За ці келихи я без вагань платив готівкою, отриманою за нещасний випадок, яка вже добігала кінця, бо твердо вірив, що гроші не живуть, доки їх не витратять, особливо в компанії друзів. Коли я помітив сивого капітана та беземоційного лейтенанта, що присмокталися до пива біля бару, то замовив коньяку і їм. Вони підійшли до нашого столика випити за дружбу, хоча я досі не порушив перед Генералом питання про моє повернення. Однак саме такий був мій намір, і я радо купив нам ще випити. Коньяк, цей еквівалент материного поцілунку для дорослих чоловіків, усе робив кращим, і ми насолоджувалися ним, поки співаки змінювали одне одного на сцені. Чоловіки й жінки наспівували, голосили, зітхали, співали на все горло, стогнали, гарчали, і байдуже, що вони співали чи як, натовп обожнював їх. Усі ми, навіть Бон, перенеслися назад у часі завдяки легеням співаків, через роки та милі до нічних клубів Сайгона, де смак шампанського, крім звичних ароматів і відтінків, завжди трохи відгонив сльозами. Забагато сліз — і людина була переможена; жодної сльози — і людина не була зачарована. Однак краплина цього еліксиру — все, що було потрібно язикові, перш ніж вимовити одне-однісіньке ім’я: Сайгон.
Це слово згадував чи не кожен з виконавців, і конферансьє теж. Цей гід до країни «Фантазії» був чоловіком скромної будови, скромно вбраним у сірий фланелевий костюм, єдиним блискучим елементом у нього були окуляри. Я не бачив його очей, однак ім’я впізнав. Поет друкувався в літературних журналах і газетах, писав ніжні, ностальгічні вірші про текстури повсякденного життя. Пам’ятаю один з них, про прозріння, віднайдене у промиванні рису, і якщо самого прозріння Поета я й не запам’ятав, то виражене у вірші прагнення знайти зміст навіть у найнудніших обов’язках пам’ятаю. Іноді, коли я промивав рис і занурював руку в мокрі насінини, я згадував Поета. Тепер пишався з того, що в нашій культурі Поет може вести вечір вина й пісень для простих людей. Ми поважали наших поетів, припускаючи, що вони можуть навчити нас чогось важливого, і цей Поет таки навчив. Він написав кілька колонок для газети Сонні, пояснюючи примхи американського способу життя чи культурні розбіжності між нами й американцями, й у тому ж стилі зараз прикрашав представлення співаків коротенькими лекціями з нашої чи американської культури.
Коли настав час Лани співати, він почав словами:
— Дехто з вас, можливо, чув, що американці — це нація, яка любить мріяти. Це правда, бо, хоч і кажуть, що Америка — країна добробуту, це насправді країна мрій. Тут ми можемо мріяти про що завгодно, правда ж, пані та панове? Я розповім вам про свою Американську Мрію. — Говорячи, він тримав мікрофон з такою обережністю, наче це була паличка динаміту. — Моя Американська Мрія в тому, щоб ще раз побачити перед смертю землю, де я народився, скуштувати ще раз дозрілу хурму з дерева в садку моєї родини в Тайніні. Моя Американська Мрія — повернутися додому, щоб запалити пахощі на могилах моїх пращурів, щоб блукати нашою прекрасною країною, коли вона нарешті стане мирною і звуки пострілів більше не перекриватимуть криків радості. Моя Американська Мрія — ходити від міста до села, від села до ферми і бачити, як сміються і бавляться хлопчики й дівчатка, що ніколи не чули про війну, від Дананга до Далата, від Камау до Тяудока, від Садека до Сонгкау, від Б’єнгоа до Банметгуота…
Подорож поїздом великими й малими містами і містечками тривала, але я зійшов у Банметгуоті, моєму рідному містечку на схилі, містечку червоного ґрунту в гірському краю найкращих кавових бобів, краю гуркотіння водоспадів, роздратованих слонів, голодних зяраїв[71] у настегенних пов’язках, голоногих і гологрудих, землі, де померли мої батько й мати, де моя пуповина похована на вбогому клаптику материної землі, де героїчна Народна армія завдала першого удару під час визволення Півдня у великій кампанії сімдесят п’ятого року, землі, що була моїм домом.
— Це моя Американська Мрія, — мовив Поет. — Що, попри одяг, який я ношу, чи їжу, яку я їм, чи мову, якою я говорю, моє серце лишиться незмінним. Саме тому ми зібралися сьогодні тут, пані та панове. Хоча ми не можемо потрапити додому в реальності, у «Фантазії» ми можемо повернутися.
Публіка щиро й палко аплодувала нашому поетові діаспори, однак він, мудрий чоловік, знав, що ми зібралися тут не для того, щоб слухати його, а з іншою метою.
