– Но, – шепоче хлопцеві нечистий, – дві душі вже мої – се й твоя заслуга! Тепер сподіваюся, що скоро і третя – твоя наречена, дістанеться мені.

Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дияволе, я ж тобі найду такі задачі, що голову на них поламаєш!»

Смуток оселився у царських палатах: дві доньки загинули. Цар хилиться край столу, сльози течуть з очей. Але весілля треба вже справляти, коли почалося. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.

– Но, – говорить хлопцеві, – живи з жінкою в палаці – держава твоя! А через три роки я прийду. За той час придумай такі три доручення, які б я не міг виконати.

І щез просто на місці.

Наш хлопець почав царювати. Добре йому велося. Та час швидко минав. Скінчилися три роки, і Гайгай – якби з неба впав:

– Но, леґеню, час: давай таку задачу, аби мені була не під силу.

Хлопець вигадав: за одну ніч нечистий має поставити палац з чистого срібла-золота, а щоб до палацу вів кришталевий міст із височезними стовпами і на тих стовпах золоті пташки співали.

Гайгай пропав… А хлопець веселий, що вигадав нездійсниму річ. Але дружині не сказав нічого, яку баламуту[5] має із нечистим.

Рано повставали і не впізнають, де вони знаходяться: замість старого палацу – золота палата, а від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст з високими стовпами, і на стовпах пташки золоті співають.

Не знає хлопець – чи радіти, чи журитися.

А пропасний знову перед ним:

– Но, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.

Хлопець уже сердито:

– Всі гори у державі за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло і каміння зносити сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, має зеленітися засіяне поле!

– Це тяжча задача, – сміється Гайгай. – Та не біда, щось будемо робити.

Рано встають і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння… На тому ж місці, де стояли гори, зеленіє поле.

Тепер хлопець злякався. Нечистий виконав такі тяжкі задачі! Вже лиш одна зосталася.

– Що тобі є? – стривожилася жінка. – Така краса сталася, а ти не радієш!

Він розповів про свою угоду із Гайгаєм…

– Зосталася остання задача. Якщо і ту виконає, нам буде кінець!

Жінка подумала і каже:

– Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гай-гай, я з ним поговорю!

З’явився нечистий:

– Де молодий цар?

– Він чогось задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.

– Дай нову роботу – мушу її зробити ще днесь.

– А моя задача буде правоплатна?

– Се однаково…

І молода жінка, вже недовго думаючи, вирвала свій кучерявий волос:

– Бачите сей волосок? Треба його вирівняти. Мусить бути прямий, як стріла!

Гайгай засміявся. Взяв волос за два кінці й легенько натяг:

– Готова робота. Твій волос прямий!

– Ану лиш пустіть його!

Пустив, а волос ще більше скрутився.

– Треба, щоб став рівний!

Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе рукою по лобі і каже:

– Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!

І всунув волос у вогонь. А той лиш зашкварчав.

– Такий ти силач?! – сміється з нього жінка. – Тоненький волосок – і той не зміг вирівняти. Забирайся з хижі!

Гайгай, як побачив, що утратив діло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли оті сестри, що втопилися.

– Но, ходи сюди, – покликала жінка чоловіка. – Третя задача пішла в нашу користь. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що в них довге волосся, а короткий розум, – неправильно вигадане.

І відтоді добре жили. Старші сестри також віддалися, і всі живуть собі щасливо ще і днесь, як не повмирали.

На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик.

Жив, де не жив, та десь-таки на круглому світі жив один чоловік, а в того чоловіка було двадцять п’ять синів. Видите, як тяжко й виговорити – «двадцять п’ять синів», а подумайте собі, як тяжко такій купі дати щодня їсти, постаратися, аби те чи інше не ходило голе, аби не лишилося вічним дурнем, аби знало читати й писати – досить думок для одного вітця. Скільки має бити собою чоловік, у котрого так багато дітей! Правда й те, що у такій родині є на кого подивитися, та й робота спориться, де до неї візьметься аж двадцять п’ять пар рук!

Та доста й того, що не нарікав ні той чоловік на своїх синів, не нарікали і сини на свого вітця. Жили собі у мирі та злагоді.

Хлопці підросли і дали собі слово, що всі двадцять п’ятеро поженяться разом, візьмуть дівок із одної хижі – з такої, де буде не менше й не більше, як двадцять п’ять сестер. І ще по-братерському домовилися, що будуть брати дівок з відповідним віком – кажім так: найнижче, аби наймолодша випала наймолодшому.

Коли вирішили се, пішли до свого нянька. Заговорив за братів найстарший:

– Няньку солоденький, ми хочемо женитися, але за одним разом, на однім весіллі, та й хочемо взяти собі дівок із такої хижі, де живе не менше і не більше, як двадцять п’ять сестер. Ми самі не годні розійтися по цілому світу в двадцять п’ять сторін, а тому просили нянька, аби був такий добрий і пішов один глядати чоловіка, у котрого було би двадцять п’ять дочок на відданні. Ми знаємо, що то нелегке діло – найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, що доки найдеться десь таке гніздо, доведеться зміряти не одну дорогу. Та радимо нянькові взяти у мандрівку пару залізних постолів і повну тайстру грошей.

– Дорогий мій синку, я радо вчиню те, що від мене просите, і, може, й пощастить найти вам двадцять п’ять сестер під одною стріхою. Але мусите терпіти і чекати, скільки буде треба, бо чоловік і сам не знає, коли вернеться з такої дороги.

Сини залишилися, а старий пустився у далекий світ. За рік сходив усі краї вздовж і впоперек, але, чи повірите мені, ніде не знайшов стріхи, під котрою було б якраз двадцять п’ять дівчат. Траплялося йому найти хату, навіть не одну, де жило двадцять три або двадцять чотири сестри, а от на двадцять п’ять – ніде не міг надибати.

Мандруючи по світу, той чоловік витратив повну тайстру грошей і сходив залізні постоли. Засмучений, рушив додому. Ішов, ішов – і по дорозі ще завернув у одне село. То було в неділю, і неборак подумав собі, що хоч посидить із людьми. Зайшов до корчми й на останні гроші узяв поїсти і випити.

Розвеселивши трохи тіло й душу, пішов чоловік далі. Йде і видить: один селянин оре аж двома плугами. А я вже казав, що то була неділя. Підійшов чоловік ближче – ґазда старий, як він.

– Чоловіче добрий, та хто чув таке – орати в неділю, на очах у всіх людей? – озвався подорожній.

А ґазда відповів:

– Ей, дорогий брате! У мене таке діло, що я змушений орати і в неділю, бо маю двадцять п’ять доньок, і треба добре ґаздувати, аби всіх повіддавати, не пустити їх по світу повітрулями.[6]

Вчувши такі слова, чоловік дуже зрадів і одразу каже:

– Ну, чоловічку, стільки би біди! Знайте, що у мене двадцять п’ятеро синів. Я й мандрую уже цілий рік, аби найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, бо мої сини вирішили так, що візьмуть собі двадцять п’ять сестер із одної хижі. Та як собі гадаєте, чи дали би доньок за моїх синів?

– Дуже радо, – відповів старий.

Довго не домовлялися, бо обоє мали однакову журу. Призначили день, коли двадцять п’ятеро братів мають прийти сватати двадцять п’ять сестер, а потім повінчатися із ними. Тепер наш чоловік ішов собі додому посвистуючи.

Дома леґені з великої радості не знали що й казати, як дякувати долі, що нянько їм приніс таку щасливу звістку. Всі сини, а з ними їх старий, осідлали коней і поскакали свадьбувати. Уже за плечима лишилося чимало дороги, треба було і перепочити, коли заговорив наймолодший брат, що вмів передбачати: