— Це наші, — промовив Бон; він підтягнув коліна до грудей, однією рукою обійняв Дука, що зіщулився між ним та Лінь. — Вони злі. Хочуть вибратися звідси.

— Ні, — відповів я. — Це ПВА[21], вони захопили периметр.

Хоча мені подумалося, що цілком можливо, що це справді наші люди так випускають пару. Тоді спалахнули баки з паливом літака, і полум’я освітило чималу ділянку летовища. Коли я відвернувся від вогню, то побачив, що поряд зі мною, мало не втиснувши обличчя мені в спину, сидить помічник помічника міністра, звичайнісінький держслужбовець, і в його очах чихуахуа, наче на неоновій вивісці кінотеатру, читається конкретна думка. Так само, як агентка комуністів і лейтенант біля воріт, він був би радий бачити мене мертвим.

Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результаті несподіваного візиту до нього додому, за адресою, яку мені надав майор з поганою репутацією, я позбавив його чималої суми.

— У мене справді є візи, — сказав помічник помічника, поки ми сиділи в його вітальні. — Ми з деякими колегами даємо до них доступ з огляду на справедливість. Хіба ж справедливо, що можливість втекти є лише в найпривілейованіших чи тих, кому найбільше пощастило?

Я видав якісь звуки, що символізували спочуття.

— Якби справедливість існувала, — вів він далі, — поїхали б усі, кому це потрібно. Звісно ж, так не вийде. Але таких, як я, це ставить у доволі скрутне становище. Чому я маю судити, хто поїде, а хто ні? Зрештою, я хіба що шановний секретар. Що б ви, капітане, робили на моєму місці?

— Я розумію вашу скруту, сер, — мені в ямочках на щоках боліло від нещирої посмішки і не терпілося дійти до невідворотної останньої гри, однак середину все одно треба було розіграти, щоб дати мені ті ж поїдені міллю моральні виправдання, в які нині закутувався він. — Ви, вочевидь, поважна людина з гарним смаком і гідними цінностями…

На цьому місці я покивав направо й наліво, обводячи рукою охайний будиночок, за який треба було платити. Побілені стіни були поцятковані геконами та кількома прикрасами — годинник, календар, китайський сувій, розфарбоване фото Нго Дінь З’єма[22] у кращі його дні, коли його ще не вбили, бо він був президентом, а не маріонеткою американців. Тепер цей невеликий чоловічок у білому костюмі був святим для в’єтнамських католиків, таких як він сам, частково завдяки своїй смерті мученика зі зв’язаними руками, залитим кров’ю обличчям. Роршахівська пляма його мозкової речовини прикрасила стінку американського бронетранспортера, а приниження президента, зафіксоване на фотографії, розійшлося по всьому світу. Підтекст був тонкий, як Аль Капоне: «Не зв’язуйся зі Сполученими Штатами Америки».

— Справжня несправедливість полягає в тому, — мовив я, розпалюючись, — що чесна людина змушена жити вбогим життям у цій країні. Тому прошу, прийміть знак вдячності мого патрона за розгляд нашого питання. У вас є на руках візи для дев’яносто двох людей, чи не так?

Я не був певен, що це так, і на цей випадок мав план — зробити перший внесок і пообіцяти згодом занести решту. Однак помічник помічника міністра відповів ствердно і я дістав конверта з залишками готівки. Там було чотири тисячі доларів, достатньо для двох віз, на випадок його щедрого настрою. Він відкрив конверта, провів згрубілим великим пальцем по стосу банкнот і відразу ж взнав, скільки в конверті грошей — недостатньо! Він ляснув білою рукавичкою конверта по щоці низенького столика і, начебто це недосить ясно виражало його гнів, ляснув по цій щоці вдруге.

— Як ви насмілилися пропонувати мені хабара, сер!

Я жестом запросив його сісти. Як і помічник помічника міністра, я теж був людиною в полоні складної ситуації, змушений робити те, що мав зробити.

— Хіба справедливо, що ви продаєте ці візи, тоді як вони нічого вам не коштують і, головне, вам не належать? — спитав його я. — І хіба ж несправедливо буде, якщо я зараз викличу місцевого голову поліції і він заарештує нас обох? І чи справедливо буде, якщо він привласнить ці візи собі і почне розподіляти їх сам? Тож найсправедливіше для нас з вами рішення — повернутися туди, де я пропоную вам чотири тисячі доларів за дев’яносто дві візи, адже у вас взагалі не повинно бути ані дев’яносто двох віз, ані чотирьох тисяч доларів. Зрештою, завтра ви можете прийти на роботу і легко дістати ще дев’яносто дві. Це ж лише папір, чи не так?

