— Я не оплакую свою сестру, бо вона завжди буде зі мною, у моєму серці, — каже жінка. — Мушу зізнатися, я трохи сердита на Тару: вона пішла, і тепер я мушу терпіти усіх вас сама. Без неї слабнуть мій зір, слух і всі почуття. Краще б я втратила руку чи ногу, ніж мою сестричку. Принаймні тоді вона була б поруч, дражнила б мою нову зовнішність і стверджувала б, що тепер нарешті з нас двох гарніша вона. Ми всі втратили Тару, але я втратила ще й частину себе.

На церемонію прощання приходить артистка, яку впізнають навіть ті, хто не має жодного стосунку до Le Cirque des Rêves. Жінка, закутана з ніг до голови в білосніжні одежі, сьогодні додала до звичного костюма крила. Вони водоспадом стікають уздовж її спини й тріпотять на вітрі, а сама жінка заклякла, нерухома, наче камінь. Більшість присутніх дивуються її появі, але, як і Лейні, радіють, що над могилою Тари з’явився живий янгол.

Зрештою, це сестри Берджес започаткували в цирку традицію живих статуй — артистів у вигадливих костюмах, з укритими гримом обличчями, нерухомо завмерлих на платформах між наметами. Лише якщо спостерігати за ними годинами, можна помітити, як статуя повністю змінює свою позу, але рухи такі повільні, що глядачі переконані — перед ними досконалі роботи, а не люди.

У цирку працює кілька таких артистів: Цариця Ночі в розшитому зірками костюмі; Чорний Пірат в антрацитових шатах; і жінка, що заклякла над могилою Тари Берджес, — її називають Снігова Королева.

Коли труну опускають у землю, чутно тихеньке схлипування, але важко зрозуміти, звідки воно лунає, — може, це взагалі просто злилися в один звук кілька зітхань, шаркання ніг і завивання вітру.

Дощ ряснішає, і над могилами, наче гриби, виростають парасольки. Мокра земля швидко перетворюється на багнюку. Кінець церемонії пришвидшують, аби заховатися від негоди, тому він видається дещо померхлим. Незрозуміло, коли ті люди, що стояли довкола могили стрункими рядами, перетворилися на звичайний натовп. Більшість підходить до Лейні, щоб знову висловити співчуття, а дехто біжить геть у пошуках схованки від зливи ще до того, як на могилу падає остання жменя землі.

Ізобель і Тсукіко стоять пліч-о-пліч неподалік від Тариної могили. Вони мають одну велику чорну парасолю на двох, яку Ізобель тримає рукою в чорній рукавичці. Тсукіко каже, що не боїться дощу, але Ізобель все одно ховає її під парасолькою, вдячна, що має компанію.

— Як вона померла? — питає дівчина-змія. У пообідні години багато хто пошепки запитував про це. У відповідь лунали різні версії, але жодна з них не була схожою на правду. Тих, хто знає подробиці, усе одно тут немає.

— Мені сказали, що стався нещасний випадок, — тихо озивається Ізобель. — Її збив потяг.

Тсукіко киває з відсутнім виглядом та дістає з кишені пальта срібний портсигар і таку саму запальничку.

— А як вона насправді померла?

— Що ти маєш на увазі? — перепитує Ізобель, озираючись, щоб перевірити, чи немає кого поблизу, хто міг би підслухати їхню розмову, але більшість скорботних гостей уже зникли в завісі дощу. Залишилося лише кілька постатей, серед них Селія Бовн і Крихітка Мюррей, що вчепилася в сукню чарівниці. Дівчинка супиться і здається сердитою, а не засмученою. Лейні й містер Барріс стоять обабіч Тариної могили, і янгол нависає над ними так низько, що міг би покласти долоні на їхні голови.

— Тобі ж доводилося бачити тут речі, у які неможливо повірити, чи не так? — питає Тсукіко.

Ізобель киває.

— А тобі не здається, що змиритися з цим важче, якщо ти не частина цирку? Можливо, настільки важче, що аж утрачаєш глузд? Розум — дуже чутлива матерія.

— Я не думаю, що вона сама кинулася під потяг, — озивається Ізобель, намагаючись говорити так тихо, як тільки може.

— Може, й ні, — каже Тсукіко. — Урешті-решт, я не наполягаю. — Вона запалює цигарку, вогонь жваво спалахує попри вологе повітря.

— Це міг бути нещасний випадок, — зауважує Ізобель.