— Пані та панове, — сказав він, піднявши руку, щоб заспокоїти натовп. — Дозвольте представити вам ще одну Американську Мрію, нашу в’єтнамську фантазію…
Поки не знана за самим лише ім’ям, як Джон, Пол, Джордж, Рінго та Марія, вона вийшла на сцену, вбрана в червоне оксамитове бюстьє, міні-спідницю з леопардовим принтом, чорні шкіряні рукавички та височенні шкіряні чоботи на підборах-шпильках. Моє серце зробило б паузу лише від чобіт, підборів чи гладенької ділянки її плаского животика, оголеного між спідницею та бюстьє, однак поєднання всіх трьох просто зупинило його й побило з завзятістю поліційного загону Лос-Анджелеса. Поливши серце коньяком, я його звільнив, однак, просочене алкоголем, воно легко спалахнуло від її запальної пісні. Вона підняла градус першим номером, несподіваною «Мені б подобалося, щоб ти мене хотіла», яку раніше я чув лише в чоловічому виконанні. Це була тема неодружених і нещасливо одружених чоловіків мого покоління, чи то в англійському оригіналі, чи в так само відмінних французькому та в’єтнамському варіантах. Пісня, від слів до мелодії, досконало втілювала ідею неподіленого кохання, а ми, південні чоловіки, ніщо не любимо більше за неподілене кохання, бо розбиті серця — наша головна слабкість, важливіша за сигарети, каву та коньяк.
Слухаючи, як вона співає, я хотів лише принести себе в жертву ночі кохання з нею, яку можна було б згадувати довіку. Кожен чоловік у залі поділяв мої емоції, і ми спостерігали, як вона похитується біля мікрофона. Її голосу було досить, щоб зворушити публіку або ж змусити нас сидіти тихо. Ніхто не говорив, ніхто не ворушився, хіба що підносячи до рота сигарету чи склянку, і ця зосередженість зберіглась і до її наступного, трохи веселішого номера — пісні «Бах-бах (мій любий мене застрелив)». Перша її виконала Ненсі Сінатра — всього лиш платинова принцеса, що знала про жорстокість і зброю лише від бандитів, що дружили з її батьком, Френком. Лана, на противагу їй, виросла в місті, де гангстери були такі могутні, що армія боролася з ними просто на вулицях. Сайгон був столицею, для якої вибухи гранат були звичні, терористичні бомбування — цілком очікувані, а саме вторгнення в’єтконгівців — епізод спільного досвіду. Що та Ненсі Сінатра знала, коли співала «бах-бах»? Для неї то був текст поп-пісні, схожий на жувальну гумку. Для нас «бах-бах» — саундтрек нашого життя.
Більше навіть, Ненсі Сінатра, як і значна більшість американців хворіла на одномовність. Лана у своїй багатшій, виразнішій версії пересипала англійську французькою та в’єтнамською. «Бах-бах, я не забуду його», — то був останній рядок французької версії, якому вторував в’єтнамський варіант Фам Дуя: — «Ми ніколи не забудемо». У пантеоні класичних популярних пісень з Сайгона цей триколірний переспів був один із найпам’ятніших, бо в ньому насильство та любов майстерно переплітались у загадковій історії двох закоханих, які, дарма що вони знайомі з дитинства, а може саме тому, що вони знайомі з дитинства, стріляють одне в одного. «Бах-бах» — то був звук пострілу пістолета пам’яті в наші голови, бо ми не могли забути любов, не могли забути війну, не могли забути коханих, не могли забути ворогів, не могли забути дім і не могли забути Сайгон. Ми не могли забути карамельний смак кави з льодом та цукром-сирцем; миски супу з локшиною, з’їдені навпочіпки на тротуарі; звуки струн гітари друга під час відпочинку в гамаках під кокосовими деревами; футбольні матчі, зіграні босоніж, без сорочок в алеях і парках, на площах і луках; намиста з перлів ранкового туману на горах; вологу устриць, відкритих на піщаних пляжах; шепіт спітнілих коханих, найспокусливіші в нашій мові слова — ан ой[72]; гуркіт рису під час молотіння; робочих чоловіків, які сплять у своїх триколісних таксі й зігріваються лише спогадами про рідних; біженців, що сплять на тротуарах у всіх містах; повільнотлійних пацієнтів протимоскітних спіралей; пружність і солодкий смак щойно зірваного з дерева манго; дівчат, які відмовлялися говорити з нами, тим самим змушуючи тільки прагнути більшого; чоловіків, що померли або зникли; вулиці та будинки, підірвані набоями; потічки, в яких ми, сміючись, плавали голяка; таємні гаї, в яких ми стежили за німфами, що купалися та бризкалися, невинні, немов пташки; тіні, які свічки кидали на плетені стіни хатин; атональне дзеленчання дзвіночків на шиях корів на брудних дорогах і сільських стежках; гавкіт голодного собаки в покинутому селищі; апетитний сморід свіжого дуріана, який їси плачучи; те, як виглядали і звучали сироти, що завивали біля мертвих тіл своїх матерів і батьків; сорочки, липкі вже після полудня, коханок, липких під кінець любощів, нашу залиплість у своєму становищі; божевільний вереск свиней, які втікали від селян; схили, що палають на заході сонця; коронований світанок, що піднімає голову з-за простирадл моря; гарячу хватку материної руки — цей список міг тривати, тривати і тривати, однак річ була ось у чому: найголовнішим з того, що ми не могли забути, було те, що ми не могли забути.