— Невже вчула щось? — запитав Мур, налягаючи й собі на ноги.

Так вони пройшли майже чверть милі. Узгір’я по той бік ущелини, то ширшаючи, то вужчаючи, раптом немов почало здійматися до неба. Мур уже пожалкував, що вибрав цей шлях. Може, краще було б податися праворуч? Навіть якби ущелина тепер скінчилася, рівнину йому заступала кам’яна стіна. Він стурбовано позирав на небо, що дедалі темнішало, коли це перед ними ніби хто вичаклував якесь диво.

У кам’яній стіні відкрилася величезна прогалина, така широка, що від краю до краю можна було досягти хіба кулею з рушниці. Вона бігла на схід і утворювала долину приблизно на рівні того місця, де стояв Мур. Далі та долина трохи здіймалася вгору. Кінця її вже не видно було у вечірніх сутінках. Жовте піщане дно було поцятковане зеленими плямами трави й великими, заввишки з людину, кущами. І враз Мур побачив, як серед тої трави блиснула вода! Йому все те видавалося раєм — але шлях до нього перепиняла ущелина метрів двадцять завширшки, справжня безодня.

Мур, як завше, довго не роздумував. Він підбігом рушив уздовж прірви, оглядаючи кожен камінь. Хоч уже й стемніло, проте він добачив на протилежній стіні залом, що тягся ген удалину. Що то? Невже хтось допоміг природі й вирубав стежку? Коли так, то й ця пекельна паща незабаром скінчиться?

Лізі лишилась на кручі. Вона била передніми копитами об камінь і ревла, повернувшись до води, яку вона бачила, та не могла досягти. На щось більше її тваринного інстинкту не ставало.

Мур покликав Лізі, тоді сердито крикнув. Нарешті ослиця підійшла до нього, поволі й неохоче. Він схопив її за вухо й потяг за собою. За добрих сто метрів ущелина скінчилася. Тут кам’яна стіна теж була така гладенька, наче виточена. Залом тягся далі, але тут уже починалась стежка.

— Гайда, — сказав Мур, — ще видно, куди ступати. Іди перша.

Він узяв ослицю за хвоста, і вона повільно, проте рішуче подалася небезпечною стежкою, місцями вужчою як півметра. Крок за кроком Лізі посувалася вперед, вантаж на ній весь час терся об скелю. Часто вона пробувала переднім копитом, чи міцно тримається камінь, потім тихо форкала й рушала далі.

Наріжна скеля, від якої починався вхід у долину, була обтесана, і Мур остаточно впевнився, що тут попрацювали людські руки. Але, мабуть, дуже, дуже давно.

Нарешті вони здолали стежку. Перед ними простяглася долина. З кущів вискочило кілька диких кролів, трохи відбігли, тоді сіли, витріщивши очі на прибульців. Мур хутенько відв’язав рушницю. Ще було видно стріляти. Ослиця завмерла, аж зіщулилась, знала-бо, що зараз станеться. Вона смертельно ненавиділа постріли. Луна відбилася від скель і повільно покотилася далі.

Тим пострілом Семюел Мур оповістив про своє прибуття в долину.

Лізі дрижала всім тілом, не так зі страху, як із люті. Вона злісно позирнула на свого господаря, однак той був у чудовому гуморі.

— Не сердься, — сказав він. — Ти б ладна була й мені штурхана дати, еге ж? А хіба я заробив? Чи тобі хотілося б, щоб я сидів голодний, коли ти напихатимешся?

Лізі стріпнулася й сердито подріботіла до води.

Мур нахилився і підняв кролика. Він стріляв з короткої відстані, важка куля геть розпанахала здобич, але м’яса, щоб наїстися, було досить. Решта кролів і далі стрибали навколо: вони ще не знали людей.

Мур отаборився недалеко від потоку. Вода дзюркотіла по камінні, і він тішився тим дзюркотом, як музикою. Місяця не було, ніч накрила долину найчорнішою своєю запоною. Тільки багаття яскраво миготіло в темряві. Семюел Мур заснув пізно. Уже дрімаючи, він чув, як Лізі все скубала траву. Спав він міцно і не бачив ніяких снів. Після півночі тихою мелодією забринів у долині вітер, заспівав разом з невгамовним потоком свою пісню.

Мура збудив добрячий стусан у плечі. Розплющивши очі, він побачив над собою кістлявий лоб ослиці. А ще побачив, що Лізі напаслась, як бочка. Вона ще раз буцнула його.

— Ну добре, добре, вже встаю, — сказав Мур.

Лізі повернулася, понюхала землю й потюпала собі геть. Вона ступала важко й тільки торкала писком траву — видно, їй уже не лізло.

