У ті дні, коли Бон забирав урядову подачку, як-от сьогодні, він витрачав готівку на ящик пива, а на талони на харчування брав тижневий запас морожених напівфабрикатів. Я взяв з холодильника свою порцію пива і приєднався до нього у вітальні. Бон уже обстріляв себе півдесятком бляшанок, розкидавши порожні по килиму. Він лежав на спині, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращі меблі, що в нас були, — залатане, але годяще крісло-релакс з відкидною спинкою та підставкою для ніг, — й увімкнув телевізор. Пиво на колір та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу і сумлінно й безрадісно пили, аж поки не відрубались обидва. Я прокинувся десь на межі дуже пізнього вечора і дуже раннього ранку з відчуттям гидкої губки в роті, наляканий відрубаною головою гігантської комахи, що роззявила на мене свої щелепи, аж поки не усвідомив, що це лише телевізор, оздоблений деревом, зі звислими антенами. Лунав національний гімн, і зірки й смуги розвівалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкішних пурпурових гір і реактивних літаків у небі. Коли на екран нарешті впала завіса статики й снігу, я поплівся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральні, тоді — на нижню койку двоповерхового ліжка в нашій вузькій спальні. Бон уже дістався до верхньої. Я влігся і уявив собі, що ми спимо, наче солдати, хоча єдиним місцем біля Чайнатауну, де можна було дістати двоповерхові ліжка, були дитячі відділи надто яскравих меблевих крамниць, якими керували мексиканці чи люди, схожі на мексиканців. Я не розрізняв жителів південної півкулі, але вирішив, що вони не образяться, зважаючи на те, що вони самі в обличчя звали мене китайозою.

Минула година, однак я все не міг повернутися до сну. Пішов на кухню, з’їв бутерброд із салямі, перечитуючи листа від тітки, отриманого вчора. «Любий племіннику, — писала вона, — дуже дякую за твого листа. Погода останнім часом жахлива, у нас дуже холодно й вітряно». Далі в листі йшлося про її проблеми з трояндами, про покупців її магазину, вдалий візит до лікаря, але ніщо не могло бути важливішим за сигнал про погоду, який означав, що між рядками на мене чекав лист від Мана, написаний невидимими чорнилами з рисового крохмалю. Наступного дня, коли Бон на кілька годин пішов прибирати церкву преподобного, я розчинив йод у воді і наніс на папір, щоб побачити кілька пурпурових цифр. Вони означали сторінку, рядок і слово в «Азійському комунізмі та східному способі знищення» Річарда Гедда — шифр, майстерно придуманий Маном, зробив цю книжку найважливішою в моєму житті. З невидимого послання Мана я дізнався, що моральний дух у наших високий, що відбудова країни йде повільно, однак впевнено, і що його керівники задоволені моїми доповідями. Чому б ні? У вигнанців нічого не відбувалося, вони лише рвали на собі волосся й шкірили зуби. Навряд чи це треба було писати невидимим чорнилом, яке я міг зробити з кукурудзяного крохмалю й води.

Трохи похмільний і трохи сентиментальний, адже цього місяця була перша річниця падіння Сайгона, чи його звільнення, чи обох одночасно, я написав тітці листа, вшановуючи роковину горя. Хоча мій від’їзд був справою вибору так само, як і випадку, зізнаюсь, я не міг не жаліти своїх нещасних земляків, і мікроби їхньої втрати роїлися довкола мене, аж поки я сам, запаморочений, не опинився на дорозі в тумані пам’яті. «Люба тітонько, стільки всього сталося». Лист вийшов уривчастою історією вигнанців відтоді, як вони залишили табір, розказаною з їхнього затьмареного сльозами погляду, — і від неї сльози навернулись на очі й мені. Я писав про те, як нікого з нас не відпускали без допомоги спонсора, який мав гарантувати, що ми не залежатимемо від державної допомоги. Ті, хто не мав безпосередніх добродійників, писали благальні листи компаніям, що колись наймали нас, солдатам, що колись радили нам, коханцям, що колись спали з нами, церквам, що могли змилосердитися, навіть найдальшим знайомим, сподіваючись на спонсорство. Деякі поїхали самі, деякі — з родинами, деякі родини були розділені та роздроблені, декому вдалося лишитись у теплому кліматі заходу, що нагадував про дім, але більшість відіслали далеко до штатів, назви яких наші язики не здатні були вимовити: Алабама, Арканзас, Джорджія, Кентуккі, Міссурі, Монтана, Південна Кароліна і так далі. Про нашу нову географію ми говорили своєю версією англійської, з наголосом на кожному слові, так що Чикаго перетворився на Чик-а-го, Нью-Йорк звучав подібно до Ню-арка, Техас розбився на Тех-ас, Каліфорнія стала Ка-лі. Перш ніж залишити табір, ми обмінялися номерами телефонів і своїми новими адресами, знаючи, що нам знадобиться телеграф біженців, щоб дізнатись, у яких містах найкращі роботи, в яких штатах найнижчі податки, де найкраща допомога, де найменше расизму, де живе більшість тих, хто схожий на нас і їсть подібну їжу.

