Так цар говорив усім воякам, котрі до нього приходили за платнею. Та ніхто з них із того замку не вертався. Думав цар, що і з сим так буде.

– Дайте мені лише гуслі, корчагу[20] вина і корчагу оцту, кошик горіхів і кошик шротів[21], таких як горіхи, та ще карти, свердел, букову колоду і мажове ядро.

– Добре, – каже цар.

Приготували все, що вояк просив, і повезли в замок (чорт удень не воював – лише вночі мав силу). Лишили вояка в замку, а самі поїхали.

Вояк витесав ще десять плішок і поклав до своїх інструментів, що йому привезли й склали в кут світлиці. Лише попросив, аби мажове ядро висадили на стіл, який перед тим обкували залізом, аби не проломився.

Прийшов вечір. Запалив вояк світло, сів за стіл, поклав перед себе карти і перебирає. Чує: щось гримить. А то чорт спускався комином.

– Що тут глядаєш? – зазвідав чорт.

– Чекаю, з ким би в карти зіграти.

А карти – то чортове Євангеліє. Чорт собі думає: «Трохи побавлюся, а тоді вже відкручу тобі голову». Сів чорт – грають у карти. Але чорт так знає грати, що нема кращого за нього. Виграв раз, виграв другий – радіє, аж підскакує. А вояк каже:

– За сяке діло можна й випити! – налив собі вина, а чортові оцту.

П’є вояк – нічого, а чорт п’є – кривиться, бо пече його і в роті, і в череві.

– Із закускою буде ліпше, – каже вояк і виймає собі жменю горіхів, а чортові – жменю шротів.

Розкусить вояк горіх, вийме зерня, з’їсть. А чорт зуби покришив, а не розкусив і одного шрота. Не любиться йому сяке діло.

– А іншої гри у тебе нема? – звідує вояка.

– Є! Видиш на тому столі ядро – будемо його качулькати один другому. Той програє, хто його не вдержить на столі.

Чорт на все згодний, лиш би не пити та не закусувати.

– Починай ти! – каже вояк.

Чорт прикотив ядро на свій край і приготувався качульнути. А вояк підняв плаху, засунув плішки, аби стіл нахилився у чортів бік. Чорт трутить ядро – а воно назад вертається. Чим вище трутить, тим сильніше назад качулькається. А вояк, аби чорт не здогадався, що стіл нахилений, дує на ядро.

– Але ти дуєш! – розсердився чорт.

– А тобі хто забороняє дути? – каже вояк.

Чорт дув – і ледве викачулькав ядро до вояка.

– Держи! – загойкав вояк і пустив ядро.

Та чорт не вдержав – ядро упало йому на ногу і зламало.

– Ну, що з тебе тепер? – насміхається вояк. – Як будеш жити, хромий? На хліб собі не заробиш. Щастя маєш, що зі мною зустрівся. Я тебе навчу на гуслях грати. Будеш по свадьбах ходити та кусень хліба все заробиш.

Наладив вояк гуслі, заграв тропотянку – на чортові аж шкіра почала ходити. Забув чорт, що нога болить, задуботів.

– Як файно граєш!

– І ти так будеш грати, – каже вояк. – Я тебе навчу.

Дав чорту гуслі, але струни послабив. Почав чорт грати – а гуслі лиш риплять.

– Ой, небораче, тобі треба пальці поправити, – каже вояк.

– То поправ, – просить чорт.

Узяв вояк свердел, навертів у буковій колоді десять ямок.

– Клади сюди пальці!

Чорт поклав. Вояк злегка поплішив, аби не боліло. Підтягнув на гуслях струни:

– Ану, тепер заграй!

Почав чорт грати – гуслі не риплять. Але чорт так не може заграти, як вояк.

– Попліши мені ще раз, та ліпше буду грати, – просить чорт вояка.

Почав вояк плішити. Б’є плішки міцно. Чорт зубами скрипить, але терпить, бо дуже хоче стати гудаком. Коли заплішив так, що чорт не вирветься, каже:

– Тепер ти мій!

Відпер вояк вікно, чорта верг за вікно, а колоду закріпив у палаці.

– Виси тихо й думай, лишиш замок чи ні. А я буду спати.

На другий день послав цар військо у замок, аби забрали тіло вояка і поховали. Військо йде, співає. А чорт почав на них гойкати:

– Тихо будьте, бо пан спить!

Військо зачудувалося, що чорт і в днину не лишив замок. Бояться йти далі, стали й чекають. А вояк проснувся і звідає чорта:

– Що ти надумав?

