Хлопчик зацікавлено розглядає не лише фокусника, але й публіку. Здається, глядачам подобається шахрайство, принаймні вони весь час вітають мага ввічливими оплесками.

Коли після вистави малий ставить учителеві запитання, той каже, що нічого не обговорюватиме, аж поки вони не повернуться до Лондона наприкінці тижня.

Наступного вечора чоловік у сірому костюмі приводить хлопчика до більшого театру й знову залишає насолоджуватися видовищем на самоті. Надзвичайна кількість людей змушує дитину нервувати: він ніколи не бував у такому людному місці.

Чоловік на сцені видається старшим, ніж учорашній фокусник. Він убраний у гарний костюм і має точніші рухи. Кожен його номер незвичний і чарівний.

Сьогодні оплески справді гучні, а не просто ввічливі.

Цей чарівник не ховає хустинки в манжетах своєї мереживної сорочки. Пташки, що з’являються звідусіль, і гадки не мають про клітки. Таку майстерність хлопчик бачив лише на своїх заняттях. Це справжня магія й омана, котра, як йому щоразу нагадували, мусить зберігатися в таємниці.

Коли Чарівник Просперо виходить, щоб востаннє вклонитися, хлопчик теж аплодує разом з усіма.

Але його вчитель знову відмовляється відповідати на будь-які запитання до повернення в Лондон.

У лондонському особнячку після повернення до рутини, яка наче ніколи й не переривалася, чоловік у сірому костюмі просить хлопчика спочатку пояснити різницю між двома виставами.

— Перший чоловік користувався механічними штуковинами й дзеркалами, змушував публіку дивитися в інший бік, коли не хотів, щоб вона щось побачила. Справляв оманливе враження. А другий, той, якого звуть на честь графа з «Бурі»[3], удавав, що робить те саме, але насправді не вдавався до дзеркал чи хитрощів. Він робив усе так, як ви.

— Дуже добре.

— Ви знаєте того чоловіка? — цікавиться хлопчик.

— Ми знайомі вже дуже давно, — відповідає вчитель.

— А він теж навчає своєї майстерності, як ви навчаєте мене?

Учитель киває, але нічого не пояснює.

— Як глядачі можуть не помічати різниці? — запитує малий. Для нього це було очевидно, хоча він не може детально пояснити, у чому ж різниця. Він швидше відчуває це якимось додатковим чуттям, ніж бачить очима.

— Люди бачать те, що хочуть бачити. А найчастіше те, що їм кажуть, наче вони бачать.

Більше вони це не обговорюють.

Зрідка подорожі, не схожі на канікули, продовжуються, але інших фокусників хлопчик більше не бачить.

Чарівник Просперо розрізає пучки на пальцях власної доньки складаним ножем, а потім мовчки чекає, поки сльози вщухнуть і вона заспокоїться достатньо, щоб зцілити себе.

Краплі крові повільно повзуть у протилежному напрямку. Шкіра зростається, вихори на поморщених відбитках пальців знаходять одне одного й знову, міцно обійнявшись, застигають.

Плечі Селії хиляться, напруга, від якої вони закоцюбли, минає. Коли дівчинці вдається благополучно впоратися із самою собою, її полегшення відбивається на обличчі.

Татко дає їй відпочити лише хвилинку й знову один за одним розрізає щойно загоєні пальці.

Чоловік у сірому костюмі витягує з кишені хустинку й кидає на стіл, куди вона падає з приглушеним гупанням. Щось важче за шовк ховається між її зморщок. Він підіймає шовковий квадрат, дозволяючи вмісту — самотньому золотому персню — викотитися на стіл. Прикраса дещо потьмянішала й має гравіювання, на котрому, як гадає хлопчик, можуть бути латинські слова, але напис такий витіюватий і петлястий, що розібрати їх не вдається.

Чоловік у сірому костюмі кладе вже порожнього носовичка на місце, до кишені.

— Сьогодні ми вивчатимемо пута, — каже він.

Коли вони дістаються практичної частини уроку, чоловік радить хлопчикові одягнути перстень на руку. Сам він ніколи не торкається малого, незалежно від обставин.

