Цей дещо химерний жест не здивував Овсія. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

– Перший вихід? – безпомилково визначила Лін.

– Перший, – підтвердив Овсій. – Тільки як…

– В мене око натреноване, – пояснила дівчина. – Ну що, не лячно просто неба?

– Цікаво.

– Ще б пак! Років двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нині.

«Чи знайомий з нею вихователь?» – подумав Овсій.

– Вітай від мого імені Миколу Михайловича, – сказала Лін, мовби вгадавши його думки. – Він виховав не одного капітана.

– Я працюватиму на завантажуванні кораблів, – повільно сказав Овсій.

– Теж непогано, – усміхнулася Лін. – Ой, де це ти? – схопила вона Овсія за плече. Дівчина зірвала жмут трави і стала витирати йому на спині болото.

– Та от упав, – ніяково пробурмотів Овсій.

– Ну, звичайно! – вигукнула Лін. – Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скільки разів?

– Що? – не зрозумів Овсій.

– Скільки разів падав сьогодні?

– Один.

– Тільки один. Оце здорово! Я, пам’ятаю, мало не на кожнім кроці розквашувала собі носа.

Овсій не знайшовся, що відповісти. Йому не хотілось балакати на такі конфузливі теми.

Оце то вантажник, що втрачає рівновагу!

– Ну, ось і все, – сказала Лін, кинувши до ніг жмуток трави. – Як назвав тебе вихователь?

– Овсієм.

– Овсієм, – повторила дівчина. – Гарне ім’я. Рідкісне. І давнє.

Овсієва скутість танула, мов бурулька на весняному сонці. Йому здавалося, що він знайомий з Лін, як і з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кібер пролетів попід самісіньким Овсієвим фотоелементом.

– Скажи, людино, – мовив Овсій, – хто сконструював цей літальний механізм?

– Ти про що? – здивовано кліпнула Лін.

Овсій показав на яскраву цятку.

– Та це ж бабка, звичайнісінька бабка, – дзвінко розсміялася Лін. – Хіба ти не вивчав зоології?

Овсій пробурмотів у відповідь щось нерозбірливе. Лін, вирісши в Зеленому, добре знала про схильність роботів зводити все до кібернетики. Тому дівчину не дуже здивувало, коли Овсій простяг руку, обережно помацав її косу і непевно сказав:

– Це, мабуть, датчик?

Лін, приховуючи усмішку, коротко пояснила Овсієві, як заплітають волосся в косу.

– Стільки мікрофільмів переглянув, а цього не бачив, – признався Овсій.

– Але ж твій вихователь…

– Він кіс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все – і бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, і пластик доріжки, і вологий по недавнім дощі грунт, і висока густа трава.

– Гроза, гроза! – раптом звідкись іздалека долинув крик.

Овсій здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокій. На небі хоч би тобі хмаринка. Але ж було ясно чути – «гроза!» Овсій звик довіряти людському слову. Він поквапливо дістав із невеличкого схову, що був у нього на правому боці, прозорого полівінілового плаща і натяг на себе, від чого став схожий на запаковану шафу.

Помітивши здивований погляд дівчини, Овсій пояснив:

– Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив мені попадати під дощ, поки я не пройду курс загартування в біоцентрі.

– Так, так… – Лін доторкнулася до плаща. – І справді, непоганий захист. Але чому…

– Не хвилюйся, людино, – перебив Овсій, – я сховаю тебе від дощу.

Робот спритно переполовинив плащ і простяг дівчині блискучий шмат плівки.

– Спасибі. – Лін узяла її, не знаючи, куди діти.

– Укрийся. Хіба ти не чуєш – гроза!

– Гроза! – знов долинуло до них.

– А, ти он про що, – кінець кінцем збагнула Лін. – Та це ж моє прізвище: Гроза. Розумієш? Лін Гроза. Ну, мене кличуть…

Дівчина тріпнула косою.

– Прощавай, Овсію!

– До побачення, людино Лін.

Коли біле плаття зникло між кущів, Овсій стрепенувся і величезними стрибками помчав до лабораторії: час, відміряний вихователем для першого виходу в простір, скінчився.

Час, час… його незримий плин несе із собою все існуюче. Ні, не тільки людина скоряється його невблаганному поступові. Будь-яка система, хай то звичайнісінька собі каменюка чи велетенська зірка у космосі, все неминуче зазнає змін у часі.

Отже, старіє не тільки людина. Старіє і робот. Це об’єктивний закон світобудови. Смішно, звичайно, було б думати, що кібернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками і взагалі стати схожою на спорохнявілого діда (хоч це теж конструктор при бажанні міг би змоделювати).

Кожен робот певного класу старіє на свій кшталт. Нервові канали, що по них мозок передає у всі частини системи свої команди, зазнають змін, і зміни ці необоротні, їх уже не виправиш. Кінцівки втрачають гнучкість. Бракує їм колишньої сили і спритності. Та й сам мозок– цар складної системи, створеної і викоханої людиною… Він дедалі більше стає непридатний.

І на зміну одному поколінню роботів приходить інше, котре являє собою вдосконаленіший витвір людських рук і розуму.

Блоки іонної пам’яті в Овсія поступово зношувались. У праці Овсій не жалів себе – так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятиліття…

І ось прийшов час, коли Овсієві стало важко з належною швидкістю і спритністю виконувати команди оператора, орієнтуватися в просторі й часі. Ба навіть просте спостереження за режимом звичайнісінького термостата було тепер для нього над силу.

Та незважаючи на все, Овсій працював і далі.

Десь близько сорока років тому він попав у катастрофу. Це сталося в урановій шахті Марса. Овсій вивантажував руду на поверхню – обов’язки загалом нехитрі, якщо мати певний досвід, а його в Овсія було більш ніж досить. Раптом у шурфові шахти розірвало ротатор, і шмат розпеченого металу наскрізь пробив груди роботові. Осколок зачепив центральний нерв, і реставрувати його було неможливо.

Єдине, на що спромоглися інженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронів, що тільки почасти вернув Овсієві колишню працездатність.

Після цієї операції Овсія лишили на Землі.

Тепер він незмінно працював на завантажуванні й розвантажуванні кораблів у невеличкій чорноморській гавані.

Камінь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.