— Мені здавалося, що було б цікаво створити в цирку оранжерею, але я, звісно ж, був змушений відмовитися від кольорів, — починає він. Перебрав купу варіантів, поки не здогадався виготовити все з криги. Мені подобається, що ви порівнюєте Крижаний Сад зі сном, бо саме уві сні в мене народилася ця ідея.

— Саме тому я створила Дерево Бажань, — перериває його Селія. — Мені здалося, що дерево, охоплене полум’ям, — гарний комплімент для того, хто створює рослини з криги.

Марко подумки перебирає спогади про те, як уперше побачив Дерево Бажань. Тоді він відчував дивну суміш роздратування, здивування й туги. А зараз усе здається зовсім інакшим. Спочатку він не був певен, чи може запалити свічку, загадати бажання — раптом це буде порушенням правил.

— Усі ті бажання здійснилися? — цікавиться хлопець.

— Я точно не знаю, — зізнається Селія. — Важко стежити за всіма людьми, котрі залишили там свої бажання. А ви щось загадали?

— Можливо.

— І воно збулося?

— Наразі важко сказати.

— Ви мусите розповісти мені, коли збудеться, — переконує його дівчина. — Сподіваюся, що збудеться. Якоюсь мірою я створювала це дерево для вас.

— Але ви тоді навіть не знали, хто я, — протестує Марко, обертаючись до Селії. Вона не відводить погляду від люстри, але на обличчі з’являється приваблива усмішка людини, що вміє зберігати таємниці.

— Я не знала, хто ви, але склала думку про свого суперника, знаходячись серед створених ним речей. Мені здалося, що дерево сподобається йому.

— Воно мені справді подобається, — погоджується Марко.

Між ними западає спокійна мовчанка. Хлопцеві хочеться потягнутися й торкнутися Селії, але він полишає цю думку, боїться зруйнувати крихку дружбу, що народилася між ними. Натомість він милується дівчиною, спостерігаючи, як падають на її шкіру відблиски світла. Час від часу він помічає, що вона нишком теж кидає на нього погляди, і мить, коли їхні очі зустрічаються, здається зворушливою й піднесеною.

— Як вам удається робити так, щоб ніхто не старішав? — питає Селія через деякий час.

— Доводиться бути дуже обачним, — пояснює Марко. — І всі старішають, просто дуже повільно. А як вам удається перевозити цирк із місця на місце?

— Потягом.

— Потягом? — Марко не вірить своїм вухам. — Цілий цирк одним потягом?

— Це велетенський потяг, — каже Селія. — І чарівний, — додає вона, змушуючи хлопця розреготатися.

— Мушу зізнатися, міс Бовн, ви зовсім не така, як я очікував.

— Запевняю, це взаємно.

Марко зводиться на ноги та стає на підвищення біля дверей.

Селія простягає руку, і хлопець — свою, щоб допомогти чарівниці піднятися. Це вперше вони торкаються одне одного без рукавичок.

Реакція не забарилася. Кімнату розтинає яскравий електричний заряд, схожий на блискавку. Люстра починає хитатися.

Марко відчуває, як від місця, де його долоня торкається її, далі й глибше розливається сильне приємне тепло.

Звівшись на ноги, Селія відсмикує руку, задкує на крок і обпирається на стіну. Відчуття одразу починає згасати.

— Перепрошую, — каже вона тихо, не в змозі перевести дух. — Ви заскочили мене зненацька.

— І ви пробачте, — каже Марко. Серце так гупає в грудях, що він ледве чує її слова. — Хоча не можу сказати, наче розумію, що сталося.

— Я занадто чутлива до чужої енергії, — пояснює Селія. — Люди, котрі займаються такими речами, як ми з вами, мають дуже відчутну енергію, і я... просто ще не звикла до вашої.

— Можу лише сподіватися, що ваші відчуття були такими ж приємними, як мої.

Селія не озивається, і, щоб побороти спокусу торкнутися її ще раз, Марко відчиняє двері, ведучи дівчину назад до сходів.

