— Ми Павлові дуже співчуваємо, — додав із напханим ротом Маньчак. — Погано, що з нормального телеведучого він перетворився на продавця в телекрамниці. І тепер втюхує бідним людям каструлі з подвійним дном, — він нетактовно захихотів.

— Або пояси для схуднення, від яких ніхто не худне!

— Або щіточки для чищення язика, від яких у мене було подразнення, — сплеснув руками Маньчак.

— Я вже не кажу про бальзам, від якого в мене була висипка. На щастя, у такому місці, де її ніхто не бачив! — докинула пані Віолетта.

— Крім мене, — зрадів безпричинно пан Вальдек.

— Звичайно, любий, — з кокетливою усмішкою підтвердила його половина.

— Неможливо опуститися нижче, — виніс вирок Маньчак. — Я на місці Павла точно пішов би з телебачення, — переконано сказав він, і ці героїчні слова впали одночасно з качиним жиром, який щедро скапував з його ножа й виделки.

— Та ви так не переймайтеся, — намагався опанувати цю ситуацію дідусь. — Я не думаю, щоб хтось при здоровому глузді взяв би вас на роботу, з якої потім ви могли собі піти. Хоча на телебаченні у вас усі шанси стати помітною особою, — він багатозначно глянув на куленепробивний жилет Маньчака, який захищав хирляві Вальдусикові груди.

— Мушу сказати, що бідолашний Павел потребує нашої особливої підтримки, — утрутилася пані Віолетта, простягаючи руку до десерту. — Тому ми вирішили бувати у вас частіше.

— Особливо після того, як наші сусіди, Петушки, зізналися, що регулярно Павла перемикають.

— Як це — перемикають? — здивувалася Буба.

— Та звичайно! — Маньчак задоволено поглянув на присутніх. — Пультом. Навіть на релігійний канал, хоча вони атеїсти.

— А не аскети? — завагалася пані Віолетта.

— Настільки не переварюють отого Павлового кудкудакання про унікальні панчохи чи друшляки, — закінчив Маньчак.

— Це вже занадто, пане Вальдемаре! — дідусь розгнівано відсунув тарілку. — Я завжди підозрював, що у вас погане оточення. Але мені й на думку не спадало, що ви мешкаєте під одним дахом з ідіотами!

— Не можу з вами погодитися, — заперечила Маньчакова, підсуваючи собі другий десерт. — Пані Петушкова — власниця перукарського салону для собак. Найкращого в місті.

— Ну, то я слушно припустив, що це у вас чийсь хвіст! — зрадів дідусь. — Я весь час думаю, кого ви мені нагадуєте. Ну викапаний спанієль! Бубо, — продовжував він, — як ти вважаєш? Можна спокійно довірити нашу Добавку тій Пелюшковій? Якщо подивитися на вашу зачіску, — пан Генрик звернувся до власниці шиньйона, — собака може виглядати смішно.

— Петушковій, дочці генерала Петушка, — виправила Маньчакова, закусивши поблідлі губи.

— А не адмірала? — запитав Маньчак.

— Скільки коштує візит? — дідусь продовжував вивчати тему. — Скажемо цій Пелюшковій: «Оцю чудову суку підстрижіть, будь ласка, як пані Маньчакову».

— Дідусю!!! — зойкнула Буба.

Маньчаки навіть серветками не скористалися. Попідхоплювалися швидко, безладно і, наче розгромлена армія, квапливо відступили до виходу.

— Я розумію, що вам прикро за сьогоднішній програш, — зловісно засичав пан Вальдек. — Лише це вас виправдовує. Ну, і ще старечий вік, — в’їдливо докинув він. — 3 вашим маразмом ви, звісно, до завтра вже забудете, як скривдили мою дружину.

Погані дні схожі на нудні кінофільми: і ті, й інші здаються безкінечними. Буба ще не встигла отямитися після відвідин Маньчаків, а на сходах уже чулися голоси батьків, які поверталися з міста. І Буба була переконана, що ці голоси аж ніяк не прагнуть почути одне одного.

— Це вже занадто! — мама першою завоювала коридор, вимахуючи здоровенною торбою та незліченною кількістю невеличких пакетів. — Щоб після стількох років подружнього життя докоряти запрацьованій дружині за кілька куплених дрібничок! Чесно кажучи, я дивуюся, — мстиво докинула вона, умощуючись на нещодавно відремонтованому багатостраждальному «Людовикові», — що в тебе настільки неділовий підхід до життя. Як продавець, ти мав би знати, що розпродажі призначаються для людей з багатою уявою… Або для дружин скупарів! — І вона промовисто глянула на чоловіка.

