Потім Іван пішов туди, де були в бочках його одинадцять братів. Вийняв їхні трупи із бочок, розложив їх кожного окремо й полив цілющою водою. Тоді всі вони ожили й почали ходити. Пошукали батька і маму, і свою сестру. Зібралися і всі разом щасливо вернули додому. І, може, ще й досі живуть, якщо не померли.
Диво Камінної гори
У цій казці розповім про одного бідного чоловіка, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землі у бідняка – на один заячий скік. Біда так моцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.
Пішов бідняк до багача й каже:
– Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі припече.
– Три дні маєш сапати у полі.
– Най буде.
Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:
– Отам, за селом, є широка Камінна гора. Їдь до неї, виори її і посій пшеницю.
Петро поїхав на Камінну гору. Зняв з фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Камінної гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом з плугом полетіли стрімголов у прірву.
Вернувся Петро додому сумний і розказав татові, що сталося.
Бідняк закричав:
– Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе видіти.
Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:
– Ти є дуже мудрий. Їдь на Камінну гору, виори її і посій пшеницю.
Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Камінної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки загуло.
Дмитро налякався. Що він скаже татові? Той його уб’є!
Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.
Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Камінна гора буде зорана і засіяна.
Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:
– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:
– Тату, Дмитро не виорав Камінну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.
– Звідки ти знаєш, дурню?
– Нізвідки, я все знаю…
Бідняк пішов на Камінну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.
– Не журіться, тату, – сказав Федько з печі. – Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.
Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Камінну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.
– Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище.
– У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика[10], відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…
Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м’якенька, як гусяче пір’я.
З чорта піт лив дзюрком.
– Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, – сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра і Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав леґеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха, – застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п’ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.
Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.
Діамантовий паркан
Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися – ні Бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці[11] якусь дитину.
– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.
– Його тата й маму забрала чума.
– Що він робить у шанці?
– Вмирає з голоду.
– Ні, не вмре, – сказав пан, – я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда – хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
– Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця? Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.