— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— На ярмарок женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей, — відрубав Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося й розмовляти з ним.

— Даю двісті...

— Давай мамі своїй... — скипів гуцул і сіпнув сердито за мотузку.

Цілу дорогу прислухався до льохи, як вона рохкає, розглядав її, обмацував, чи немає у неї рогів. Бували хвилини, коли в голові гейби якась мряка сіялась, і Дументій вже сам не знав, що в нього на мотузці — чи коза, чи льоха.

«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька за півдурно. Най люди не сміються!»

Підходить до третього купця-шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Щоб тебе смерека втєла! — лютував Дументій.

— Я не про смереку, вуйку, а про козу. Скільки правите? — спитав спокійно купець.

— Сімсот лей... — пробелькотів Дументій.

— Даю триста, — і купець схопився за гаманець.

— Давай, бо я бачу, що світ пішов навиворіт. Я вже не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шлях трафить! Давай...

Не порахувавши навіть грошей, Дументій вернувся додому.

Жінка вийшла йому назустріч і спитала:

— За скільки продав льоху?

— За триста лей...

Вона аж сплеснула в долоні:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза, — сказав винувато гуцул. .

— Перехрестися, дурню! І йди туди, куди віддав льоху. — Жінка схопила колотач і кинулась, як оса, до нього.

Злякався Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться Підійшов до верби, зрізав гілку, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і подався до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і сказав господарям:

— Даю тобі сто лей. Я зараз прийду до твоєї ресторації їсти-пити зі своїми друзями. Коли поїмо і нап’ємось, я свисну в оце свистало, а ти крикнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!» — Зрозумів?

— Зрозумів.

Після цього Дументій довго шукав-розшукував купців-шахраїв. Нарешті таки знайшов і сказав їм:

— Ходім до ресторації, бо я вам повинен поставити могорич.

Купців-шахраїв не треба було двічі просити — охоче пішли за Дументієм.

Зайшли в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину господар виставив перед ними всілякого добра і напоїв. Коли вони наїлися і напилися, Дументій витягнув із пазухи пищалку і засвистав щосили.

— Заплачено, пане добродію! — крикнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж добре понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи пищалку і засвистів.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

Подалися до третьої ресторації. Наїлися, напилися. І там Дументій витягнув із пазухи свистало.

—Заплачено, пане добродію, — розплився в посмішці господар.

Купці-шахраї дуже здивувалися. Їм сподобалося Дументієве свистало. Захотіли собі його придбати.

— Вуйку, що ви хочете за тоту пищалку?

— Е-е-е, вона в мене чарівна, я не продаю.

— Ми вам заплатимо стільки, скільки схочете, — умовляли гуцула.

— Давайте три тисячі лей.

Купці-шахраї не думали довго. Витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші і побіг до жінки.

Купці-шахраї повешталися трохи по ярмарку. Коли добре зголодніли, пішли до ресторації. Наїлися, напилися, а потім один з них дістав з кишені свистало і почав свистіти. Господар ресторації мовчки дивився на свистуна.

— Чому не кричиш, що уже заплачено? — спитали.

Господар ресторації мовчав. Тоді всі три купці-шахраї свистіли по черзі так, що аж почервоніли. Їх оточили люди, як комедіантів.

— Заплачено? — питали купці.

— Ні. Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші за те, що з’їли і випили, — сердився господар ресторації.

Купці-шахраї зрозуміли, що Дументій обдурив їх, бо в другій і третій рестораціях їм теж відповіли:

— Ви нам не свистіть, а гроші платіть...

Поїхали в гори до Дументія. Той побачив їх здалеку і дуже злякався. Покликав жінку і сказав:

— Я лягаю на стіл а ти засвіти свічки та й голоси наді мною, як над мерцем.

— Добре, чоловіче.

Ліг гуцул на стіл, склав руки на грудях, а жінка засвітила свічки та й плаче:

— Ой, ой, ой, не покидай мене, чоловічку! Звідки я маю тебе визирати, Дументійку? Яким ти файним чарівником був у наших веселих горах. Нащо ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити без тебе?

Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися, їх ще дужче розібрала злість. Один схопив макогін і почав ним так бити по миснику, по вікнах, що за хвилину валялись на долівці одні черепки.

Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі:

— Звідки ви дізналися, — спитав, — що коли макогоном ударити по горшках, то воскресають мертві?

— Хіба від цього воскресають? — здивувалися купці.

— Ади, я воскрес. Самі видите...

— Тоді продай нам оцей макогін...

— Давайте тисячу лей.

Купці-шахраї заплатили гроші, взяли «чудодійний» макогін і пішли у світ шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори і було чути плач.

— Що сталося? — спитали.

—Умерла цариця, — відповіли люди.

Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем на коліна і промовили:

— О, пресвітлий царю, ми дізналися про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Ми можемо воскресити царицю, але за те ти нам даси мішок золота.

— О, мої вірні піддані, я вам дам три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю.

— Добре, царю... Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, — сказали купці-шахраї.

Цар їх послухав, і за якусь мить у покоях не залишилось жодної душі.

Витягли купці-шахраї «чудодійний» макогін із торби і почали завзято бити ним по вікнах, дзеркалах, скляних шафах. Скло летіло аж на голову цареві, який стояв перед палацом з усіма придворними.

Купці-шахраї переходили з одного покою в інший і розбивали все, що тільки могли. Нарешті дійшли до царської кухні і потовкли там кришталеві горшки й миски.

Цар дивився спокійно на їхню роботу, бо дуже хотів, аби йому воскресла цариця. Але цариця і не думала вставати.

— Ану, схопіть цих шахраїв, — сказав цар своїм катам.

Кати схопили їх і повели до темниці, що була під царськими покоями.

_________________

Українська народна казка

Було собі два брати — один убогий, а другий багатий От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:

— Потроху відробиш мені за неї

Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:

— Віддай мені корову назад!

Той каже:

— Брате! Я ж тобі за неї відробив!

— Що ти там відробив, — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!

Бідному шкода стало своєї праці, не схотів віддати.