Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.

Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.

Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.

Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.

— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.

— Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.

— Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.

Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.

— Глибше встромлю в землю, — сказала вона. — Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрів понад дном.

Вона міцніше встромила вудлище в берег.

— Ходімо по малину, — запропонувала дівчина. — Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.

Вона знала, де є малина, де наприкінці літа можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбільше грибів у навколишніх лісах.

Ми пішли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою піску. Інша дівчина, йдучи берегом озера, неодмінно б лунко ступала по воді й хлюпала. А вона йшла так, що нічого не хлюпнуло, а на піску не лишалося слідів її ніг. «Індіанець у спідниці», — жартівливо подумав я про неї.

Над водою вона не свистіла, розмовляла завжди півголосом, а, ловлячи рибу, так сідала на березі, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася відгородитися від води хоча б кущем чи високою травою.

Ніби на доказ, що моє порівняння правильне, дівчина раптом зупинилася.

— Подивіться отут. — І вона показала пальцем на клаптик піску біля берега.

Ми були вже метрів за п'ятдесят звідти, де стриміло на березі Мартине вудлище.

Я поглянув на пісок. Нічим не примітний; і нічого там не лежало. Лише виднілися якісь мілкі заглибини.

— Тільки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, — мовила дівчина.

— Звідки ви знаєте, що тільки-но?

Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?

— Слід ще вологий. За десять хвилин він зовсім просохне. Або набіжить більша хвиля і змиє його.

— Правда ваша, — покірно згодився я.

—  Трохи далі цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластів, бо тут кропива. Перейшов по ній у ластах, кілька стеблин зламав, а кілька пригнув до землі.

За кропивою ріс невисокий сосново-березовий гайок. Слід вів туди.

— Він у лісі, — мовила Марта й запитально глянула на мене.

— Може, це мій таємничий знайомий Водолаз-Проповідник, — сказав я, — дуже хотів би крадькома подивитися, що він поробляє в лісі.

Навколо берізок земля була вкрита сухим листям, яке шелестіло під ногами. Визнаю, що порівняно з Мартою, я йшов лісом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихіше. Що далі ми заходили в глиб лісу, то він ставав густіший. Час від часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон і ялинок. Тоді Марта ставала навколішки й пролазила попід гілками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.

Зненацька дівчина схопила мене за руку. Між гіллям виднілась якась пляма. Ми підповзли ще на кілька кроків, і перед нашими очима постав зелений наметик під великою березою, яка, мов мати, височіла над молодим лісом. Під нею і скрізь, де сягало її коріння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На ній отаборився мій Водолаз-Проповідник.

Коли ми вистромили голови з-під гілля, він саме надягав солом'яного бриля. Ласти він уже встиг зняти з ніг, навіть сховав їх. На гілці берези висів мокрий купальний костюм, а на землі лежав акваланг.

Його табір був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох військових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тільки не з заліза, а з очерету й лози.

На стовбурі берези висів прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрішнім боком до світла. Цей внутрішній бік звичайно трохи білуватий, вкритий шаром порохняви. Проповідник намалював на ньому потворного чорта, що сміється. Уночі ця порохнява світиться, мов нафосфоризована. Непроханий гість міг би нахапатися дрижаків, якби натрапив уночі на таке страховисько.

Чому Проповідник поставив свій наметик у глибині лісу, а не так, як люди, на березі озера? Адже він любив плавати, навіть мав акваланг і гумовий човник. Хіба не зручніше було б йому оселитися біля води?

Водолаз-Проповідник поправив на голові солом'яного бриля. Потім витяг із-за пояса величезного ножа.

Ми затамували подих. Чоловік з величезним ножем у руці мав дуже грізний вигляд. Він став навколішки й вийняв з намету великий буханець хліба. Відкраяв ножем товсту скибку, сів і почав її зі смаком їсти.

Я не дуже знав, що далі робити. Повертатися на берег озера чи вийти зі схованки й привітатися як із давнім знайомим? Однак ця проблема скоро була вирішена, бо зненацька — між одним і другим куснем хліба — дивний чоловік сказав:

— У тому гіллі, мабуть, незручно…

Я підвівся з землі. Марта й собі. Ми ступили кілька кроків до чоловіка, а він тільки тепер обернувся. Упізнав мене, ледь усміхнувся і кивнув.

Мені було трохи соромно, що я так підглядав за ним, і я не дуже знав, як йому пояснити це.