Вона була в його обіймах, цілувала його, не нестямно, а повільно, ніжно; його уста були теплі, і їй хотілось випити їх до дна. Вона відчувала, як в її тілі зростає напруга, в її черепі, в її грудях, між її ногами. Його руки притискали її спину, і вона почувалася солодко й схвильовано, ніби вони були друзями дитинства, що через багато років відкрили одне одного як дорослі. Він дихав глибоким пурпуровим теплом їй на вухо, і вона відчувала, як це тепло подорожує її хребтом.

— Домініко, — сказав він, бажаючи спинитися. Вони ще кілька днів тому так сперечалися, було безглуздо робити щось подібне, реалізація справи вимагала…

— Zamolchi, — прошепотіла вона, замовкни, дурню, і провела губами по його щоці, міцніше до нього притиснувшись.

У його голові паморочилось від нерішучості, від тривоги, від нестримної хіті, що зростала в його животі. Нейт відкидав, що хоче її; це було божевільно, безрозсудно, заборонено. Він не міг пригадати, що сталося далі.

Вони стояли оголені й збуджені в маленькій спальні, і Домініка злегка вхопила нігтями його між ніг, ведучи за собою — їй подумалось, що, можливо, вона щойно вигадала нову техніку контролю, — і вони незграбно перелізли через бильце на ліжко, затиснуте між стінами кімнати. Вона не відривала своєї руки, трохи міцніше стиснувши пальці, і розсміялася, в її роті пересохло від бажання. Вперше відчувати його шкіру, проводити губами по його животу було так нереально, так запаморочливо. Він здивовано на неї поглянув, коли вона відкинула його на спину, тримаючи руку на його грудях. Похітлива і ніжна, сором’язлива і розпусна, вона спробувала його на смак, і смак їй сподобався, здавалося, вони були коханцями вже цілу вічність. Домініка не думала ні про школу горобців, ні про сотні технік. Вона просто хотіла його.

Хіть ставала все нестримнішою, її таємне «я» зростало й запов­нювало голову, здавлювало горло, і, слава Богу, тієї миті Нейт перевернув її на спину, вона задерла свої тремтячі ноги догори, і світло набряклого місяця розлилося понад островами в затоці, запливло у вікно й било прямо їй у вічі. Вона сліпнула від ночі, сліпнула від місяця, і Нейт перетворився на силует, що схилився над нею, а тоді навалився своєю вагою. Домініка відчула раптовий солодкий біль, місячне світло ставало все яскравішим за її заплющеними повіками, і вона сподівалася, що він зможе втримати її неспокійне тіло й не дасть йому відлетіти, мов маленькому папірцю. Вона відчула, як всередині з’являється тривожна порожнеча, а тоді з самих глибин прийшла хвиля, більша за інші, зависла й витка, вона шалено промовила: «Bozhe moj», і благодать закочених очей прокотилася її тілом, мов вітер, що колише поле пшениці.

Вони лежали поруч під яскравим світлом місяця. Домініка почекала, доки її стегна перестануть тремтіти, а тоді повернулась і поглянула на його спітніле тіло.

— Dushka, а ти справді знаєш, як слід працювати з агентами, — прошепотіла вона.

Нічне повітря ще не встигло осушити їхні тіла, коли в замку конспіративної квартири клацнув ключ, і вони миттю вилетіли з ліжка, Нейт надягнув сорочку, штани й черевики, Домініка вхопила в’язку свого одягу й побігла до ванної. Нейт вийшов до вітальні й побачив, що на кухні стоїть Ґейбл, схилившись над відкритим холодильником.

— Вирішив, що варто повернутися та оцінити збитки після такої тяжкої вистави перед директором, — сказав Ґейбл. Він повернувся, знову заглянувши в холодильник. — А ще лишилися ті смаколики?

— На нижній полиці, — сказав Нейт. — Так, я говорив з Домінікою про цю хрінь. Гадаю, вона зрозуміла різницю між нами й бюрократами.

— Я думав, живота надірву від сміху, коли вона розізлилася на старого павича. Дівчина з характером, — сказав Ґейбл. Він поставив каструлю з пельменями на стіл. — То ти її заспокоїв? — спитав він.

— Так, Bratok, — утрутилась Домініка, виходячи з ванної. — Тепер я спокійна.

Вона була повністю одягнена, волосся причесане, макіяж бездоганний. Нейт поглянув на обличчя Ґейбла.

— Давай-но я розігрію тобі пельмені, — сказала Домініка. Вона запалила плиту, поставила сковорідку.

— Вони ще смачніші, коли їх розігріти, — сказала вона, — особливо якщо робити це так.

Вона висипала варені пельмені в сковорідку з маслом та обсмажила, доки вони не вкрилися з усіх боків золотистою кіркою.

— Але смажені краще смакують з оцтом, — додала вона.

Ця небезпечна світська гра тривала, доки вони стояли нав­коло кухонного столу і їли з глибоких тарілок. Ніхто не говорив, і Ґейбл час від часу переводив погляд з Домініки на Нейта й назад. Нейт старанно не відривав очей від своїх пельменів, а Домініка безтурботно відповіла на погляд Ґейбла, спостерігаючи, як навколо його голови квітнуть кольори. Покінчивши з пельменями, Ґейбл пустив воду в раковині, а Домініка одягла свій плащ і побажала на добраніч. Спускаючись сходами, вона не озирнулася, щоб глянути на Нейта. Нейт зачинив двері й повернувся, тривожно, до Ґейбла, який ішов до дивана у вітальні, тримаючи між пальцями однієї руки два келихи, а в другій — пляшку скотчу.

— Що ж, Пріапе, — сказав Ґейбл, ставлячи келихи на стіл, — налий, доки я принесу нам льоду.

Розкачайте тонкі дводюймові пласкі диски з тіста, зробленого з борошна, яєць, молока й солі. Змішайте яловичий, свинячий та курячий фарш, натерту цибулю, давлений часник і воду. Покладіть невелику кількість маси в центрі кожного диска, змочіть краї, заверніть і зліпіть. Добре затисніть всі чотири кути. Варити в підсоленій киплячій воді, доки пельмені не спливуть на поверхню. Подавати зі сметаною.

24

Суміжні штати (Contiguous United States, CONUS) — територія США, що включає в себе 48 штатів та Федеральний округ Колумбія.

— Ти що, ніяк не второпаєш? — спитав Форсайт, спираючись на свій стіл. — За словами штаб-квартири, ти керуєш однією з найперспективніших російських справ в оперативному управлінні за останні десять років, і тобі не стало дисципліни, щоб не заскочити до неї в ліжко?

— Шефе, я розумію, сталася помилка, я цього не планував, просто так сталося. Вона була сама не своя після розмови з директором. Він назвав її «Домінік». Вона все ніяк не могла заспокоїтися, їй потрібен був емоційний зв’язок, вона була під таким тиском.

— Їй потрібен був зв’язок? — спитав Ґейбл зі свого звичного місця на дивані за спиною Нейта. — Це так тепер ваше покоління називає «шпокання»?

Обличчя Форсайта, зазвичай добре, аристократичне, тепер спохмурніло; його очі невідривно дивилися на Нейта, доки той не опустив погляду.

— У таких випадках ти маєш надавати їй те, що потрібно. Ти розмовляєш з нею, підтримуєш. Але не…

— Але не скачеш на ній, як той тхір, — сказав Ґейбл.

— Так, тхір — сказав Форсайт. — А що, як вашим стосункам настане кінець? Що, як одного дня ви посваритесь і вона вирішить, що більше не терпітиме тебе?

— А це не так уже й важко уявити, — сказав Ґейбл.

— Вона й далі працюватиме на ЦРУ? Чи, може, вона працює з нами лише тому, що без тями в тебе закохана…

— Мачо-гаспачо, — сказав Ґейбл.

— Що ти, трясця, мелеш? — спитав Форсайт, глянувши на Ґейбла, який розвалився на дивані. Потім повернувся до Нейта, який розсміявся з Ґейблового коментаря.

— Годі тобі, Нейте, — сказав він. — Попри всі дані, які вона нам уже встигла надати, ДІВА — це новий агент. Ми маємо пересвідчитись, що вона продуктивно працює, перш ніж упевнимось, що вербування спрацювало. Чи значить це, що їй не можна довіряти? І так, і ні; ніколи не можна повністю довіряти агентові. Росіяни марніють, починають сумувати за домівкою. Сходять з розуму. Пам’ятаєш, як Юрченко махав на прощання на трапі літака Аерофлоту? ДІВА сильна, та ми прекрасно розуміємо, що вона імпульсивна, з характером.

Він поглянув на Ґейбла, вчасно не допустивши нового інфантильного коментаря.