника директора, розташований на іншому боці встеленого килимом коридору від директорських апартаментів.

Виборам минулого березня передували певні хвилювання, кляті журналісти та опозиційні партії дозволяли собі куди більше, ніж раніше. СВР наглядала за кількома дисидентами, працювала під прикриттям на виборчих дільницях і рапортувала про окремих опозиційних членів парламенту. Одному готовому до співпраці олігарху доручили сформувати партію задля того, щоб відтягнути на себе голоси та роздробити опозицію.

Сам Ваня ризикнув усім, дійсно скористався своїм шансом, особисто припустивши, що Путіну варто звинуватити Захід — а саме США — у втручанні в демонстрації напередодні виборів. Кандидату дуже сподобалось таке припущення, позаяк він планував повернення Росії на світову арену. Він поплескав Ваню по спині. Певно, через те, що їхні кар’єрні шляхи були такими схожими, а можливо, тому, що вони обоє мало чого досягли, працюючи агентами розвідки в коротких відрядженнях за кордоном. Хоча, може бути, інформатор розпізнав колишнього nashnik. Як би там не було, Путіну він сподобався, і Ваня Єгоров чудово розумів, що буде винагороджений. У нього були час і сили, щоб рухатись уперед. Цього він і прагнув.

Та перш ніж навчишся керувати серпентарієм, тебе неминуче вкусять. Сучасний Кремль — це костюми й краватки, прес-секретарі, усмішки на самітах, хоча кожен, хто зміг протриматись довше, прекрасно розумів, що насправді нічого не змінилося ще від часів Сталіна. Дружба? Вірність? Заступництво? Досить одного неправильного кроку, оперативної чи дипломатичної невдачі, або ж, гірш за все, засмутити президента — і налітає burya, ураган, від якого неможливо сховатися. Ваня покрутив головою. Chert vozmi. Якщо йому чогось і бракувало, то саме цього випадку з Нешем.

— Хіба можна було провести розвідку гірше? — лютував Єгоров. Перед своїми підлеглими він зазвичай злегка грав. — Ясне діло, що цей малий гівнюк Неш зустрічався минулої ночі зі своїм джерелом. Як йому вдалося уникати нас більш ніж дванадцять годин? Якою була головна мета розвідки в цьому районі?

— Здається, вони шукали чеченців, які збувають наркотики. Хтозна, чим зараз займається ФСБ, — сказав Зюганов. — Той район — то клята діра.

— А та аварія? Що то було?

— Важко сказати. Вони заявляють, що загнали в кут чеченця, і кажуть, що він був озброєний. Важко віриться. Можливо, вони надто захопилися переслідуванням.

— Kolkhozniki. Селюки, і ті краще б упоралися. Я попіклуюся, щоб директор повідомив про це президента наступного понеділка. Не можна, щоб здоров’ю закордонних дипломатів завдавали шкоди, навіть якщо вони зустрічаються з російськими зрадниками, — сказав Єгоров, фиркнувши. — Якщо таке трапиться ще раз, ФБР почне нападати на наших агентів у Джорджтауні.

— На своєму рівні я також передам повідомлення, генерале. Групи розвідки його чудово зрозуміють, особливо, коли дозволите, якщо додати кілька років katorga.

Єгоров байдуже поглянув на завідувача відділу контррозвідки, примітивши, з яким смакуванням він вжив ще царський термін ГУЛАГу. Господи. Олексій Зюганов був дрібним та невиразним, з пласким, мов сковорідка, обличчям та великими вухами. Зуби, натикані, мов тин, та постійна посмішка доповнювали його луб’янський образ. Та все ж Зюганов працював ретельно, злорадний приспішник, якого завжди є куди приставити.

— Можна критикувати ФСБ, та кажу вам, цей американець зустрічається з якоюсь шишкою. І ті ідіоти просто його проґавили, я впевнений.

Єгоров кинув рапорт йому на стіл.

— Отож. Ти здогадуєшся, якою буде твоя робота віднині? — Він зробив паузу. — З’ясуй. Хто. Це. Такий.

Кожне слово він відстукав по столу своїм товстим пальцем.