Нашого останнього ранку я відвіз Генерала до приміщення Національної поліції. Мій кабінет був далі за кабінет Генерала, і звідти я по черзі викликав п’ятьох обраних офіцерів на приватну зустріч.

— Їдемо сьогодні? — спитав украй знервований полковник, його очі були розширені й вологі.

— Так.

— Мої батьки? Батьки моєї дружини? — спитав майор, огрядний завсідник китайських ресторанів у Тьолоні.

— Ні.

— Брати, сестри, племінники, племінниці?

— Ні.

— Економки та няньки?

— Ні.

— Скрині, шафи, колекції порцеляни?

— Ні.

Капітан, що трохи накульгував через венеричну хворобу, погрожував покінчити з собою, якщо я не знайду ще місця. Я простягнув йому свого револьвера, і він зіщулився. Молоді ж лейтенанти були вдячні. Свої попередні пости вони дістали через зв’язки батьків, тож тепер поводилися смикано й нервово, наче маріонетки.

Я зачинив двері за останнім з них. Коли від далеких вибухів задзеленчали шибки, я побачив на сході вогонь і дим. Ворожа артилерія підпалила склад амуніції в Лонгбіні. Я одночасно відчував потребу й у скорботі, й у святкуванні, тож висунув шухляду, в якій зберігав пляшку «Джим Бім» — там ще лишилося кілька унцій віскі. Якби моя бідолашна мати була жива, вона сказала б: «Не пий стільки, синку. Це тобі не на користь». Хіба ж так, мамо? Коли перебуваєш у такій складній ситуації, як я, кріт серед людей Генерала, то шукаєш розради, де тільки можеш. Я прикінчив віскі, тоді повіз Генерала додому через грозу. Місто захлиналось у навколоплідних водах, що віщували наближення сезону дощів. Дехто сподівався, що мусон може уповільнити наступ північних військ, але я в цьому сумнівався. Я пропустив вечерю й спакував у наплічник туалетне начиння, чиноси[12], смугасту сорочку, куплену в крамниці «Джей Сі Пенні» в Лос-Анджелесі, пару лоферів[13], три зміни білизни, електричну зубну щітку з ринку злодіїв[14], фото моєї матері в рамці, конверти зі світлинами з дому та з Америки, камеру «Кодак» і «Азійський комунізм та східний спосіб знищення».

Наплічник мені подарував Клод на честь закінчення коледжу. То була найкрасивіша з моїх речей, його можна було носити на спині або, перечепивши ремені, зробити з нього валізку й носити в руці. Наплічник був зроблений з м’якої коричневої шкіри поважним виробником з Нової Англії. Він мав заможний, загадковий запах осіннього листя, лобстера на грилі, поту й сперми приватної школи для хлопчиків. З одного боку на ньому були виведені мої ініціали, однак найбільша його особливість — подвійне дно. Клод сказав, що в кожного чоловіка в багажі мусить бути подвійне дно. Ніколи не знаєш, коли саме воно стане в пригоді. Без його відома я сховав туди свою міні-камеру «Мінокс». Вона, подарунок Мана, коштувала як моя зарплата за три роки. Саме нею я знімав таємні документи, до яких мав доступ і які, на мою думку, могли б знадобитися згодом. В останню чергу я перебрав решту своїх книжок і платівок, здебільшого придбаних у Штатах і вкритих відбитками моєї пам’яті. У мене не було місця для Елвіса чи Ділана, Фолкнера чи Твена, і хоча я міг їх замінити, мені було важко на душі, коли я писав на коробках з книжками та платівками ім’я Мана. Вони були надто об’ємні, як і моя гітара, що з докором вигинала свої повні стегна на ліжку, коли я пішов.

Я закінчив пакуватись і взяв «сітроен» щоб забрати Бона. Військові поліцаї на пунктах контролю пропускали мене помахом руки, щойно помічали на автомобілі зірки Генерала. Пункт призначення лежав по той бік річки — жалюгідної водойми в облямівці з халуп біженців з сіл, ферми та будинки яких знищили солдати-піроманіяки та палії, що знайшли своє покликання в бомбуваннях. Бон та Ман чекали на мене за цим лісом хатин, біля пивниці просто неба в самому серці четвертого округу, де ми втрьох провели за пияцтвом більше годин, ніж я здатен підрахувати. За столиками було повно солдатів та морпіхів — під стільцями гвинтівки, волосся коротко підстрижене військовими перукарями-садистами, що заради якоїсь мерзенної френологічної мети повідкривали контури їхніх черепів. Щойно я присів, Бон налив мені пива, але пити не дозволив, доки не проголосив тост.

