Після трьох годин продирання крізь половину Гельсінкі, зустрівши АРЧІ — нарешті — зі спортивною сумкою у правій руці (ти чистий), Нейт був певен, що справді зник з будь-яких радарів. Скромний заміський ресторан належав афганській сім’ї. Нейт увійшов до маленької побіленої їдальні, прикрашеної килимами на стінах та різнокольоровими подушками на стільцях. На кожному столі стояла свічка. З радіо на поличці тихо лунала музика. Було майже порожньо, окрім однієї пари — молодих фінів — за столиком у кутку. З кухні доносився чудовий аромат спецій та тушкованої баранини. Нейт сів за столик в іншому кутку, обличчям до вікна. За дві хвилини АРЧІ та ВЕРОНІКА пройдуть повз вікно, тримаючись за руки й дивлячись поперед себе. ВЕРОНІКА потерла носа пальцем. Сигнал «все чисто».
АРЧІ це здавалось ідіотизмом, та її було не переконати. Він поглянув на неї й закотив очі, і вони зникли.
За хвилину Домініка зайшла у двері, побачила Нейта й рушила до столу. Спокійна, впевнена, стримана. Він притримав їй стілець, та вона сама зняла пальто, коли він спробував допомогти. Принесли два келихи вина. Хворе коліно Нейта пульсувало від того, що він стукнувся ним об стовпчик паркану годину тому. Ліва рука була подряпана після стрибка на насип біля колій. На рукаві пальта Домініки була дірка біля плеча — вона зачепилась за край смітника поблизу свого дому. Вовняна шкарпетка та черевик були мокрі. Вона вступила по щиколотки в брудну калюжу, коли перетинала вулицю біля виходу зі станції «Піглаїсто».
— Я радий, що ти знайшла це місце, — сказав Нейт. — Воно трохи далекувато, та один друг дуже радив мені спробувати їхню кухню.
Він поглянув на світло, що відбивалось від її волосся.
— Сподіваюся, дорога не здалася тобі надто далекою.
— Я добре доїхала, у вагоні майже не було людей, — сказала Домініка.
«Якби ти тільки знала», — подумав Нейт.
— Сподіваюсь, ресторан тобі сподобається. Ти колись куштувала афганську їжу?
— Ні, але в Москві є кілька афганських закладів. Певно, досить непоганих.
Його німб був глибоким та повним, і Домініка згадала про батька.
— Просто, знаєш, я хвилювався, запрошуючи тебе саме до афганського ресторану. Переймався, що ти сприймеш це за провокацію, — сказав Нейт, усміхаючись. Він хотів налаштуватися на приємний вечір, змусити її розслабитися.
— Я не вважаю тебе провокатором. Ти американець, і нічого з цим не вдієш. Я починаю тебе розуміти, принаймні трохи.
Вона занурила шматочок гарячого лаваша в маленьку миску нутового пюре, збризнутого олією.
— Головне, щоб ти пробачила мені мою американськість, — сказав Нейт.
— Пробачаю, — відповіла Домініка, дивлячись прямо на нього. Усмішка Мони Лізи та ще один шматочок лаваша.
— Що ж, у такому разі, я щасливий, — сказала Нейт, спершись на лікті й дивлячись на неї. — А ти, чи ти щаслива?
— Що за дивне питання? — сказала Домініка.
— Ні, не прямо зараз, я маю на увазі взагалі, ти живеш щасливим життям? — спитав Нейт.
— Так, — відповіла вона.
— Просто іноді ти здаєшся такою серйозною… навіть сумною. Я розумію, кілька років тому в тебе помер батько, знаю, ви були близькі.
Домініка згадувала батька в розмові з Нейтом. Їй не хотілося говорити на цю тему, розповідати про себе.
— Мій батько був чудовою людиною, професором університету, добрим і щедрим.
— Як він ставився до змін у Росії? Він радів розпаду Радянського Союзу?
— Так, звісно, як і всі ми. Я маю на увазі, всі раділи змінам. Він був патріотом Росії.
Вона зробила ще один ковток вина, поворушила мокрими пальцями в черевику.
— А як щодо тебе, Нєйт?
Вона не збиралась віддавати йому контроль над розмовою.
— Як щодо твого батька? Ти розповідав, що родом з великої сім’ї, але який він, твій батько? Ви близькі?
Нейт перевів подих. Вони ходили туди-сюди, обмінюючись питанням на питання.
