— Як почуваєтесь, шефе? — спитав найнижчий з них. — Виглядаєте страшенно.

— Усе гаразд, — прохрипів я. — Нічого серйозного. Не варто було.

— Це не від нас гостинці, — відповів високий сержант. — Їх надіслав режисер.

— Так мило з його боку.

Високий сержант і коротун обмінялися поглядами.

— Ну, як скажете, — мовив коротун.

— Що ви хочете сказати?

Сержант зітхнув.

— Не хотів заводити про це мову так рано, капітане. Ви спочатку випийте. Найменше, що ви можете, — це випити його алкоголь.

— І я б не відмовився, — сказав коротун.

— Наливайте всім, — сказав я. — Чого це найменше, що я можу?

Високий сержант наполіг, щоб я спочатку випив, і солодке тепло недорогого скотчу справді допомогло, лагідне, наче добра дружина, що розуміє потреби свого чоловіка.

— Подейкують, що вчорашня катастрофа сталася не випадково, — сказав він. — Це неабиякий збіг, так? Ви лаєтеся з режисером (так, про це всі чули), а тоді саме ви підриваєтеся, не хтось інший. Доказів я не маю. Це просто неабиякий збіг.

Я мовчав, поки мені наливали ще. Тоді глянув на коротуна.

— А ти що думаєш?

— Від американців усього можна чекати. Вони не побоялися зняти нашого президента, так? То чого ви думаєте, що вони не напастували б вас?

Я розсміявся, хоча песик моєї душі нашорошено встав у стійку, звернувши носа та вуха за вітром.

— Та ви просто параноїки, — сказав я.

— Кожен параноїк принаймні раз у житті правий, — відповів високий сержант. — Коли помирає.

— Можете не вірити, — сказав коротун. — Та ми прийшли сюди не лише про це говорити. Ми хотіли подякувати вам, капітане, за вашу роботу на фільмуванні. Ви добряче попрацювали — піклувалися про нас, вибивали нам кращу платню, відстоювали перед режисером.

— Тож питимемо віскі цього покидька на вашу честь, капітане, — сказав високий сержант.

Мої очі наповнилися сльозами, поки вони піднімали склянки за мене — в’єтнамця, що попри все був такий самий, як вони. Мене здивувала власна потреба у схваленні й залученні, та я, певно, пом’якшав через здобуті травми. Ман попереджав мене, що за ту підпільну роботу, яку ми робимо, не дають медалей чи підвищень, на нашу честь не влаштовують парадів. Я погодився на ці умови, і тепер схвалення цих біженців було для мене неочікуване. Коли вони пішли, я втішався згадкою про їхні слова, так само як «Джонні Вокером» просто з пляшки, забувши про склянку. Однак пляшка спорожніла тієї ж ночі, й мені зрештою не лишилося нічого, крім себе самого і моїх думок — підступних таксистів, які відвезли мене туди, де мені не хотілося бути. Тепер, коли в кімнаті було темно, я міг бачити лише іншу білу кімнату, в якій я був, у Національному центрі допитів у Сайгоні, на своєму першому завданні під наглядом Клода. Там я не був пацієнтом. Пацієнт, якого правильніше було б назвати полоненим, мав обличчя, яке я дуже добре пам’ятаю, — я спостерігав за ним через камери, вбудовані по кутах кімнати. Вона вся була пофарбована у білий колір, зокрема ліжко, письмовий стіл, стілець та відро, тобто все в кімнаті. Навіть таці й тарілки з їжею, чашка для води та мило — все було біле, і вдягати йому дозволялося лише білу футболку та білі боксери. Єдиним, крім дверей, отвором у кімнаті була каналізація, маленька темна дірка в кутку.

Я був там, коли робітники будували й фарбували кімнату. Ідея білої кімнати належала Клодові, як і постійна робота кондиціонера, щоб підтримувалася стала температура на рівні вісімнадцяти градусів за Цельсієм — це навіть за західними мірками прохолодно, а для полоненого було взагалі холодно.

— Цей експеримент, — сказав Клод, — має на меті перевірити, чи пом’якшать полоненого певні умови.

До умов також входили флуоресцентні лампи над головою, які ми ніколи не вимикали. То було єдине для нього джерело світла, і безчасся добре пасувало до безмежності простору, спричиненої всепоглинною білизно`ю. Побілені колонки, вмонтовані в стіну й готові до роботи будь-якої хвилини, стали останньою деталлю.