Вони минають залиту місячним сяйвом бальну залу, і їхні кроки здаються відлунням одне одного.

— Як почувається Чандреш? — питає Селія, намагаючись знайти тему для розмови, щоб зруйнувати тишу й відволіктися від тремтіння в руках. Вона згадує, як він перекинув за вечерею келих.

— Він став розсіяним, — зітхає Марко. — Відколи відкрився цирк, Чандрешеві щодень важче зосередитися. Я... я роблю те, що можу, щоб підтримати його, але боюся, що це не дуже добре впливає на його пам’ять. Хоча я не планував її погіршувати, та після того, що сталося з покійною міс Берджес, гадаю, це наймудріший вихід.

— Вона опинилася в дуже своєрідному становищі: займалася цирком, але не була його частиною, — каже Селія. — Я впевнена, із цим не так просто впоратися. Ви принаймні можете наглянути за Чандрешем.

— Точно, — погоджується Марко. — Я справді хотів би знайти спосіб захищати тих, хто перебуває поза цирком, як вогнище захищає тих, хто всередині.

— Вогнище? — перепитує Селія.

— Воно має кілька функцій. Основна, звичайно, мій зв’язок із цирком, але це також своєрідний оберіг. На жаль, я не врахував, що він не поширюється на тих, хто перебуває з іншого боку огорожі.

— Я не врахувала навіть можливості створення оберега, — засмучується Селія. — Спочатку я навіть не розуміла, скільки людей будуть залучені до нашого змагання. — Вона зупиняється посеред бальної зали.

Марко теж завмирає, але не промовляє жодного слова, чекаючи, що скаже дівчина.

— Ви не винні, — каже вона тихо, — у тому, що сталося з Тарою. Обставини склалися б так само, незалежно від того, до чого б удавалися ви чи я. Не можна позбавити когось його власної волі — це те, чого я навчилася на перших уроках.

Марко киває та ступає на крок до дівчини. Тягнеться до її руки й швидко торкається пальців.

Відчуття таке ж сильне, як минулого разу, але дещо інакше. Щось змінюється в повітрі, але люстри над головами висять непохитно.

— Що ви робите? — питає Селія.

— Ви казали щось про енергію, — пояснює Марко. — Я підлаштовуюся під вашу, аби ви не побили нам тут усі люстри.

— Якщо щось і поб’ю, то, напевно, зможу полагодити, — каже дівчина, але руку не забирає.

Не переймаючись своїм впливом на все довкола, вона насолоджується відчуттям, а не опирається йому. Воно протинає її наскрізь. Щось схоже Селія відчувала в Маркових наметах — нервове тремтіння від того, що її оточує щось таке небачене й чарівне, — але тепер відчуття підсилене й зосереджене лише в ній. Тепло його шкіри шириться всім тілом, хоча сплітаються тільки пальці. Дівчина переводить погляд на Марко, бачить нав’язливі сіро-зелені очі й не відвертається.

Так вони й стоять, мовчки дивлячись одне на одного, і здається, що секунди тягнуться годинами.

У коридорі починає бити годинник, і Селія злякано здригається. Щойно відпустивши Маркову руку, вона знову хоче взятися за неї, але цей вечір і без того приголомшує враженнями.

— Ви добре приховували це, — каже дівчина. — Зараз я відчуваю ту саму енергію, що й у всіх ваших шатрах, але ніколи не помічала її під час зустрічі з вами.

— Я легко вмію вводити в оману, — усміхається Марко.

— Тепер я стежу за вами, тож стане складніше.

— Мені подобається ваша увага, — каже хлопець. — Дякую за це. За те, що залишилися.

— Пробачаю вам украдену шаль.

Селія всміхається, а Марко щиро сміється.

А потім дівчина зникає. Звичайна хитрість — відволікти його увагу на час, достатній, щоб вислизнути за двері, хай там як хочеться залишитися.

У гральній кімнаті Марко знаходить її шаль. Та досі лежить на його піджаку.

Частина III

Точки перетину