— П’ємо за возз’єднання, — сказав він, підносячи свою склянку. — Ми знову зустрінемося на Філіппінах!

Я зазначив, що йшлося насправді про Гуам, адже диктаторові Маркосу набридли біженці й він перестав їх приймати. Бон загарчав, потираючи склянку об чоло.

— Не думав, що може стати ще гірше, — сказав він. — А тепер ще й філіппінці дивляться на нас зверхньо?

— Забудь про Філіппіни, — сказав Ман. — Пиймо краще за Гуам. Кажуть, там починається день Америки.

— І закінчується наш день, — пробурмотів Бон.

На відміну від нас з Маном, Бон був щирим патріотом, республіканцем, який добровільно зголосився воювати і ненавидів комуністів з того самого дня, як представник місцевої ланки поставив його батька, старосту селища, на коліна і змусив сповідатись, перш ніж вгатити кулю йому за вухо. Залишений напризволяще Бон точно взяв би приклад з японців і бився б до останнього або ж навіть приставив пістолет до своєї скроні, тож ми з Маном переконали його подумати про дружину та сина. Ми запевняли його, що від’їзд до Америки — не втеча, а стратегічний відступ. Ми сказали Бонові, що Ман з родиною полетять туди завтра, тоді як правда полягала в тому, що Ман залишиться, щоб на власні очі засвідчити звільнення Півдня північними комуністами, яких Бон так зневажав. Тепер же Ман стиснув його плече своїми довгими, витонченими пальцями і сказав:

— Ми втрьох — побратими. Ми будемо побратимами, навіть програвши цю війну, навіть втративши нашу країну. — Він позирнув на мене, і його очі були мокрі. — Для нас нема кінця.

— Твоя правда, — відповів Бон і щосили закивав, аби приховати сльози в очах. — То годі суму й мороку. Будемо пити за надію. Ми повернемося, щоб повернути нашу країну. Правда?

Він теж подивився на мене. Я не соромився своїх сліз. Ці чоловіки були ліпші за будь-яких справжніх братів, яких я міг би мати, бо ми самі обрали один одного. Я підняв свою склянку і виголосив:

— За повернення. І за братство, що ніколи не скінчиться.

Ми осушили наші склянки, гукнули, щоб нам принесли ще, обійняли один одного за плечі й пірнули в годину братньої любові та пісень — музикою нас забезпечував дует в іншому кінці майданчика. Гітарист з довгим волоссям ухилявся від призову до війська, його шкіра була хворобливо бліда, бо ж він був змушений останні десять років вдень жити у стінах дому власника бару, виходячи звідти лише вночі. Волосся його ніжноголосої партнерки було так само довге, струнку фігуру облягав шовковий ао дай[15] кольору щік збентеженої незайманки. Вона співала пісню на вірші Чінь Конг Сона, народного співака, якого любили навіть парашутисти. «Завтра я піду, люба…» Її голос підносився над галасом балачок та дощу. «Не забудь покликати мене додому…» Моє серце тремтіло. Наш народ не з тих, хто йде на війну за помахом чиєїсь руки, під ревіння труб і сурм. Ні, ми билися під звуки пісень про кохання, бо ж ми італійці Азії.

«Завтра я піду, люба. Ночі в цьому місті перестали бути прекрасними…» Якби Бон знав, що бачить Мана востаннє, можливо, на роки, а можливо — і на все життя, він ніколи б не ступив на борт того літака. Ще зі шкільних часів ми вважали себе трьома мушкетерами, один за всіх і всі за одного. Ман познайомив нас з Дюма, по-перше, тому, що він писав чудові романи, а по-друге, тому, що він був квартероном, а отже, і прикладом для нас, колонізованих тими ж французами, що зневажали його походження. Ман, жадібний до книжок та історій, міг би стати викладачем літератури в нашому ліцеї, якби ми жили у мирний час. Він не лише переклав нашою мовою три загадкові історії Ерла Стенлі Ґарднера про Перрі Мейсона, але й сам, під псевдонімом, написав роман у стилі Золя; втім він не надто врізався у пам’ять. Ман вивчав Америку, однак сам там ніколи не бував, як і Бон, що замовив ще пива і спитав, чи є в Америці пивниці просто неба.