Після того я поїхав до найближчої крамниці алкоголю, іммігрантського закладу, яким керував незворушний сикх з разючими закрученими вусами, що мені ніколи не світило відростити. Купив «Плейбой», пачку «Мальборо» та надзвичайно, зворушливо прозору пляшку «Столичної». Ця назва відгонила Леніним, Сталіним та Калашніковим, і мені стало трохи краще на загальному тлі моїх капіталістичних утіх. Горілка була одна з трьох совєтських речей, придатних для експорту, не враховуючи політичних вигнанців. Інші дві — зброя та література. Зброєю я професійно захоплювався, а от горілку й літературу любив. Російський роман дев’ятнадцятого століття та горілка ідеально пасували одне до одного. Якщо читати роман, водночас потягуючи зі склянки, це і пияцтво виправдовує, і роман з горілкою здається коротшим, ніж насправді. Я б повернувся до крамниці, щоб купити ще й книжку, але замість «Братів Карамазових» там було повно коміксів про сержанта Рока.

Саме тоді, вагаючись на стоянці й пригорнувши до себе паперовий пакунок зі скарбами, я помітив таксофон. Мене охопило бажання подзвонити Софії Морі. Я відкладав це з якихось збочених причин, вдаючи важкодоступного, хоча вона і гадки не мала, де саме до мене доступатися. Однак вирішив не витрачати монету на дзвінок, застрибнув у своє авто і поїхав через величезний Лос-Анджелес. Я відчув певний мир, розплатившись з удовою огрядного майора, і тепер, коли мчав по шосе, майже порожньому в цю пообідню годину, почув, як привид майора пирхає мені на вухо. Я припаркувався на сусідній від квартири міз Морі вулиці й узяв з собою скарби у паперовому пакеті, однак «Плейбой» лишив на задньому сидінні для привида майора, розгорнувши його на розвороті з Міс Червень, яка звабливо розляглася на сіні, вбрана лише в ковбойські чоботи та шийну хустку.

Район, де мешкала міз Морі, лишився таким само — бежеві будинки з прісними накладками газонів та сірі багатоквартирні будови зі своїм шармом, властивим армійським баракам. У її квартирі горіло світло, багряні завіси були запнуті. Коли вона відчинила двері, перше, що я помітив, було її волосся — відрощене до плечей, вже не завите, а випрямлене, так що вона здавалася молодшою, ніж я пам’ятав. Це враження підкріплював її простий одяг, чорна футболка та сині джинси.

— Це ти! — вигукнула вона, розкривши мені обійми.

Коли ми обнялися, все повернулося до мене — дитячий тальк замість парфумів, її досконала температура тіла, маленькі, плюшеві груди, зазвичай затиснені в бюстгальтери з достатньою для зберігання крихких речей кількістю поролону, але зараз вільні.

— Чому не подзвонив? Заходь.

Жінка затягнула мене до знайомої, мінімалістичної квартири, обладнаної в дусі революційного самозречення, яке вона шанувала у подобі Че Ґевари та Го Ші Міна, чоловіка, який подорожував порожняком. Найбільші за розміром меблі в її квартирі — розкладний футон у вітальні, на якому зазвичай сиділа її чорна кішка. Кішка завжди трималася подалі від мене, не зі страху чи поваги, бо, коли ми з міз Морі кохалися, вона сиділа на нічному столику й оцінювала мою роботу презирливими зеленими очима, час від часу простягаючи лапу й вилизуючи між кігтями. Кішка була тут, однак не на самому футоні. Натомість вона лежала на колінах у Сонні, що сидів там, підгорнувши під себе босі ноги. Він сконфужено посміхнувся, проте так і випромінював ауру власника, коли зігнав кішку з колін і підвівся.

— Радий знову тебе бачити, старий друже, — сказав Сонні й простягнув мені руку. — Ми з Софією часто говоримо про тебе.