— Ні-я-кий-я-не-про-да-вець! — чітко проказав батько, і Бубі стало смішно. Їй завжди ставало смішно, коли дорослі поводилися наче діти. — Я лише дбаю про наші гроші. От і все, — підсумував він.

— От-от! — мама прагнула нещадної війни. — Вершина егоїзму! Дбати про фінанси більше, ніж про власну дружину!

— Бо гроші точно мої, — не залишився в боргу тато, — а дружину доводиться ділити з таким собі Протеком, який начебто відповідає за твою рекламну кампанію. І мені це зовсім не подобається.

— Ти кажеш такі речі при моєму татусеві й доці?! — останні мамині слова перейшли в безутішний плач.

— При татусеві? І доці? — батько роззирнувся довкола лютим поглядом. — Ось тобі твої татусь і доця! — загримів він, угледівши переляканих дідуся й Бубу. — Розкажи їм, що найближчими днями вони матимуть на обід шість прозорих корсетиків, стрінги з лазерною обробкою й присмачені туфлями на шпильках від Бати, а на десерт отримають косметичні масочки з пілінгом по чотириста злотих за баночку!

Буба давно не бачила батька таким обуреним. Тим часом мама спокійнісінько витягла один з корсетиків і приклала до демісезонного пальта.

— Ну, гляньте, який гарнюній! — і вона кокетливо посміхнулася до власного відображення в дзеркалі.

Але ніхто їй не відповів.

— Павле, — дідусь приготувався до відступу. — Річ у тім, що нині в нас побували Маньчаки…

— Мене це не обходить, — тато вочевидь образився на всіх, бо нечемно запхнув руки глибоко до кишень і тупцяв на місці, не дивлячись ні на кого.

— А дарма, — дідусь зробив ефектну паузу. — Бо вони з’їли твою качку. Передчуваю, що це ти перший скуштуєш оті корсетики. Або спокусишся на масочки чи вчорашню рибу. Вона була така несмачна, що чимало залишилося, — закінчив дідусь уже з-за дверей своєї кімнати.

Буба теж воліла безпечно вшитися. Повернулася під свою ковдру, котра терпляче чекала, аби знову вкрити її смуток, значно більший, аніж досі. Тепер до Бубиних вух не долітали жодні звуки, крім калатання її серця, яке ніяк не могло змиритися з раптово отриманою свободою.

А зовсім нещодавно світ робив усе, аби Буба почувалася обранкою долі. Початок канікул аж ніяк не віщував негараздів. Усі гороскопи дружно стверджували, що вона може, ба, навіть зобов’язана забути про свої проблеми, бо Венера оточила її особливою турботою. Якщо вірити зорям, дівчина мала стати здоровішою, вродливішою, багатшою та більш коханою. Тим часом Буба залишилася сама.

Коли Мілош був у Фінляндії, куди вони з батьком поїхали в науковий табір, гороскопи не брехали. Та щойно повернувся — і все змінилося. Ніби там, у північних широтах, хлопець замерз або впав у якусь полярну сплячку, котра перетворила його на крижину. Траплялося, що він відтавав, очі знову блищали й Мілош сміявся колишнім сміхом. Таке відбувалося завжди, коли в розмові згадувалося ім’я Ребекки, з якою він познайомився в таборі. Спершу Буба цього не помічала, а навіть коли щось і підозрювала, то відразу картала себе за дурні ревнощі. Та коли невидима Ребекка зробилася всюдисущою, приєднуючись до них на кожному побаченні, Бубине занепокоєння зросло. І нарешті, затьмарило будь-які радощі від канікул. Бо дівчина зрозуміла, що з Фінляндії Мілош повернувся не сам. У нього на плечі продовжувала висіти ота злощасна нова знайома, яка на всьому зналася щонайкраще. А навіть коли й не на всьому, байдуже, якщо це згадка про Ребекку, а не Бубина присутність запалювала в Мілошевих очах іскорки ніжності.

Коли Буба намагалася легенько натякнути, що віднедавна вони зустрічаються втрьох, Мілош ображався й звинувачував її, що та поводиться як дитина.

Те, що її почуття сприймали як дитинні капризи, ще більше поглиблювало розпач, і невдовзі Бубина ситуація зробилася просто-таки нестерпною. Дівчина могла змінитися заради Мілоша, але при всьому бажанні не здатна була перетворитися на справжню студентку, переможницю конкурсу «Міс Академікус», незрівнянну плавчиню, скелелазку, топ-модель і волонтерку, котра у вільний час співає із групою яхтсменів «Іменини Боцмана».