– Вона була прекрасна, пане мій, – кажу, – адже жриці Авіви в час провадження обряду втілюють богиню, яка розкриває обійми світові, занурюючи його у свою гостинну, жагучу…

– Та доста! – вибухає Сеной.

– Дійсно, до чого це, Маззакіне? – лютиться Сенсеной.

Ха. Отака вона доброчесність, коли її колупнути! Трійця намагається не дивитись один на одного.

– Отож… е-ее… обряд… мав місце? – нарешті дає собі раду Сенсеной.

– А ви гадаєте, я стояв при тому з каганцем?

Знову мить мовчазного ніяковіння.

– Це важливо. Адже обряд має силу угоди, – Сенсеной говорить так, мовби ковтнув мокрицю і зараз плюне. – Якщо обряд відбувся, визначена плата повинна бути внесена. Навіть закони Вакіля на її боці.

– Що ж вона попросила? – гидливо питає Сеной.

– Зробити її царицею? – шепоче Сенгелаф.

– Гмм, – невже ж це Сенсеноєві забракло слів?

А і правда. До чого ж тут Асата-злодій, коли святі закони обкрутили самі себе? Заприсягся – виконуй; і добре ще, що кдеша не попросила чого цікавішого.

– Він однаково не мав права цього робити, – не здається старий.

– Що, спати з повією? – дивуюсь я. – Нема такого закону, Сенсеною.

Він люто зиркає з-під насуплених брів.

– Дозволь мені висловити сумнів з приводу доречності тлумачення законів дорожніми волоцюгами.

Ти бач, який ввічливий. Ну нехай.

– Згадаймо прокляття Ази та Азля.

Сенгелаф дратівливо вовтузиться на своїм краї шорсткої пальмової колоди – вже не вперше, либонь, згадують при нім байку про Азля та Азу, страмну історію про те, як двійко янголів спокусилися жрицями, і світло Херему змішалося, наче кров розпусних родичів… Ніхто не знав, що так станеться. Ніхто не знав, що з того вийде. А Шеол збагатився тоді двома вигнанцями, які так до пуття й не збагнули, за що ж їх, власне, покарано. Зрозуміло тепер, куди закидає хитрий Сенсеной. Але до чого тут це?

– Коли це, – дивуюся, – мерзенний злодій зазіхав на янгольські ранги?

Старий вагається. Справді, скажеш таке і чекай громовиці за блюзнірство.

– Нам, – нарешті зважується він, – невідомо достеменно, що відбувається з тими, кого вигнано з Херему.

Ну? І що ж, власне, в черговості ганьба-поневі-ряння-смерть викликає вельможний сумнів? Мовчить моя негадана трійця. Чи ж не тому, що боїться смертним страхом достеменно про це довідатись?

– Але ж уявімо, – уриває мовчанку Сенсеной, – уявімо, що Асата зберіг був рештки світла Херему у своїй мерзенній душі. Тож обряд зі жрицею Авіви в такому разі рівнозначний гріху кровозмішення, одному з трьох смертних гріхів, про які говорив Йоханана.

– Пролиття крові – другий, – жвавішає Сеной.

– Поклоніння Шеолу – третій, – розгублено додає Сенгелаф. – Але ж хіба цей Асата мав щось до діла з Мовчазною Ямою?

Сенсеной переможно озирає супутників.

– А де ж, по-вашому, вікує нині Проклятий?

Гості мої наполохано роззираються, неначе страхітний Малхі, розчепіривши ікла та пазурі, зараз-ось виплигне з кущів. Сеной навіть за різака схопився. Ні, ну сміх та й годі.

– Володарем смертних гріхів кликав вістового розори Йоханана, – вдоволено напинається Сенсеной. – Отож маємо незаперечні свідчення того, що саме злодій Асата спричинив гнів Херему.

Не сперечатимусь, таки спричинив. Доклав чималих зусиль, до того ж.

– Говори, Маззакіне, – м'яко підштовхує Сенсеной, – нам слід почути решту пригоди.

Пустеля мовчить – ані подиху вітру. Мовчить небо, блимаючи зірким прозорим оком. Слухають. Гаразд, слухайте, доброчесні. Спробуйте почути.