І чого я міг чекати? Мене не було сім місяців, я жодного разу не зателефонував, обмежившись кількома листівками. А міз Морі не була віддана ані моногамії, ані чоловікові, тим паче — одному конкретному чоловікові. Свої смаки вона проголошувала через найвидатнішу оздобу своєї вітальні — книжкові полиці, що гнулися, наче спини кулі[64], під вагою Сімони де Бовуар, Анаїс Нін, Енджели Дейвіс та інших жінок, які боролися з Жіночим Питанням. Західні чоловіки, від Адама до Фройда, також ставили це питання, хоча в них воно звучало як «Чого хоче жінка?». Принаймні вони хоч це розглядали. Мені тільки тоді подумалося, що ми, в’єтнамські чоловіки, ніколи й не намагалися питати, чого хоче жінка. Я не мав ані найменшого уявлення про те, чого хоче міз Морі. Можливо, я б хоч щось розумів, якби прочитав ці книжки, але все, що я про них знав, це короткий зміст на суперобкладинці. Інтуїція підказала мені, що Сонні таки прочитав якісь з них, повністю, і сівши поряд з ним, я відчув, як анафілактична реакція на його присутність поколює мені шкіру, цей прорив ворожості, запаленої його привітною усмішкою.

— Що там у тебе? — запитав Сонні, киваючи на паперовий пакет на моїх колінах.

Міз Морі пішла по ще один келих для вина. Два вже стояли на низенькому столику, разом з відкоркованою пляшкою червоного, штопором, на якому досі стирчав корок, скривавлений вином, та лежав фотоальбомом.

— Сигарети, — відповів я, витягаючи пачку. — І горілка.

Вибору я не мав — мусив запропонувати Сонні горілки, яку він показав міз Морі, щойно та повернулася з кухні.

— Не варто було, — бадьоро сказала вона, ставлячи пляшку поряд з вином. Прекрасна, прозора «Столична» зберігала суто російську стійкість, поки ми мовчки дивилися на неї. Кожна повна пляшка алкоголю несе в собі певну ідею, сюрприз, про який дізнаєшся тільки тоді, як вип’єш її. Я планував прочитати повідомлення від цієї пляшки разом з міз Морі, вони з Сонні це розуміли, тож ми цілком могли б так і сидіти там, обтікаючи крижаними водами ніяковості, якби не ласка міз Морі.

— Так завбачливо з твого боку, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що сигарети майже скінчилися. Я візьму одну, як ти не проти.

— То як твоя подорож на Філіппіни? — спитав Сонні.

— Я хочу все про неї почути, — додала міз Морі, наливаючи мені вина й освіжаючи їхні келихи. — Завжди хотіла туди з’їздити, бо мій дядько постійно розповідав про те, як був там під час війни.

Я розкрив пачку, запропонував їй сигарету, взяв одну для себе і завів свою вже добре завчену історію. Кішка позіхнула з королівською зневагою, знову залізла на коліна Сонні, витягнулася там, глузливо вишкірилася на мене й заснула від нудьги. У мене склалося тверде враження, що Сонні та міз Морі моя розповідь цікавила хіба що трохи більше, поки вони слухали, палили мої сигарети й ставили ввічливі запитання. Мені, пригніченому, навіть не стало духу розповісти їм про те, що я мало не помер, і моя розповідь обірвалася без кульмінації. Я помітив фотоальбом, розгорнутий на сторінці з чорно-білими світлинами, що зображали сцени з життя середнього класу за пару десятиліть до нашого часу: батько та мати вдома, у кріслах з мереживними накидками, їхні сини та дочки грають на піаніно, плетуть, збираються за обіднім столом, вбрані за модою тридцятих років.

— Хто вони? — спитав я.

— Це моя родина, — відповіла міз Морі.

— Твоя родина?

Відповідь приголомшила мене. Звісно ж, я знав, що у міз Морі була родина, однак вона рідко говорила про них і вже точно ніколи не показувала мені фотографій. Я знав лише, що вони жили далеко на північ звідси, в одному з припалих пилом, спекотних містечок долини Сан-Хоакін.

— Це Бетсі, а це Елеанор, — сказав Сонні, схиляючись, щоб вказати на відповідні обличчя. — Ось Джордж та Ейб. Бідолашний Ейб.

Я глянув на міз Морі, що спокійно потягувала своє вино.

— Він помер на війні?

— Ні, — відповіла вона. — Він відмовився йти воювати. Натомість його відправили до в’язниці. Він досі злиться. Не те, щоб приводу не було, я б, певно, теж злилася, якби була на його місці, бозна. Просто хотілося б, щоб він був трохи щасливіший. Війна вже тридцять років як скінчилася, а він усе ще живе нею, хоча й не воював.

— Воював, — заперечив Сонні, — тільки вдома. Хто може його звинуватити? Уряд відправляє його родину до табору, а тоді просить його воювати за рідну країну? Я б страшенно лютував.