Але ж для бюрократа папір ніколи не буває просто папером. Папір — це життя! Він ненавидів мене тоді за те, що я забрав його папір, і ненавидів зараз, але мене це анітрохи не турбувало. Скручений тут, за бетонним відбійником, я турбувався лише про те, що доведеться пережити ще один період жалюгідного чекання, тільки от цього разу невідомо, чим усе закінчиться. Сяйво сонця, що сходило, дало якусь втіху, от тільки це заспокійливе блакитнувате світло показало, що злітна смуга в жахливому стані, поколота й порита ракетами та артилерією. Серед усього цього диміла купа С-130, огидно смердячи горілим паливом. Між нами та рештками літака виднілися невеликі чорні грудки, вони поступово набували чіткіших обрисів, ставали валізами й торбами, покинутими в божевільних перегонах так, що деякі з них розкрилися й порозкидали навсібіч свої кишки. Сонце і далі сходило, поволі, світло ставало все яскравішим і різкішим, поки, знищуючи рештки тіні, не сягнуло рівня лампи допитувача, від якої німіла сітківка. Прикуті до східного боку перегородки, люди почали зіщулюватись від спеки, в’янути, починаючи з дітей та старих.

— Мамо, води, — просив Дук.

Усе, що могла йому відповісти Лінь:

— Ні, любий, зараз води нема, але скоро буде.

Наче за командою, в небі з’явився ще один «Геркулес», він знижувався так швидко й різко, що за штурвалом, певно, сидів камікадзе. Шасі С-130 завищали на летовищі віддалік, і серед евакуйовуваних піднявся несміливий гамір. Лише коли «Геркулес» повернув у наш бік, навмання перетинаючи інші злітні смуги, гамір переріс у радісні вигуки. Тоді я почув дещо інше. Обережно визирнувши з-за нашого бетонного укриття, я побачив їх — з тіней ангарів та з-поміж насипів, де вони, певно, ховалися, з’являлися, може, десятки, а може, й сотні морпіхів, солдатів, військових поліцаїв, пілотів повітряних сил, членів екіпажів, механіків, працівників авіабази та груп прикриття, що відмовлялися бути героями або ж жертовними ягнятами. Помітивши конкурентів, евакуанти рвонули до С-130, який розвернувся на смузі за п’ятдесят метрів від нас і опустив свого трапа, не надто скромним жестом запрошуючи пасажирів усередину. Генерал з родиною бігли переді мною, Бон з родиною — за мною, і разом ми становили тил маси втікачів.

Перші евакуйовувані вже забігали до літака, коли я почув шипіння «катюш», за мить після чого перші ракети з вибухом розірвалися на віддаленій злітній смузі. Над головами свистіли кулі, і тепер можна було розчути виразний гавкіт АК-47 разом з М-16[23].

— Вони на периметрі! — загорлав Бон.

Евакуанти розуміли, що цей «Геркулес» буде останнім літаком, який покине цей аеропорт, якщо взагалі зможе злетіти, зважаючи на оточення комуністів, і почали верещати від страху. Поки вони щодуху бігли по трапу, з дальнього краю перегородки злетів невеличкий швидкий літак, гостроносий винищувач «Тигр», за ним, грюкаючи широко відчиненими дверима, — гелікоптер «Г’юї», всередині якого було видно з десяток зіщулених солдатів. Залишки збройних сил аеропорту евакуйовувалися самостійно, на тому, що було під рукою. Генерал штовхав у спину тих, хто біг перед ним, щоб вони швидше піднімались, я підштовхував Генерала, тим часом зліва від мене в небо злетів двобалковий ганшип «Тінь»[24]. Я краєм ока спостерігав за ним. Загалом, то був доволі смішний літак, з товстим фюзеляжем, підвішеним між двома балками, однак нічого смішного не було в тому, як ракета з тепловою системою самонаведення лишала димний слід через усе небо, аж поки її палючий кінчик не поцілував «Тінь» на висоті менш ніж тисяча футів[25]. Поки дві половини літака та шматки тіл його команди падали на землю, наче друзки розбитого глиняного голуба, евакуанти стогнали й пхалися ще сильніше, аби забігти по трапу до літака.