Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть і залишилася на місці лише купа попелу. Леґінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.

Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.

Леґінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:

– Карта показує, що якийсь леґінь убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому леґеневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з’їсть одну грушку, то подавиться.

Муха вилетіла з хати і знову сталася гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

– Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.

На другу ніч леґінь сів на коня й поїхав до мосту.

Прив’язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.

Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:

– Агій, хто вкрав дошку? Ану покажися!

– Це я! – леґінь вийшов з-за корча.

– Нащо шукаєш собі зустрічі з нами?

– Віддайте людям місяць.

– Без бійки не віддам!

Леґінь подумав і відповів:

– Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану слупом[29]. Покотишся з гори і вдаришся до слупа. Як він розлетиться на тріски – ти переміг, а як ні – то давай місяць.

Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до слупа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.

Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

– Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап’ється з неї, то має луснути на штири кавалки.

Блоха вискочила з хатки і знову стала леґенем. Він сів на коня – і гайда просто до палацу.

А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати.

– Хто тут мені ґаздує?

– Я, – і леґінь вийшов з-за корча.

– Чого ти причепився до нашого моста?

– Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.

– Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

– Май розум, дідьку, – сказав гуцул. – Я вже двом таким, як ти, скрутив в’язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.

– Мусимо поборотися!

– Коли так, то зв’яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв’язали б.

– Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку, – пригрозив.

– Добре. Та відвернися…

Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

– Дивись, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

– Тепер в’яжи мене, – пробелькотів.

Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:

– Рви!

Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.

– Тобі треба ще одну кулешу з’їсти, аби розв’язатися, – кепкував леґінь. – Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.

– Можеш забрати, – погодився чорт.

– Де вони є?

– На коні, під сідлом.

Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було – годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.

– Де вона? – гримнув на чорта.

– Там є всі.

– Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.

Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

– Я подарував одну зірку своїй любасці – відьмі.

Леґінь довго не думав. Висадив зв’язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і – вйо! – до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

– Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.

– Я тутечки, – крикнув чорт.

– Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

– Не можу, любонько, бо зв’язаний. Віддай леґеневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

– Розв’яжи мого коханого, – попросила.

– Він мені ще потрібний.

Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька – в опалку[30] й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.

Леґінь розв’язав дідька і сказав:

– Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір’ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!

– Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки – на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

– Гай, най буде, – погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило[31], як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, – пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

– А що, дядьку, як лучче тепер жити – чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

– Ні, дядечку! Є правда – правдою лучче жити.

– Ходім на суд.

– Та чого ми-таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.

– Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть-ідуть, зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.

– Здоров, чоловіче добрий!

– Здорові!

– Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Ну, оце раз моя правда! – каже дядько.

А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:

– Ну, запитаємо ж цього пана: цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

– Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його: