Хлопець узяв чорта за руку і водить по лісі. Наткнулись на ведмедя.

– От дивися, – каже хлопець, – мій дід мохом поріс, а спробуй його побороти!

Чорт накинувся бороти ведмедя, а той спросоння як гахне, то чорт аж у свого старшого опинився та говорить, що коли діда не міг побороти, то того і зовсім не зможе. Тоді старший чорт посилає чорта з булавою: хто вище підкине. Як хлопець вище, то буде робити, як чорт – то приженуть хлопця з болота.

Чорт як підкинув булаву угору, то вона годину летіла, а як упала, то вгрузла в землю. Тоді хлопець взяв за кінець булаву, то в нього аж в очах почорніло, бо вона була дуже тяжка. Тоді він почав дивитися в небо. А чорт питає його:

– Чого ти так довго туди дивишся?

– А дивлюся, щоб хмара підійшла, а тоді як шпурну булаву, то будеш тільки й бачити!

Чорт за булаву – та й утік до старшого.

– Добре, що не дав закинути, а то були б ми пропали без булави.

Тоді старший чорт посилає рогатого чорта, що вміє кріпко свистати.

– Йди, – каже, – як ти дужче свиснеш, то виженеш його з болота, а як він – то останеться робити.

Приходить рогатий до хлопця, а той стовпи вже поставив. То чорт питає, що він буде робити.

– Та, – каже, – буду вже верха зводити.

От чорт і говорить:

– Давай, хто дужче свисне: як ти, то будеш робити, а як я, тоді тебе виженем.

Тоді як впер чорт десять пальців у рот, як свиснув, то на дереві листя облетіло. А хлопець говорить:

– А як я свисну, то геть гілля обломиться, тільки заплющ очі.

Коли чорт заплющив очі, хлопець вийняв нагайку і як свиснув по очах, то рогатий опинився аж у старшого чорта.

Тоді старший питає:

– Як там?

Чорт говорить, що він уже стовпи ліпить:

– Як я свиснув, то листя облетіло, а як він свиснув, то були б очі в мене повилазили.

Бачить старший, що нема рятунку, приходить до хлопця сам.

– Здоров, майстер! Ти моїх послів переміг, і я прийшов з проханням. Скільки ти хочеш грошей, щоб перестати ліпити цей монастир?

Хлопець говорить:

– Небагато, оцей капелюх золота.

– Я принесу більше, ніж капелюх.

Хлопець здогадався, в чому справа, взяв і продовбав ямку, встромив туди капелюх, в якому зробив дірку.

Приносить чорт золота торбинку. Як всипав, то бачить, що нема того золота й на дні. Приносить другий раз уже дві торбинки і всипає в капелюх. Насипав повного капелюха.

Хлопець те золото взяв у мішок та й пішов до скупого пана на розрахунок. Розійшовся з паном і більше в панів не служив.

У давні-предавні часи один великий цар узяв собі за жінку рабиню. У них народилося двоє діточок: хлопчик Іванко й дівчинка Оленка. Діти повдавалися у матір. У Оленки в золотому волоссі сяяв місяць, а в Іванкових чорних кучерях – сонце.

Минули роки, і виросли діти. Треба було їх одружувати. Цар хотів, аби в його невістки також сяяв на голові місяць, і розіслав своїх гінців у всі кінці світу – знайти таку дівчину. Гінці довго блукали по різних краях, але повернулися без доброї новини.

Тоді цар покликав наймудріших старців і спитав поради.

– О світлий володарю! – сказав мудрець, що мав найдовшу бороду. – За давнини був такий закон, що сестра могла виходити заміж за рідного брата. Одружи сина з донькою – і спокій голові.

Цар погодився.

А бідна Оленка просто собі місця не знаходила. Та що, коли в неділю – весілля!

Тоді вона замкнулася і заголосила:

Дзвони сумно задзвонили, ляльки жалібно заспівали, земля розступилася, і Оленка увійшла в неї до колін. Дівчина заголосила ще раз:

І другий раз сумно задзвонили дзвони, жалібно заспівали ляльки, а Оленка увійшла до пояса в землю. Ще ревніше заплакала дівчина:

І вона пропала під землею. Там пішла дорогою, яка вела до чорного лісу. Дерева стогнали ста голосами, сови скиглили, лисиці брехали. Страшно стало дівчині. Раптом вона натрапила на похмурий замок, що височів серед густих дерев. Хотіла постукати, але двері самі отворилися, й назустріч вийшла дівчина – така схожа на неї, як викапана! У золотім волоссі сяяв срібний місяць.

– Добре, що ти прийшла, бо я сама дуже тут знудилася, – сказала незнайома.

– Я прийшла по тебе, – промовила Оленка. – Ти поклади руку на моє плече, і підемо туди, де сяють зірки, де грають хвилі синьої ріки.

Незнайома й думати про таке боялася. Вона розповіла:

– Мене стереже вдень і вночі кіт, який має дванадцять голів, дванадцять ротів і двадцять чотири сталевих очиська. Я мушу жити тут самітно доти, поки не дам згоду віддатися за змія.

– Та нас тепер двоє… Ми з тобою перехитримо злого кота-потвору, – потішала Оленка.

Щоб не втрачати часу, вони принесли глини і замісили з половою. Потім стали гратися з котом: гладити його, тягали за хвіст, доки не втомився і заснув. Тоді потворі кожне горло позабивали глиною. Позабивали так, що зовсім не міг нявкнути. Самі взяли щітку, згребло, рушник – і відразу покинули замок.

Коту-потворі все-таки вдалося з гіркою бідою виригнути з одного горла глину. А змій у чорта грав у карти. Він почув, що кіт легенько нявкнув, та подумав, що то полонянка його смикнула за хвіст, і продовжував бавитися з чортом.

Через якийсь час котюзі-потворі удалося виригнути глину ще з п’яти ротів. Він занявкав так, що аж у вухах залящало.

Змієві, якому нетерпілося виграти від чорта дванадцять людських душ, щастило у грі. Він так захопився, що не хотів кидати геть карти. Та коли засунув у кишеню одинадцяту душу, котюга вже заревів так голосно, що в чортовій хаті повилітали усі шиби.

– Треба бігти, чорте, бо хтось краде мою полонянку, – сказав змій сердито.

Метнувся надвір і нараз погнався за втікачками.

Красуня полонянка затремтіла всім тілом і каже:

Оленка шпурнула поза себе щітку, і тої ж миті виріс перед змієм непролазний ліс – ні пройти, ні обійти, ні перелетіти.

– Прогризу цей ліс, а все одно наздожену їх! – заревів зміїсько.

Хоч зуби ламалися і кришилися, за кілька хвилин прогриз собі дорогу і кинувся вдогін за дівчатами.

Дівчина-полонянка знову проговорила:

Оленка шпурнула за собою згребло, і там піднялися страшні залізні скелі.

Змій дуже розлютився:

– Розламаю лапами ці скелі, і все одно наздожену їх!

Кігті в нього кришилися і випадали з лап, але таки проламав ті скелі та й вибрався на рівну дорогу. Ще з більшою люттю погнався за втікачками.

Дівчата задихалися, вже не могли бігти.

Красуня полонянка знову проказала: