Нема нічого дивного в тому, що мене потягнуло до Генерала, який, так само як мої друзі Ман і Бон, ніколи не кепкував з мого брудного походження. Обираючи мене до свого штабу, Генерал сказав:

— Єдине, що мене цікавить, це те, як добре ви робите свою справу, навіть якщо я проситиму вас про не надто хороші речі.

Я не раз довів йому свою компетентність. Евакуація була практично останнім доказом моєї здатності обходити тонку межу між законним і незаконним. Людей обрано, автобуси замовлено, і, що найважливіше, хабарі за безпечний проїзд роздано. Гроші на них я брав з десяти тисяч доларів, реквізованих у Генерала, що переправив мій запит до Мадам.

— Це надзвичайна сума, — сказала вона мені за чашкою улуну у своїй вітальні.

— Це надзвичайний час, — сказав я. — І майже оптова ціна за дев’яносто двох евакуйовуваних.

Вона не могла з цим не погодитися, бо кожен, хто дослухався до міських чуток, міг би їй розповісти — подейкували, що ціна віз, паспортів і місць в евакуаційних літаках доходила до багатьох тисяч доларів, залежно від обраного набору та рівня істерії. Однак, перш ніж навіть мати змогу дати хабара, треба було дістати доступ до змовників. У нашому випадку це був майор з поганою репутацією, з яким я познайомився у нічному клубі «Рожевий» на вулиці Нґуєна Гюе. З розмови, яка велася криком, щоб перекрити психоделічний грюкіт «CBC» чи поп-ритми «Аптайт», я дізнався, що він працює в аеропорту. За відносно скромний внесок у тисячу доларів він поінформував мене, хто чергуватиме в аеропорту під час нашого вильоту і де знайти їхнього лейтенанта.

Розібравшись з цим, ми забрали дружину і сина Бона та зібралися до вильоту о сьомій годині. Біля воріт вілли чекали два синіх автобуси — їхні вікна були заґратовані, від них мали відскакувати гранати терористів, однак, якщо вони будуть реактивні, покладатися доведеться хіба що на силу молитов. Родини нетерпляче чекали у дворі вілли, поки Мадам стояла на порозі зі слугами. Її смурні діти сиділи на задньому сидінні «сітроена» з похмурими, дипломатичними обличчями і дивилися на Клода та Генерала, що палили, стоячи біля фар автомобіля. Стискаючи в руці список пасажирів, я викликáв їх та їхні родини, перевіряв імена й направляв до автобусів. Згідно з інструкціями, кожен дорослий та підліток міг взяти з собою лише одну невеличку валізку, менші діти вчепились у тоненькі ковдри чи алебастрових ляльок, західні личка яких застигли у фанатичних гримасах. Бон ішов останній. Він підтримував Лінь під лікоть, вона, своєю чергою, тримала за руку Дука. Той саме достатньо підріс, щоб крокувати впевнено, й ніс у другій руці жовте йо-йо, яке я привіз йому зі Штатів. Я козирнув хлопчикові, і він, зосереджено насупившись, зупинився, витягнув ручку з маминої руки й козирнув мені у відповідь.

— Усі на місці, — сказав я Генералові.

— Тоді час їхати, — відповів він, загасивши сигарету об каблук.

Останнім обов’язком Генерала було попрощатися з дворецьким, кухарем, домоправителькою та трійцею юних нянечок. Дехто з них просився поїхати з нами, однак Мадам твердо відмовила, і без того переконана в надмірності своєї щедрості, зважаючи на заплачене за офіцерів Генерала. Звісно ж, вона мала рацію. Я знав принаймні одного генерала, який, коли йому запропонували місця для його штабу, продав їх тим, хто дали найбільше. Тепер Мадам та її помічники всі ридали, крім підстаркуватого дворецького з пурпуровою аскотською краваткою на зобуватій шиї. Він почав свою службу як ад’ютант Генерала, коли той був усього лиш лейтенантом, і вони разом служили під французами у пекельні дні Дьєнб’єнфу. Генерал стояв на нижній сходинці, аби не ззирнутися зі старим.

— Пробачте, — сказав він, опустивши непокриту голову, стискаючи кептаря в руці. То був єдиний раз, коли я чув, як він вибачається перед кимось, окрім Мадам. — Ви гідно нам служили, а от ми вчиняємо негідно. Але жоден з вас не постраждає. Беріть з вілли все, чого забажаєте, й ідіть. Якщо хтось спитає, не кажіть, що знаєте мене, що працювали на мене. Але про себе можу сказати — присягаюся вам, я не покину боротися за нашу країну!