Мур скинув ковдру. Сонце вже зійшло, і його кривава червінь оберталася на лискуче золото. Старий потягся затерплим тілом і роззирнувся по долині. Позад нього зяяла глибока ущелина, яку він подумки назвав учора Пекельною пащею. Обабіч здіймалися в небо гори. До тридцяти метрів сягав ще шар землі, і туди можна було видряпатись, але далі вже починалися сірі, аж чорні, майже прямовисні скелі. Самосил, ліщинові кущі, трясучка та карликові сосни вчепилися в піщаний грунт і вкривали дно аж до протилежного входу в долину.

На однім узбіччі, ліворуч від Мура, природа дозволила собі особливий жарт. Там, десь метрів за двадцять від підніжжя, випинався величезний, як хата, прискалок, що мав форму людського носа. За тисячі років дощі та вітри виглянсували його, і він блищав тепер на сонці, як старе срібло. Під носом, трішки навскіс, зяяв рот — чорний, глибокий отвір.

Мур осміхнувся: йому здалося, що криворота кам’яна пика дивиться на нього. Він підійшов до потоку. Неглибокий, метрів чотири завширшки, він раптово виривався з тієї стіни, де стирчав ніс. Потік гнівно шумував і клекотів, поспішаючи на другий бік долини. Там він так само раптово зникав під землю крізь шпару в скелях, якраз таку завбільшки, щоб увібрати шумливу, іскристу воду, що, вируючи, надбігала до неї по гладенькому камінні. Мур дослухався до того шуму, і йому здавалося, начебто потік люто сичав, нарікаючи, що його в цьому місці вихоплено на денне світло. І поспішав знову запастися в темряву.

Мур почав рубати лозу на дрова. Навколо ще подекуди яскрів жовтим цвітом високий гірський осот. Старий зрадів тим квіткам і все обминав їх, щоб не потоптати. Білий луговий верес теж іще не зовсім відцвів. Мурові очі за довгі місяці в горах зголодніли за яскравими барвами та зеленню.

Розпаливши вогнище між трьома каменями й поставивши на нього невеличкий казанок, Мур роздягнувся й пішов купатися. Вода була холодна, як крига, і голками впиналася в шкіру. Він натер м’язисте тіло піском. Груди й стегна йому почервоніли, як буряк. Холодна купіль тішила старого. Раптом він спантеличено витріщився на пісок у руках. Тоді звів очі на берег і на мить завмер. Нарешті повільно опустився навколішки й перемив пісок на долонях. Навіть після такого простого перемивання на долоні лишилося кілька жовтих зерен.

Він поклав їх на плаский камінь, побіг по капелюха і, забрівши по коліна в потік, став набирати ним воду й споліскуватися. Ще не висохнувши як слід, старий хутенько вбрався і відв’язав од вантажу ночовки та лопату. Він не зробив жодного зайвого руху, все в нього виходило швидко і вправно.

Семюел Мур стояв у потоці й промивав золото. Зерна вже не вміщалися на камені, і старий кинувся по шкіряний ворочок. Він забув про все на світі. Минали години, сонце піднімалося вже на полудень. Коли ворочок був повний, Мур, стогнучи, випростав наболілу спину. За п’ять годин він здобув тут більше, ніж за останні два роки!

Старий озирнувся навколо. Долина лежала перед ним тиха й спокійна. Вітерець ані повівав. Тільки подеколи з сусіднього куща ліщини нечутно спадав поруділий листок. Мур був тут сам-самісінький. Ну, звичайно, — він завжди мандрував одинцем. Лізі лежала в затінку й дрімала. Вона вже напевне подумала, що матиме кілька днів спочинку, скоро її господар відв’язав ночовки й лопату.

Скинувши оком па чорне, вигасле багаття й на казанок, Мур відчув, що голодніш. Адже він нині ще нічого не їв. Він швидко наклав знову дров і сягнув по кресало й трут. Але так і не розпалив вогнища. Зненацька він відклав усе й побіг назад до потоку. Щодесять метрів він брав на пробу пісок з води й промивав його. Потім збільшив відстань і перебрів потік, та всюди знаходив золото.

Сонце вже схилялось надвечір, коли старий вернувся до багаття. Сорочка прилипла йому до тіла, розпатлана борода була мокра. Отак поталанило на старість! Але хіба він такий старий? Йому ж тільки шістдесят років, і він ще дужий, як віл. І ось тепер знайшов цілий маєток. У берегах потоку напевне стільки золота, що він його цього року не зможе все видобути. А на той рік? Сам? Не гаразд добувати золото самому, воно так спароване з небезпекою, як ніж із колодочкою.