Василій чекав у своєму кабінеті, доки його товариш сидів з Домінікою в аудиторії неподалік. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домініка щаслива й збентежена, професор напружений.

— Що? — спитав Василій, скоса позираючи на свою доньку.

— Я б сидів із нею днями, — сказав професор, дістаючи з кишені свою люльку. — Твоя дівчинка проявляє дані синестета. Людини, яка сприймає звуки, чи літери, чи цифри як кольори. Неймовірно.

Василій знову поглянув на Домініку. Тепер вона весело малювала за батьковим столом.

— Боже, — сказав Василій. — Це хвороба, безумство?

— Хвороба, тягар, прокляття, хтозна? — Він набивав свою люльку. — З іншого боку, Васю, можливо, вона обдарована.

Василій, видатний гуманітарій, не мав слів.

— Є ще дещо, — сказав професор, дивлячись на Домініку, її схилену над малюнком голівку. — Здається, її синестезія пов’язана навіть з людськими реакціями. Не тільки зі словами чи звуками, вона бачить емоції як кольори. Вона розповіла мені про щось, що нагадує кольорові німби над головами та плечима людей.

Василій витріщився на свого друга.

— Можливо, вона стане фахівцем у питаннях людських намірів. Звісно, в неї також дивовижна пам’ять. Вона безпомилково повторила мені двадцять п’ять чисел, кілька разів поспіль. У таких випадках це не дивно, — продовжував професор. — Та ти й сам уже в цьому переконався.

Василій кивнув.

— Але є ще дещо, не настільки звичне для таких випадків. Твоя дівчинка схильна до буйства, називай як хочеш, темперамент, дитячі пустощі, запальність. Вона розкидала мої папери по підлозі, коли не змогла скласти головоломку. У майбутньому їй доведеться це контролювати, що вдієш.

— Боже, — сказав Василій і поспішив додому, щоб розповісти дружині.

— Це все від твоєї сім’ї, — сухо мовив Василій Ніні, доки страшенно незадоволена, з палаючими очима, розпашіла Домініка сердилася, що вимкнули музику. Якщо вона така у п’ять років, то якою стане в майбутньому?

Коли в десятилітньому віці Домініка прийшла до Московської державної академії хореографії на Другій Фрунзенській, 5, приймальна комісія була вражена. Вона не володіла технікою, не мала формальної дисципліни, та навіть у такому юному віці в ній помічали силу, природні навички, інстинкти великої танцівниці. Її спитали, чому вона хоче танцювати, і розсміялися від відповіді — «Бо я бачу музику», — після чого в кімнаті запала тиша, її маленьке разюче красиве обличчя спохмурніло і вона поглянула на приймальну комісію, ніби уявляла, як заподіє усім фізичної шкоди.

Домініка з тріумфом і без жодних проблем закінчила академію, головного постачальника кадрів для Большого. Вона процвітала, незважаючи на суворість класичного методу Ваганової. На той час дівчина вже призвичаїлась до життя з кольорами. Здатність бачити їх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалішою, якимось чином її вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати їх із настроями та емоціями. Це була не ноша. Для неї це було просто щось, із чим доводилось жити.

Домініка продовжувала вирізнятися серед інших, і не тільки в танцях. Вона отримувала найвищі оцінки в середній та старшій школах академії, де здатність запам’ятовувати все, чому її вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось інше. Домініка слухала політичні лекції, вивчала ідеологічні уроки, історію комунізму, злет та падіння соціалістичної держави, історію радянського балету. Звісно, траплялись ексцеси, і багато що доводилось корегувати. Сучасна Росія продовжувала ставати на ноги, сума, більша за її складові. Її молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемірство.

У вісімнадцять років Домініка перейшла до головної трупи в школі і взялася вивчати курс політології. Щовечора вона поверталася додому й розповідала своєму батькові, який ледь стримував тривогу, про те, чого навчилася. Він намагався збалансувати її юний ентузіазм уроками літератури та історії. Але Домініка була в розквіті своєї молодості, захоплена кар’єрою. Якщо вона відчула природу цього відчайдушного посилу, якщо читала кольори над його головою, то знаку не подала. Василій не міг бути переконливішим. Він не наважувався виступати проти системи відкрито.

Звичайно, Ніні було приємно, що її донька так стрімко розвивається в молодшій балетній трупі. Це було чудово, блискуче майбутнє було їй гарантовано. Але вона також з тривогою споглядала, як її донечка перетворилась на сучасну росіянку, ультратрадиціоналістку, високу красуню з каштановим волоссям, яка ходила з елегантністю балерини й поводилася, мов колишні апаратники.

Домініка лежала на килимі у вітальні, мати ніжно розчісувала її темне волосся, ритмічно, щіткою з довгою ручкою, яка належала ще її прабабусі. Черепахова щітка з плавним вигином ручки разом з обрамленою світлиною та срібним самоваром були єдиними спадковими коштовностями їхньої сім’ї, врятованими з шикарного будинку в добільшовицькому Петербурзі.

Щетинки щітки торкалися волосся Домініки з цікавим звуком малинового кольору. Її волосся сяяло. Потягуючись після довгого дня занять балетом, Домініка перебила батькову неголосну розповідь, повідавши, про що вона дізналася в школі.

— Батьку, ти розумієш, як нашій країні загрожують зовнішні впливи? Ти знаєш, що кількість дисидентів, які тільки і вміють сіяти хаос, збільшується з кожним днем? Ти читав статтю В. В. Путіна про те, як сіоністи працюють на дестабілізацію нашої держави?

З ниючим болем обоє батьків поглянули на свою доньку. Господи помилуй! Держава. В. В. Путін. Дисиденти. Лежачи на підлозі, Домініка щосили потяглася, її довгі ноги та гнучке тіло — це вже Їхній інструмент, її надзвичайний розум повільно переходив у Їхню власність. Ніна глянула на Василія. Їй хотілося розповісти доньці правду, попередити про небезпеки системи, які знищили її кар’єру, системи, яка змусила Василія обмежити свій винятковий розум і змовкнути на все життя. Василій похитав головою.

— Не зараз, ніколи, — сказав він.

У двадцять років Домініку обрали першою балериною головної трупи. Її оцінки були бездоганними, а завдяки атлетичним здібностям балетмейстер не раз порівнював її з «молодою Галиною Улановою», першою балериною Большого театру після війни. Тепер, коли вона танцювала, кольори, які бачила, вже не були лише формами та лініями, перетворившись на складні хвилі, що постійно змінювались, накочували, пульсували й несли її з собою. Сепійні тони, які оточували її партнерів під час танцю, дозволяли чудово з ними поєднуватись. Вона миттєво реагувала на рух, була точною, з сильною спиною та ногами, а ставши навшпиньки — вишуканою й високою. Балетмейстер наполягав, що час готуватись до щорічного конкурсу в трупу Большого.

Доки Домініка ставала сильнішою та гнучкішою, у її тілі оживало щось іще, щось, що виходило за межі танцю, відчуття власного тіла. То була не хіть, позаяк власну сексуальність вона завжди тримала при собі. То було пробудження особистості, і вона безсоромно перевіряла кордони тілесності. Наскільки вона могла зрозуміти, жоден з її батьків не був таким, тож, певно, річ у якомусь забутому родичі-розпуснику.

У темряві своєї кімнати, за покликом тіла, вона відкривала власні відчуття, відкривала з такою ж старанністю, з якою тренувалася за балетним станком, її глибоке дихання червоніло за повіками, і вона тремтіла, дізнаючись, якою її створила природа. Це не було фетишем чи звичкою, скоріше, це була таємна часточка її душі, про яку вона, дорослішаючи, дізнавалася все більше. Вона насолоджувалася своїм таємним «я». Однак цілком невинним, дитячим та природним це також не було. Вряди-годи вона відчувала потребу в гострих, заборонених відчуттях і міцно заплющувала очі. За вікном несамовито вирувала гроза, а вона, сама вражена собою, тримала у своїх довгих пальцях зігнуту лебедину шию ручки прабабусиної щітки, рухаючись у такт зі спалахами блискавки. Відчуваючи все більшу жагу, ледь стримуючи захоплення, вона рухалась усім тілом, затамувавши подих, і раптом находила найсолодша хвиля задоволення, коли ручка проколювала її, немов комашку під склом. Слава Богу, тепер вечорами після балетної школи вона сама розчісувала собі волосся.