Якби нам дозволили лишитися разом, писав я тітці, ми могли б створити самодостатню колонію поважних розмірів, прищ на заду американської політики, — з готовими політиками, полісменами, солдатами, з нашими власними банкірами, продавцями й інженерами, з лікарями, юристами та бухгалтерами, з кухарями, прибиральниками і покоївками, з власниками фабрик, механіками і клерками, зі злодіями, повіями та вбивцями, з письменниками, співаками та акторами, з геніями, вчителями та божевільними, зі священиками, монашками та монахами, з буддистами, католиками і прихильниками каодай[31], з людьми з Півночі, Центру та Півдня, з людьми талановитими, посередніми та дурними, з патріотами, зрадниками та нейтралістами, з чесними, корумпованими та байдужими, — якої цілком вистачило б, щоб обрати власного представника в Конгресі й мати голос у нашій Америці — Маленький Сайгон, так само розкішний, розпусний й розбитий, як і оригінал; і саме тому нам не дозволили лишитися разом, саме тому бюрократичним указом нас розсіяли по всіх широтах і довготах нашого нового світу. Хоч би де ми опинилися, ми знаходили один одного, і наші дрібні клани збирались у підвалах, у церквах, на задніх дворах у вихідні, на пляжах, куди ми приносили пакунки з нашою власною їжею й напоями, замість купувати з лотків за більші гроші. Ми як могли намагалися воскресити в пам’яті головні страви нашої культури, однак, відколи ми залежали від китайських ринків, наша їжа набула неприйнятно китайського присмаку — ще один удар у грушу нашого приниження, що лишив нам кисло-солодкий присмак ненадійних спогадів, достатньо точний, щоб пробудити минуле, і достатньо зрадливий, щоб нагадати, що воно пішло навіки, що його нема, разом з гідним різноманіттям, ніжністю та складністю нашого універсального рибного соусу. О, рибний соус! Як ми скучили за ним, люба тітонько, без нього ніщо не смакує, як слід, і як же нам хочеться на острів Фукуок, де діжки до країв наповнені найтоншим букетом чавлених анчоусів! Іноземці переважно обмовляли цю пікантну рідку приправу найтемнішого кольору сепії за її начебто страшний сморід. Ми використовували рибний соус так само, як селяни з Трансильванії носили зубці часнику, щоб відлякати вампірів, тільки нам соус давав змогу встановити межу між нами та тими жителями заходу, які ніколи б не зрозуміли, що направду гидким буває нудотний запах сиру. Що таке ферментована риба проти скипілого молока?

Однак з поваги до господарів, які прийняли нас, ми тримали наші почуття при собі й сиділи поряд на колючих канапах чи килимах, від яких потім усе чухалося, торкались один одного колінами під переповненими кухонними столами, на яких височіли зубчасті попільниці, де кількість попелу вимірювала плин часу, жували сушених кальмарів та жуйки своїх спогадів, аж поки не починали боліти щелепи, ділились історіями з других та третіх рук про земляків, розкиданих по країні. Так ми дізналися про родину, перетворену фактично на рабів фермером з Модесто; про наївну дівчину, що втекла до Спокейна, аби одружитися зі своїм любчиком з армії, але там її продали до борделю; про вдівця з дев’ятьма дітьми, що вийшов надвір серед міннесотської зими, ліг горілиць у сніг з відкритим ротом і лежав, аж поки його не засипало і він не замерз; про колишнього десантника у Клівленді, який купив пістолета і стратив свою дружину та двох дітей, перш ніж вкоротити собі віку; про бідолашних біженців у Гуамі, які писали петиції про повернення на батьківщину і про яких більше ніхто нічого не чув; про розбещене дівчисько, що спокусилося героїном й зникло на вулицях Балтімора; про дружину політика, що була понижена до прання білизни в інтернаті для людей похилого віку, а одного дня зірвалась і напала на свого чоловіка з кухонним ножем, а згодом її поклали у божевільню; про чотирьох підлітків, які приїхали сюди без родичів і зійшлись у Квінсі, пограбували дві крамниці алкоголю й вбили продавця, перш ніж їх заарештували і дали від двадцяти років до пожиттєвого; про вірного буддиста, що ляснув свого малого сина і був заарештований за жорстоке поводження з дитиною в Г’юстоні; про власника крамниці, що міняв талони на їжу на палички і був змушений заплатити штраф за порушення закону в Сан-Хосе; про чоловіка в Рейлі, що дав дружині ляпаса і був ув’язнений за домашнє насильство; про чоловіків, які втекли, лишивши дружин у цьому хаосі; і дружин, які втекли, залишивши чоловіків; і дітей, які втекли без батьків, бабусь та дідусів; і родини, в яких не вистачало однієї дитини, чи двох-трьох, чи навіть більше; про півдесятка тих, хто у Терре-Готі лягли спати в холодній кімнаті з вугільною пічкою й уже ніколи не прокинулися, віднесені до вічної темряви невидимою хмарою чадного газу. Ми просіювали землю в пошуках золота — історії маленького сироти, всиновленого мільярдером з Канзасу, чи механіка, що купив в Арлінгтоні лотерейний квиток і став мультимільйонером, чи дівчини, обраної президентом свого випускного класу в Батон-Ружі, чи хлопця з Фон-дю-Лака, що вступив до Гарварду, досі маючи землю табору Пендлтон на підошвах своїх кросівок, чи тієї кінозірки, яка тобі так подобалася, люба тітонько, що кружляла світом від аеропорту до аеропорту, і жодна країна після падіння Сайгона не впускала її, жоден приятель з американських кінозірок не передзвонював їй, аж поки на останній десятицентовик вона не набрала номер Тіппі Гедрен і та не привезла її до Голлівуду. Так ми занурювались у сум і споліскувалися надією, і навіть вірячи чи не в усі почуті чутки, майже всі відмовлялися вірити в те, що наша нація померла.