Тиждень тому Нейт запевнив Ґейбла, що у справі з росіянкою він заходить у глухий кут. Вона була надто міцною, надто захищеною, він не бачив жодних змін, вона просто не піддавалася.
— А ти чо’ очікував? — спитав Ґейбл. — Хочеш одразу ж її і трахнути? Вона молода і схвильована, маленька російська пришелепа, у неї немає таких, трясця, кмітливих і корисних керівників, як у тебе.
Нейт уперше за весь час помітив, що на стіні в кабінеті Ґейбла висів лаоський календар за 1971-й рік.
— Задобри її, піди на зустріч. Просто не нависай, глянь, чи зможе вона розслабитись.
— Мій батько — адвокат, — сказав Нейт. — Він дуже успішний, має власну контору. Він впливова людина як в юриспруденції, так і в політиці. Він близький із двома моїми старшими братами, обидва працюють на нього. Адвокатська фірма переходила в спадок у моїй сім’ї з покоління в покоління.
«Близький з його старшими братами», — подумала вона. Домініка одразу перейшла до головного.
— То чому ти не зайнявся адвокатською практикою разом з батьком? Міг би стати багатим. Хіба не про це мріють усі американці — стати багатими?
— Звідки ти це взяла? Не знаю, гадаю, я завжди хотів жити сам, бути незалежним. Мене приваблювала дипломатія, і я люблю подорожувати. Тож вирішив, що спершу спробую щось інше.
— Але твій батько, він був розчарований, що ти не пішов по його стопах? — спитала Домініка.
— Звісно, гадаю, так, — сказав Нейт. — Та, можливо, я просто втікав від людей, які все життя казали, що мені слід робити. Розумієш, про що я?
Перед очима Домініки промайнули образи. Балет, Устинов, школа горобців, дядько Ваня.
— Та хіба достатньо просто втекти від сім’ї? Хіба не треба робити ще щось?
Вона вирішила тиснути на нього.
— Я б не сказав, що просто втік, — сказав Нейт, дещо ображено. — У мене є кар’єра, я працюю на благо своєї країни.
Він бачив, як над столом пропливає обличчя Ґондорфа.
— Звичайно, — сказала Домініка. — Але як саме ти працюєш на благо країни?
Вона ковтнула вина.
— По-різному, — сказав Нейт.
— Наприклад, — провадила Домініка.
«Гаразд, наприклад, я оперую найкращим агентом ЦРУ, маю доступ найвищого рівня до вашої клятої монолітної служби, щоб запобігати всесвітнім лиховісним планам Російської Федерації і вашого вовкоподібного довічного президента», — подумав він.
— Я нещодавно працював над доволі цікавим економічним проектом, що стосується експорту лісу з Фінляндії, — сказав він.
— Звучить цікаво, — відповіла Домініка, підморгнувши йому. — Я думала, ти почнеш розповідати про мир в усьому світі.
Нейт поглянув на неї. Фіолетова мантія за його головою та плечима запалала.
— Я б так і зробив, якби вірив, що росіяни знають, що таке мир в усьому світі.
Він обдивився маленьку кімнату ресторану.
— Враховуючи Афганістан і все таке.
Домініка зробила ще один ковток вина.
— Наступного разу я відведу тебе в один в’єтнамський ресторанчик, — сказала вона.
Вони сиділи, дивлячись одне на одного, і жоден не хотів відводити погляду. «Що за хрінь відбувається», — подумав Нейт. Вона лізла йому під шкіру. Він пригадав слова ВЕРОНІКИ про те, що вона не провадить оперативної роботи. Її роботою був він? Її блакитні очі спокійно дивилися з іншого боку столу.
— Усе гаразд, — сказала Домініка, читаючи його думки. — Просто не паплюж Росію весь час; ми заслуговуємо на повагу.
«Як цікаво», — подумав він.
— Ми будемо згадувати цю мить як мить нашої першої сварки, — сказав він.
Домініка вкусила шматок лаваша.
— Як скажеш, я збережу цей спогад, — запевнила вона.
Домініка замовила тушковану баранину з чечевицею, яку принесли, паруючу, у великій мисці, щедро политу йогуртом. Нейт замовив боврані, темні карамелізовані шматки солодкого гарбуза в м’ясному соусі з йогуртом. Страва була неймовірна, і Нейт змусив Домініку скуштувати. Вони допили вино й замовили каву.
— Наступного разу за рахунком плачу я, — сказала Домініка. — Треба буде з’їздити до Суоменлінни, перш ніж стане надто тепло й весь люд туди потягнеться.