— Але ти помітив би? — наполягає руда.

Хлопчик киває.

— Так само і з цирком. Я знаю, як він має почуватися, а просто зараз він почувається інакше, і це вже триває деякий час. Я розумію, що щось не так, і відчуваю, як він розсипається, наче торт, на якому недостатньо глазурі, аби він тримався купи. А в чому річ — не знаю. Тобі це здається дурницями?

Бейлі лише витріщається на дівчинку, і вона, зітхнувши, веде далі.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми були в Лабіринті? Ми ще застрягли в кімнаті, схожій на пташину клітку.

Хлопчик киває.

— Раніше я ніколи не застрягала в Лабіринті. Ніколи. Якщо ми не могли знайти вихід із кімнати чи коридору, я зосереджувалася й відчувала, де двері. Я навіть могла сказати, що за ними. Намагалася не вдаватися до цього, бо так нецікаво, але тієї ночі, коли ми не могли знайти вихід, довелося — і це не спрацювало. Цирк починає здаватися незнайомим, і я не знаю, що вдіяти.

— Але чим я можу допомогти? — не розуміє Бейлі.

— Саме ти врешті-решт знайшов ключ, пригадуєш? — пояснює Крихітка. — Я й далі шукаю відповіді, щоб учинити правильно, але наразі все, окрім тебе, наче в тумані. Я знаю, що забагато прошу, переконуючи тебе залишити свій дім, але цирк — це мій дім і моя родина, тож я не можу його втратити. Тим паче, якщо можу зробити щось, щоб зупинити це. Вибач.

Вона сідає на кам’яний пристінок і відвертається. Хлопчик умощується поруч, роздивляючись поле й безнадійних овець. Якийсь час діти мовчать. Вівці ліниво сновигають по колу, щипаючи траву.

— Тобі тут подобається, Бейлі? — запитує Крихітка, оглядаючи ферму.

— Не дуже, — зізнається хлопчик.

— Хіба ти ніколи не хотів, щоб хтось прийшов і забрав тебе?

— Це тобі Прибамбас розповів? — цікавиться Бейлі, розмірковуючи, чи це бажання настільки сильне, що написане в нього на лобі так чітко, що кожен може прочитати.

— Ні, — заперечує Крихітка. — Просто вгадала. Але Бамбас попросив мене передати тобі це. — Вона витягає з кишені крихітну скляну пляшечку та простягає йому.

Бейлі знає, що, хоча пляшечка здається порожньою, швидше за все це не так, і цікавість змушує відкоркувати її негайно. Він витягає малюсінький корочок, радіючи, що той прикріплений до пляшечки дротяним кільцем.

Спогади, що причаїлися всередині, настільки знайомі, заспокійливі й упізнавані, що Бейлі може відчути шорстку кору, запах жолудів і навіть балачки білок.

— Він хотів, аби ти міг забрати із собою своє дерево, — пояснює дівчинка. — Якщо ти вирішиш поїхати з нами.

Бейлі запихає корок у пляшечку. Западає мовчанка, вітер грається рудим волоссям.

— Скільки в мене часу на роздуми? — рвучко питає Бейлі.

— Ми від’їжджаємо одразу після зачинення цирку, — каже Крихітка. — Потяг буде готовий ще до світанку, але було б краще, якби ти прийшов заздалегідь. Від’їзд може виявитися дещо... непростим.

— Я подумаю про це, — каже хлопчик. — Але нічого не обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — озивається дівчинка. — Але зроби мені ласку. Якщо ти вирішиш не їхати з нами, просто не приходь сьогодні до цирку, добре? Вважатимемо, що ми попрощалися зараз. Так буде простіше.

Бейлі кілька секунд витріщається на неї з відсутнім виглядом, останні слова застрягають у нього у вухах. Змиритися з таким проханням навіть важче, ніж вирішити, їхати чи не їхати. Але зрештою він киває, бо це здається правильним.

— Гаразд, — каже він. — Не прийду, якщо не зберуся їхати з вами. Обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — знову каже Крихітка. Вона всміхається, і Бейлі не може зрозуміти, радісна ця усмішка чи сумна.

Перш ніж він устигає попросити попрощатися замість нього з Прибамбасом, якщо знадобиться, дівчинка нахиляється й цілує його не в щоку, як чинила безліч разів раніше, а в губи, і Бейлі розуміє, що піде за нею хоч на край світу.