— Ти часто чула про нещасні випадки? Тут хтось ламав кістки, отримував опіки чи взагалі якісь поранення? — питає Тсукіко.

— Ні, — зізнається Ізобель.

— Ти застуджувалася? Мала хоча б нежить?

— Ні. — Ізобель намагається згадати, коли востаннє почувалася недобре, але пригадує лише застуду тієї зими, коли десять років тому зустріла Марко.

— Гадаю, ніхто з нас не мав, відколи запрацював цирк, — каже Тсукіко. — І дотепер ніхто не помирав. До речі, ніхто, крім двійнят Мюрреїв, і не народився. Хоча, зважаючи на стиль життя деяких акробатів, гадаю, умов для народження було достатньо.

— Я... — починає Ізобель, але не може завершити думку. Тут занадто багато того, над чим можна помізкувати, але вона не впевнена, що хоче все розуміти.

— Усі ми — рибки в акваріумі, люба, — підсумовує Тсукіко, і мундштук гойдається між її устами. — Рибки, за якими дуже уважно стежать. Роздивляються з усіх ракурсів. Якщо одна з нас спливла догори дриґом — це сталося невипадково. А якщо це справді був нещасний випадок, боюся, що наші господарі піклуються про нас не так ретельно, як мали б.

Ізобель не промовляє жодного слова. Вона шкодує, що Марко не супроводжує Чандреша, хоча він навряд чи відповів би на її запитання, а може, узагалі б не погодився на розмову. Вона кілька разів ворожила собі на нього, та карти випадали заплутані, хоча щоразу й натякали на сильне почуття. Вона знала, як він переймається цирком, і не мала сумнівів, що йдеться саме про ці емоції.

— Тобі колись доводилося ворожити комусь, хто не міг збагнути, що відбувається з його життям, хоча тобі все ставало зрозуміло після короткої бесіди й кількох картинок на папері? — не може заспокоїтися Тсукіко.

— Так, — відповідає Ізобель. До неї приходили сотні відвідувачів, котрі не бачили далі від свого носа. Не помічали зрад і розчарувань, були впертими, хай як делікатно вона намагалася відкрити їм очі на правду.

— Важко зрозуміти ситуацію, якщо розглядаєш її зсередини, — веде далі Тсукіко. — Вона надто звична. Надто затишна.

Дівчина-змія на мить змовкає. Цівки диму від її цигарки огинають краплі дощу і здіймаються над головою у вологе повітря.

— Можливо, покійна міс Берджес підійшла достатньо близько до краю, щоб подивитися на ситуацію під іншим кутом, — урешті каже вона.

Ізобель супиться й озирається на Тарину могилу. Лейні й містер Барріс уже повільно йдуть від неї геть, і чоловік обіймає жінку за плечі.

— Кіко, ти колись кохала? — питає Ізобель.

Дівчина-змія повільно видихає дим, але її плечі напружуються. Якусь мить Ізобель гадає, що не почує відповіді, але Тсукіко озивається:

— Одні мої романи тривали десятиліттями, а інші — кілька годин. Я кохала і принцес, і простолюдинів. Гадаю, усі вони теж кохали мене, кожен по-своєму.

Це типова відповідь Тсукіко. Наче й відповіла, але нічого не зрозуміло. Ізобель більше не наполягає.

— Усе розпадеться на шматки, — каже дівчина-змія після тривалої паузи. Ізобель не потрібно перепитувати, що вона має на увазі. — Тріщини вже побігли. Рано чи пізно все розвалиться. — Вона знову змовкає і востаннє затягується цигаркою. — Ти досі ворожиш?

— Так, — каже Ізобель. — Але не думаю, що це допомагає.

— Сама знаєш, важко визначити ефект від таких речей. Але зрештою, ти дієш ізсередини. Навіть найслабші чари можуть виявитися ефективними.

— Щось не дуже схоже.

— Можливо, вони більше контролюють хаос усередині, а не ззовні.

Ізобель не відповідає. Тсукіко знизує плечима й теж мовчить.

За мить дівчата, не домовляючись, повертаються, щоб піти.

Білосніжний янгол над могилою Тари Берджес залишається на самоті, тримаючи в руках чорну троянду. Жінка не рухається, навіть віями не змахне. На вкритому пудрою обличчі застигла скорбота.

Злива періщить дедалі сильніше й вириває з крил пір’я, щоб умісити його в болото.

Ти рухаєшся коридором, де стіни обклеєні гральними картами — ряд за рядом трефи й вина. Ліхтарі, зроблені з інших карт, легенько погойдуються від твоїх кроків.