Коли Генерал почав ридати, я подав йому носовичка. Запанувала тиша, і дворецький промовив:

— Я одне у вас попрошу, пане.

— Що саме, друже мій?

— Вашу зброю, щоб я зміг застрелитися!

Генерал похитав головою й промокнув очі моїм носовичком.

— Ти цього не зробиш. Іди додому і чекай на моє повернення. Тоді я дам тобі зброю.

Коли дворецький спробував козирнути йому, Генерал натомість простягнув йому руку. Нині про Генерала багато чого говорять, однак я можу лише засвідчити, що він був щирою людиною і вірив у все, що казав, навіть якщо то була брехня. Це не надто відрізняє його від більшості людей.

Мадам роздала слугам конверти з доларами (товщина конвертів відповідала статусові). Генерал повернув мені носовичка й супроводив Мадам до авто. У цій останній подорожі він сам сів за обтягнуте шкірою кермо й рушив на чолі двох автобусів до аеропорту.

— Я поїду в другому, — сказав Клод. — Ти сідай у перший, проконтролюй, щоб водій не заблукав.

Перш ніж зайняти своє місце, я затримався біля воріт, щоб востаннє глянути на віллу, яку свого часу звели корсиканські власники плантації гуми. Величезний тамаринд височів над схилами даху, довгі, вузлуваті стручки його кислих плодів звисали з віт, наче пальці мертв’яка. Слуги досі стояли у просценіумі на сходах. Коли я помахав їм рукою, вони сумлінно помахали мені у відповідь, і кожен стискав у другій руці білий конверт, який у сяйві місяця перетворився на квиток у нікуди.

Шлях від вілли до аеропорту був тою мірою простим, якою це взагалі можливо в Сайгоні, тобто зовсім непростим. Від воріт ми мали б звернути направо, до Тгі Суань, тоді наліво по Ле Ванкет, направо на Гонг Тап Ту в напрямку кварталу посольств, наліво по Пастера, знову наліво по Нґуєн Дінь Тьєу, направо по Конг Лі, тоді прямо до аеропорту. Але замість того, щоб повернути ліворуч по Ле Ванкет, Генерал звернув праворуч.

— Він не туди їде, — сказав мій водій. У нього були жовті від нікотину пальці й небезпечно гострі нігті на ногах.

— Їдьте за ним, — відповів я.

Я стояв біля прочинених дверей, які пропускали прохолодне вечірнє повітря. На першій від мене лаві сиділи Бон і Лінь, Дук на материному коліні нахилився вперед, дивлячись у вікно понад моїм плечем. Вулиці були порожні. Радіо повідомило, що оголошено комендантську годину на добу через страйк в аеропорту. Тротуари були майже такі ж безлюдні, тільки де-не-де, наче привиди, лежали комплекти форми, скинутої дезертирами. Подекуди це були такі акуратні купки (шолом на сорочці, взуття під штанами), що можна було подумати, що їхні власники випарувалися під рентгенівським променем. Навіть у місті, де ніщо не пропадало просто так, ніхто не чіпав ці форми.

У моєму автобусі їхало принаймні кілька солдатів у цивільному, хоча решту родичів Генерала становили здебільшого жінки й діти. Ці пасажири буркотіли щось собі під ніс, скаржачись на одне, на інше, та я не звертав на них уваги. Навіть якби наші земляки опинились у раю, вони б не оминули нагоди зазначити, що там не так тепло, як у пеклі.

— Чому він туди їде? — спитав водій. — Комендантська година! Нас усіх постріляють чи принаймні заарештують.

Бон зітхнув і похитав головою.

— Він Генерал, — сказав він так, начебто це все пояснювало.

Так воно і було, але водій продовжив скаржитися, поки ми їхали повз центральний ринок, звертали на Ле Луа, і не припиняв, аж поки Генерал нарешті не спинився на площі Лам Сон. Перед нами був грецький фасад будинку Національної асамблеї, колишня міська опера. Саме звідси політики керували вбогою комічною оперетою нашої країни — наскрізь фальшивою пародією з огрядними солістами у білих костюмах і вусатими примадоннами у військовій формі, пошитій на замовлення. Я висунувся з автобуса й підняв очі на сяйливі вікна бару на даху готелю «Каравела», куди часто супроводжував Генерала на аперитиви або ж на зустрічі з журналістами. З балконів відкривався незрівнянний вид на Сайгон та передмістя, і навіть зараз звідти лунав відгомін сміху. Це, певно, були іноземні журналісти, готові вимірювати температуру міста в його передсмертних судомах, та аташе народів нейтралітету, які спостерігали за сяйвом, що піднімалось на виднокраї над складом амуніції Лонгбін, поки над ними в нічному небі спалахували трасери.