– Відпусти мене, – проситься чорт, – більше сюди не прийду.

– Підпиши контракт! – каже вояк. Вивільнив чорту одну руку і той написав договір, що більше не прийде до замку.

Відпустив вояк чорта – лиш вихор завіяв. Виглянув вояк у вікно і загойкав:

– Заженіть посла до царя, най відправляє сюди свою доньку. Чорт до замку більше не прийде.

Як учув цар, що вояк звільнив замок, відправив доньку каретою в замок. І сам приїхав на свадьбу. Не любився йому такий бідний зять, але не смів перечити, боявся: хто осилив чорта, може й цареві якусь біду найти.

Давно-давно були такі мухи, що від них люди вмирали. І чорт видумав тютюн. Як запалиш його, то муха до людини не наближається.

Засіяв чорт тютюном ціле поле. Їде тим полем чоловік, а чорт кричить:

– Ей, чоловіче добрий, чого тут їдеш? Тут мій посів.

Та підходить до чоловіка й каже:

– Вгадай, що це за бур’ян я посіяв.

А чоловік зроду не бачив тютюну і не знає, що це. Чорт каже:

– Даю тобі строк до завтра. Як завтра не скажеш, що це за бур’ян, то вб’ю тебе.

Приїхав чоловік додому і зажурився. Завтра має його чорт убити, бо він не знає, що то за бур’ян. Іде Іван дорогою і журиться. А назустріч йому баба.

– Чого ти, Іванку, зажурився?

– Біда, бабусю. Їхав я сьогодні полем і заїхав у якийсь чортівський посів. Не знаю, що там чорт посіяв, а він сказав, що як і завтра не буду знати, то вб’є мене.

Баба каже:

– Іване, дай сто карбованців золотом, то скажу тобі завтра, що то за бур’ян.

– Добре, дам.

Іде баба на другий день на те поле і починає виривати посіяний чортом бур’ян. А чорт біжить та й кричить:

– Бабо, що ж ти робиш?! Це ж я посіяв тютюн.

– Що за тютюн, – питає баба, – що робити з ним?

А чорт їй каже:

– Ти ж знаєш, що є такі мухи, від яких люди вмирають. А як пустиш дим від цього тютюну, то всі мухи тікають.

Приходить баба додому і каже Іванові:

– Як підеш у поле, то кажи чортові, що то тютюн. Що дим з нього відганяє мух.

Пішов Іван у поле, а чорт питає:

– Ну, Іване, що це за бур’ян?

– Це тютюн, – каже Іван.

– Нащо цей тютюн? – питає чорт.

– А від тих мух, що кусають людей.

– Добре, – каже чорт, – як угадав, то йди додому.

Іван прийшов додому і заплатив бабі сто карбованців.

І відтоді люди знають тютюн.

Був, де не був, був раз один цар. Сей цар мав трьох синів та й такий город, що в один день зійшла золота морква, вночі вистигла, а на другий день все було украдено. Ніколи не годен був узнати цар, хто то міг звідти украсти? Даремно давав туди солдат, аби вартували, – ніколи не годні були увартувати. Ось прийшла до царя одна циганка і каже:

– Пресвітлий царю, я вам усю правду скажу.

І циганка йому стала казати, що ту золоту моркву, що у його городі є, ніхто не годен увартувати, і того злодія, що її краде, лиш один із його трьох синів – хоть котрий.

Цар заплатив циганці добре, а циганка одкланялася і пішла.

Тут цар закликав свого найстаршого сина і каже йому:

– Сине, іди ти у город моркву вартувати.

Ізобрався найстарший син і пішов. Набрав собі солонини, вина і всього, що лиш йому було треба на одну ніч, і пушку[22] узяв із собою.

Прийшов у город, сів собі, вийняв солонину, хліб і вино, та їсть, та й п’є. Ось прийшла до нього мишка і каже:

– Дай мені трохи їсти із того, що ти їси.

Він устав та копнув мишку так, що та далеко фиркнула, і мишка утекла од нього, пішла собі, плачучи.

Коло півночі задув на нього дуже тепленький вітер, од котрого він заснув дуже глибоким сном. Пробудився на зорі і видить, що золота морква уся поїдена. З тим зібрався звідти і пішов додому.

На другу ніч пішов середущий. І до того прийшла мишка, просила їсти у нього, а він її копнув так, що далеко фиркнула. Заснув і він коло півночі і так не увартував моркви.