— Що б нам поставити? — спитав Клод. — Це мусить бути щось нестерпне для нього.

Він дивився на мене з вичікуванням, готовий оцінювати. Я мало що міг зробити для бранця, хоч би як старався. Клод зрештою знайшов би музику, яку той ненавидів, і якби я в цьому не допоміг, постраждала б моя репутація хорошого учня. Єдиною справжньою надією полоненого був не я, а звільнення всього Півдня.

Тож я сказав:

— Кантрі. Середньостатистичний в’єтнамець ненавидить кантрі. Південний прононс, особлива ритміка, тема історій — ця музика нас бісить.

— Ідеально, — сказав Клод. — То яку пісню візьмемо?

Провівши невелике дослідження, я дістав запис в одному з музичних автоматів сайгонського бару, популярного серед білих солдатів. Пісню «Гей, гарнюня» виконував Генк Вільямс, ікона музики кантрі, чий гугнявий голос уособлював білизну його музики, принаймні для нашого слуху. Навіть мене, вкрай відкритого до американської культури, дещо трусило під цю платівку, подряпану від численних відтворювань. Кантрі було найокремішим музичним стилем Америки, де навіть білі грали джаз і навіть чорні співали оперу. Певно, щось подібне мав би слухати натовп під час судів Лінча, вішаючи своїх чорних жертв. Кантрі не обов’язково було музикою для лінчування, однак жодну іншу музику не можна представити як акомпанемент для цих судів. Дев’ята симфонія Бетховена була твором для нацистів, начальників концтаборів та, можливо, для президента Трумена, поки він розмірковував про атомне бомбування Гіросіми, класична музика створювала витончений саундтрек для високоінтелектуального винищення звірячих орд. Музика кантрі пасувала до скромнішого ритму червонокровного, кровожерного американського серця. Саме через страх побиття під цю музику чорні солдати уникали сайгонських барів, де їхні білі товариші не вимикали на автоматах Генка Вільямса та до нього подібних — ці звукові вивіски, що, по суті, казали «Геть нігерів».

Тож я впевнено обрав цю пісню для того, щоб вона постійно грала в кімнаті бранця, крім тих моментів, коли до нього заходив я. Клод призначив мене головним допитувачем, і завдання розколоти його стало моїм випускним екзаменом на курсі допитів. Полонений провів у тій кімнаті тиждень, перш ніж я вперше його побачив, і потік світла й музики не переривало нічого, крім відкриття щілини у дверях тричі на тиждень: так його годували — миска рису, сто грамів варених зелених овочів, п’ятдесят грамів вареного м’яса, дванадцять унцій[62] води. Йому сказали, що як він добре поводитиметься, то зможе вибирати собі їжу. Я дивився на відео, як він їв, як схилявся над діркою, як обполіскувався з відра, як міряв кроками кімнату, як лежав на ліжку, затуливши очі рукою, як робив відтискання та присідання, як закривав пальцями вуха. Коли він так робив, я збільшував гучність, змушений робити хоч щось, бо поряд зі мною стояв Клод. Коли бранець витягнув пальці з вух, я зробив тихіше, тоді він подивився в одну з камер і англійською крикнув:

— Пішли в сраку, американці!

Клод пирхнув.

— Ну, він принаймні розмовляє. Переживати слід через тих, хто нічого не говорить.

Він був лідером осередку С-7 терористичного угруповання Z-99. Угруповання базувалось у таємному місці в провінції Біньдуонг і несло відповідальність за сотні нападів, мінувань, бомбувань, мінометних обстрілів та вбивств, які забрали кілька тисяч життів і тероризували Сайгон. Візитівкою Z-99 були подвійні вибухи, друга хвиля була призначена вбити тих, хто приходив рятувати жертв першої. Наш бранець спеціалізувався на перетворенні наручних годинників на спускові механізми для тих імпровізованих бомб. З годинника видалялися секундна та годинна стрілки, через дірку в склі проводився дріт, і хвилинна стрілка ставилася на потрібну затримку. Коли вона торкалася дроту, бомба вибухала. Бомби робили з мін, викрадених у американців чи куплених на чорному ринку. Інші бомби збиралися з ТНТ, який проносили до міста в невеликих кількостях, ховаючи у випорожнених ананасах та багетах, і навіть у жіночих бюстгальтерах, що давало Особливій Службі привід для нескінченних жартів. Ми знали, що у Z-99 був годинникар, і так його і називали, ще не знаючи, хто він. Зараз я думав про нього радше як про хранителя[63].