Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.

Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися докупи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадцятеро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жінок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвалили громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.

Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса покотилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.

Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Застоявшись за довгу зиму, вона була неспокійна й нервова. Довелося кілька разів прогнати її прерією, щоб трохи вкоськати. Едвард із Джо Слейтером трималися обабіч двох передніх возів. Том ішов коло своїх волів, надаючи темпу всій валці, і часом затягував давню негритянську пісню. Тужлива мелодія лилася над широким степом, заклечаним першою зеленню, і викликала щирий захват у Бетті й Рут, Вони сиділи на передку воза, тішились ясною годиною і були в чудовому гуморі. їх теж захопила пригода. Матір опанував лагідний, але сумовитий настрій: їй було нелегко прощатися з домівкою.

Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози колом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з повозів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.

Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду заглянув перший купець. Йому не вдалося майже нічого продати, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в другому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й перешіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього тверде, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.

Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні залишили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої ночі коло великих водоймищ на північ від містечка.

Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх займанках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:

— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?

— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папери, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.

Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.

Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої миттю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі пасовиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.

Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й сказав Слейтерові:

— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?

Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не любив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково нічого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:

— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.

Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив цигарку короткими спритними пальцями і сказав:

— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне знатиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи багате розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.

— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.

Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.

Тед Бол похитав головою.

— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!

Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.

Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.

— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.

— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…

— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.

Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.

— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…