Царське місто Ір-Олам до біса-машкхіта добре розумілося на святкуваннях. Окрім звичних свят до початку весни, середини літа чи там майже-вже-кінця зими, було запроваджено десятки зо два ювілеїв – від народження царя до ювілею вогню, химерного, але незмінно шанованого міськими гульвісами та торговцями запашною оливою. То що вже казати про таку виняткову нагоду, як царське весілля! Місто забуяло кольорами, доти прихованими в шухлядах та скринях, зайнялася пишним цвітом святкова комерція, а піднесене та спрагле видовищ товариство прихильно вітало мандрівних чаклунів і вуличних блазнів. Місто зробилося трохи несповна розуму, мовби саме повітря напувало городян дармовим хмелем. Всяк чекав на прибуття нареченої – царівни Іроніани, прекрасної та доброчесної, бо інакших, певна річ, в царівнах не тримають.

Навіть до Шатра дісталася святкова пропасниця – учні легковажили читаннями, а вчителі замість повчання про смертні гріхи заводили диспут про красу та цноту. Раві не дорікав своїм вихованцям, тішачись тим, що його державна морока добігла переможного краю: не війну, але споріднення із Зам-Арі вибрав Імрод, хоч би як не казився з того приводу лукавий Беларі, напівбрат і дорадник.

Опікун Шатра сам відібрав і навчив сватів державної тями, належно спорядив їх у путь, а що справа залагодилась, то чекав тепер на почесне місце на весільнім прийнятті. А втім, без нього і так не обійшлось би, як і без решти священної верхівки, окрім хіба жерців Хубара, бога вояків та воєн. Так порадив Раві, а Імрод послухав, бо не слід було наштовхувати замарійців на якісь хибні ідеї.

Отож замість точити різаки на сусідів, Їр-Олам встеляв їхню дорогу пальмовим листям. Посольство прибуло в зазначений час, і ледь не всеньке місто висипало зустріти гостей, і, як пощастить, кинути оком на обіцяну чужоземну красуню. Здійнявся ґвалт, на вузеньких вуличках при центральній алеї не було де і пальцем ткнути; навіть на дахах, наче ґелґотливе вороння, розсілися глядачі.

В Шатрі водночас стало тихо і порожньо. Варта і та десь завіялась, і лише Верховний Жрець сновигав своїм господарством, думаючи про вічне, а ймовірно, про доречну нагоді вітальну промову.

Занурений у роздум, він ледь не перечепився через одного з учнів, котрий, дивна річ, замість спозирати посольство, сидів нині на сходах Шатра, повагом смикаючи струни кіннора.

– Ти не пішов виглядати царівну, Асата? – усміхнувся старий. – Невже не цікаво?

– Хіба має значення, яка вона з себе? – проказав учень, і Раві зненацька стало незатишно, бо не повинен так – зі старечою зневагою та втомою – говорити молодий іще нібито хлоп.

Досі Раві мав вагоміші клопоти, аніж вивідувати походження замарійського заброди, до того ж, той виявився корисним, ба навіть у тлумаченні законів із нього був неабиякий зиск. Давно вже з Верховним Жерцем Саави ніхто не сперечався, і досвід суперечки майже – а втім, чого майже – на рівних був йому наче подих свіжого вітру від моря Ганісар. Він, ніде правди діти, призвичаївся до заброди і не хотів сполохати його надмірною увагою. Адже йому, очевидячки, було про що мовчати.

Але цього разу Раві не втримався.

– Хто навчив тебе гри на кіннорі? – поцікавився старий, присідаючи поряд на сходах, – Навряд чи в замарійському Шатрі навчають музик.

Асата мовчав якусь мить, і Раві думав уже, що той не відповість.

– Мій брат, – нарешті проказав учень. – Він був справжній майстер.

– Він помер?

– Та де, – пирхнув Асата, – просто він мені більше не брат.

– Як то? – не зрозумів старий.

Учень знов замовк, його пальці скубнули струни, аж ті жалібно тенькнули.

– Моя сім'я… моя сім'я відмовилась від мене.

Раві не бачив схиленого до кіннора обличчя свого учня, однак його захриплий голос свідчив – не простим було зізнання, ще свіжими – невтішні спогади. Тут би Раві спинити свої вивідний, але щось таки смикнуло його за язика.

– Чому ж це, Асата?

Той підвів погляд – глузливий та відчайдушний – і відповів, як і тоді, вперше ввійшовши до Шатра:

– Бо заслужив.

Раві збагнув, що більше той нічого не скаже, а втім і те, що сказав, будило бентегу. Старий не розумів іще, у чім річ, але постала у нім непохитна певність, що подальший роздум з цього приводу не принесе йому добрих новин.

Невдовзі, проте, йому стало не до дозвільних роздумів. Імрод закликав Жерця Саави до палат, пригадавши захопити і учня-музику. Тож Раві постановив відкласти загадку на опісля весілля. Він розв'яже її, певна річ, проте Раві не знав тоді, у який то буде лихий та химерний спосіб.