Крихітка мовчки повертається й рушає геть. Бейлі проводжає її поглядом, аж поки більше не може розрізнити на тлі неба руде волосся, а тоді й далі дивитися вслід, стискаючи в руках крихітну пляшечку. Він досі не знає, що має робити і як має почуватися, але на роздуми лишилося кілька годин.

Вівці позаду нього раптом вирішують пройти крізь відчинені ворота й розбрідаються сусіднім полем.

Лондон, 30 жовтня 1901

Коли цирк приїжджає до Лондона, Селія знемагає від бажання одразу вирушити до Маркового помешкання за адресою, надрукованою на візитці, з якою вона не розлучається. Але натомість дівчина вирушає до «Мідланд Ґранд Готелю».

Вона не ставить портьє жодних запитань.

Вона ні з ким не розмовляє.

Вона стоїть посеред фойє, непомічена персоналом і гостями, що минають її, прямуючи до інших місць, на інші зустрічі чи в інші тимчасові пристані.

Селія понад годину стоїть нерухомо, як одна із циркових статуй, а потім біля неї з’являється чоловік у сірому костюмі.

Він незворушно слухає її оповідь, а коли дівчина змовкає, лише коротко киває.

Селія присідає в досконалому реверансі, а потім повертається і йде геть.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час самотньо стоїть у фойє. Ніхто його не помічає.

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901

Напередодні Дня всіх святих у цирку завжди панує особлива атмосфера. Внутрішній дворик прикрасили округлими паперовими ліхтариками, і тіні, схожі на лиця, що розриваються від беззвучного крику, танцюють на їхній білій поверхні. Тут і там, у цирку й біля воріт, стоять кошики, повні білих, чорних і сріблястих шкіряних масок зі стрічками-зав’язками, щоб відвідувачі могли їх начепити, якщо заманеться. Тепер подекуди відрізнити глядача від артиста стає нелегким завданням.

Прогулянка цирком під маскою дарує геть нові враження. Ти можеш загубитися серед юрби, перетворитися на частину декорацій. Хтось неабияк насолоджується такою нагодою, а інші почуваються розгублено й надають перевагу власним обличчям.

Час біжить, минає північ, урешті настає День усіх святих, і натовп повільно рідшає.

Кілька гостей у масках і досі тиняються доріжками, наче привиди.

О цій годині перед шатром віщунки вже нікого немає. Більшість людей хоче знати свою долю в ранні надвечірні години, а пізня ніч призначена для менш піднесених забав. Ще кілька годин тому допитливі відвідувачі з’являлися одне за одним, але листопад приходить на зміну жовтню, і в передпокої не залишається жодної живої душі — ніхто не тупцяє за завісою з намистин, нетерпляче готуючись послухати, які таємниці приготували для нього карти.

Хоча ворожка не чула кроків, завіса раптом розсувається.

Те, що Марко збирається їй сказати, не стане несподіванкою. Карти роками кричали їй те саме, але Ізобель відмовлялася слухати та свідомо бачила лише інші пояснення, лише альтернативні шляхи розвитку подій.

Зовсім інша річ — почути все з його вуст. Марко вимовляє слова, і вже забуті спогади знову випливають на поверхню. Дві вбраних у зелене постаті посеред яскраво освітленої танцювальної зали. Вони беззаперечно закохані, і від цих почуттів у кімнаті стає спекотно.

Ворожка пропонує йому витягти одну-єдину карту й дивується, коли хлопець погоджується.

Але не дивується, коли бачить на карті Жрицю.

Коли Марко йде, Ізобель знімає з намету вивіску.

Часом вона робить так, якщо стомлюється від чужих таємниць і потребує перепочинку, незважаючи на те, що цирк іще працює. Зазвичай дівчина проводить час із Тсукіко, але не цього вечора. Замість того щоб вирушити на пошуки дівчини-змії, віщунка сидить за столом і гарячковито перемішує колоду.

Перевертає одну карту обличчям догори, потім ще одну, ще...

Випадають самі лише мечі. Загострені леза вишикуються рівними рядами. Четвірка. Дев’ятка. Десятка. Самотнє вістря єдиного туза.

Ізобель повертає карти до колоди, а потім відкладає її та береться за дещо інше.