Коли перстень починає впиватися в шкіру, хлопчик намагається зірвати його, але марно.

— Ці пута непорушні, хлопчику мій, — каже чоловік у сірому костюмі.

— І до чого вони мене прив’язують? — питає хлопчик, занепокоєно розглядаючи рубець на тому місці, де щойно був перстень.

— До обіцянки, яку вже давно покладено на тебе, і до людини, з котрою ти ще нескоро зустрінешся. Деталі поки що несуттєві. Технічно це не більш ніж формальності.

Хлопчик лише киває та припиняє ставити запитання, але тієї ночі, залишившись на самоті й неспроможний заснути, він довго роздивляється свою руку під місячним сяйвом і розмірковує, ким може бути та людина, до якої його прив’язали.

За тисячі миль звідти, у переповненому театрі, який, вітаючи чоловіка на сцені, щоразу вибухає оплесками, заховавшись посеред затінку занедбаних декорацій, Селія згортається клубочком і плаче.

Лондон, травень — червень 1884

Незадовго до того, як хлопчикові виповнюється дев’ятнадцять, чоловік у сірому костюмі без попередження переселяє його з особняка до невеличкої квартирки з виглядом на Британський музей.

Спочатку юнак гадає, що це тимчасово. Вони стали вирушати в несподівано довгі подорожі, що тривають тижнями, а часом навіть місяцями, до Франції, Німеччини та Греції, витрачаючи більшість часу на заняття, а не на знайомство з пам’ятками. Проте цього разу все видається інакшим, ніж під час не схожих на канікули подорожей із ночівлями в розкішних готелях.

Це невеличка квартирка з простими меблями, вона настільки схожа на його колишнє помешкання, що йому не вдається відчути щось бодай трохи схоже на тугу за домівкою. Він сумує лише за бібліотекою, хоча й тут має чималу кількість книжок.

У шафі висить безліч гарно пошитих, але безлицих чорних костюмів. Накрохмалені білі сорочки. Кілька капелюхів-котелків, що пасують до костюмів.

Хлопець намагається дізнатися, коли ж розпочнеться те, що завжди називають його викликом. Чоловік у сірому костюмі нічого не казатиме, але переїзд свідчить про завершення офіційних занять.

Натомість хлопець і далі займається самостійно. Він зберігає зошити, наповнені символами й знаками, перечитує старі записи, знаходячи нові елементи для роздумів. Увесь час носить за собою маленькі блокноти, а коли вони закінчуються, переписує все в грубіші.

Кожен записник він починає однаково: з детального зображення дерева чорними чорнилами на внутрішньому боці палітурки. Гілки тягнуться звідти до наступних сторінок, переплітають свої лінії, утворюючи літери й символи, так що кожна сторінка майже цілком укрита чорнилом. Усе, що там є: руни, слова й знаки, — сплітається докупи та приростає до первинного дерева.

На книжкових полицях виструнчився цілий ліс таких дерев.

Він практикується в тому, чого навчився, хоча самому непросто оцінити майстерність власної ілюзії. Хлопець витрачає чимало часу, вивчаючи віддзеркалення в люстрах.

Тепер у нього немає розкладу, немає замка й ключа, тож він довго гуляє містом. Усі ці юрми людей діють на нерви, але радість від того, що він має змогу вийти з власної квартири будь-коли, якщо забажає, затьмарює страх випадково зіткнутися з перехожим, перетинаючи вулицю.

Хлопець сидить у парках і кав’ярнях, розглядає людей, які не помічають юнака, що зливається з натовпом молоді в однакових костюмах і котелках.

Одного дня він повертається до свого старого будинку, сподіваючись, що, якщо він запросить учителя випити горнятко чаю, це, імовірно, не видасться грубістю. Проте в будинку безлюдно, а вікна забито дошками.

На зворотному шляху до своєї квартири хлопець торкається рукою кишені й розуміє, що його записник зник.

Він так голосно лається, що якась жінка кидає на нього здивований погляд і ступає вбік, коли хлопець несподівано зупиняється серед людного хідника.

Він вирушає назад, іде власними слідами й за кожним поворотом хвилюється щораз сильніше.