— От мені цікаво, — сказав Сонні, сівши навпочіпки поряд зі мною, поки я стояв біля могили на колінах, — лейтенант вештатиметься тут з однією ногою чи з двома? І чи будуть у нього з очей випадати хробаки?

— Це точно, — мовив огрядний майор, чия голова стирчала з могили, коли він звертався до мене. — Дивовижно, якої форми може набути привид. Чому я тут цілий, окрім цієї дірки в голові, а не огидне місиво кісток та м’яса? Скажіть мені, капітане. Ви ж усе про все знаєте, чи не так?

Я б відповів, якби міг, але це було важко, зважаючи на те, що я відчував, наче в моїй голові теж діра.

День минув, нас не викрили, і пізно ввечері, після короткого переходу, ми дійшли до берега Меконгу, що блищав у світлі місяця. Десь на другому боці на мене чекали ви, Коменданте, разом з безликим комісаром. Я тоді про це не знав, однак важко було не передчувати наближення чогось, знімаючи з себе п’явок, які чіплялися до нас з упертістю поганих спогадів. Ми несли їх на собі, не знаючи того, поки лаоський фермер не зняв зі своєї щиколотки звивистого чорного пальця. Витягаючи з себе малого монстра, що впився в мою ногу, я не міг не прагнути, щоб Лана була так прив’язана до мене. Сухорлявий радіотелефоніст зв’язався з табором, і поки сивий капітан доповідав адміралові, морпіхи ще раз показали, що на щось годяться, спорудивши пліт із бамбукових стовбурів, зв’язаних ліанами. Четверо чоловіків могли переправитися на ньому через річку за допомогою імпровізованих весел, теж з бамбуку. Перша команда, в особі темнішого морпіха, тягнула з собою мотузку, що, прив’язана до дерев на кожному боці, мала скерувати його назад з плотом. Потрібно було чотири рейди, щоб перевезти всіх нас, і перша група рушила ще до півночі: темніший морпіх, розвідник-хмонг, кремезний кулеметник і темний морпіх. Решта розсіялася по берегу, присіла навпочіпки під накидками з листя, спинами до річки, цілячись у густий ліс.

За півгодини темніший морпіх повернувся з плотом. Ще троє попливли з ним — лаоський фермер, найтемніший морпіх і медик-філософ, який над могилою беземоційного лейтенанта прочитав щось на кшталт молитви: «Усі, що живуть, умирають. Не вмирають лише мертві». «І що це, чорт забирай, має означати?» — спитав темний морпіх. Я знав, що це значить. Моя мати не помирала, бо вона була мертва. Мій батько теж не помирав, бо був мертвий, однак я, сидячи на цьому березі, помирав, бо ще не вмер.

— А ми тоді що? — спитали Сонні та огрядний майор. — Помираємо чи вже мертві?

Я здригнувся і пильно вдивився в темряву лісу, по лінії своєї зброї. Там, серед зачарованих дерев, я побачив інших привидів. Привидів людей та привидів тварин, привидів рослин та привидів комах, духів мертвих тигрів, і кажанів, і цикад, і гобгоблінів, рослинний та тваринний світи, що переплелися й у потойбіччі теж. Весь ліс мерехтів кривлянням смерті, комедіанта, та життя, серйозного чоловіка, — цього дуету, що ніколи не розлучиться. Жити означало терпіти переслідування неминучості власного розпаду, а бути мертвим — терпіти пам’ять про своє життя.

— Гей, твоя черга, — просичав сивий капітан.

Певно, минуло ще півгодини. Пліт знову проскрипів, ударившись об берег, притягнутий за мотузку темнішим морпіхом. Ми з Боном встали, разом з Сонні та огрядним майором, готовими піти за мною через річку. Пам’ятаю її білий шум, біль у колінах і вагу зброї в руках. Пам’ятаю несправедливість того, що моя мати ніколи не приходила до мене після смерті, байдуже, скільки разів я її кликав, на відміну від Сонні та огрядного майора, яких я нестиму з собою довіку. Пам’ятаю, що на березі жоден з нас не був схожий на людину — накидки з листя, розмальовані чорним обличчя, зброя, здобута зі світу мінералів. Пам’ятаю, як сивий капітан сказав: «Бери весло» і кинув його в мене, саме перед тим, як біля мого вуха щось просвистіло і голова капітана розкололася, випускаючи свій жовток. Щось м’яке і мокре пристало до моєї щоки, і обома сторонами річки прокотився грім. Той берег вкрився гарячими спалахами, повітря розірвали вибухи гранат. Темний морпіх зробив крок убік, коли пущена реактивна граната зі свистом пролетіла повз мене й ударилася в пліт, пошматувавши його стовпом вогню й іскор, скинувши морпіха на мілководдя біля берега, де він лежав і кричав, не зовсім мертвий.

— Лягай, дурню! — Бон збив мене на землю.

Сухорлявий радіотелефоніст уже відстрілювався з нашого боку лісу, постріли його пістолета-кулемета били по моїх барабанних перетинках. Я відчував міць зброї, силу куль, що летіли над головою. Страх надув кульку мого серця і я втиснувся обличчям у землю. Ми були на схилистому березі, це рятувало нас від засади, бо ми сиділи нижче лінії зору мстивих духів лісу.

— Стріляй, чорт забирай, — сказав Бон.

Десятки божевільних, убивчих світляків літали з лісу та в ліс, от тільки це були спалахи від пострілів. Щоб стріляти, я мусив підняти голову й прицілитися, але зброя була надто голосна, і я відчував, як кулі врізаються в землю.

— Стріляй, чорт забирай!

Я підняв свою зброю, націлився в ліс, але коли натиснув на спусковий гачок, мене вдарило в плече. Спалах у темряві був такий яскравий, що ті, хто хотів нас убити, тепер точно знали, де я, однак мені не лишалося нічого, крім спускати курок. Плече боліло від віддачі, й коли я зупинився витягнути порожній магазин і вставити інший, то відчув, що вуха теж болять, від стереоефекту нашої стрілянини з цього боку річки і гамору — з другого. Я боявся, що Бон підведеться і накаже мені йти з ним в атаку на вогонь супротивника — я знав, що не зможу так. Я боявся смерті й любив життя. Я хотів прожити стільки, щоб випалити ще одну сигарету, випити ще склянку, відчути ще сім секунд безумного блаженства, а тоді, можливо, я міг би померти, хоча швидше ні.

Раптом вони припинили стріляти в нас, і тепер темряву розривали лише ми з Боном. Тільки тоді я помітив, що сухорлявий радіотелефоніст більше не з нами. Я припинив стріляти і побачив у світлі місяця, що він схилив голову на свій мовчазний пістолет-кулемет. Бон єдиний і досі стріляв, але, розрядивши останній магазин, припинив. Вогонь з того боку вже вщух, кілька чоловіків кричали щось звідти іноземною мовою. Тоді, зі сховку в похмурих лісах з нашого боку, хтось гукнув нашою мовою:

— Здавайтеся! Не помирайте марно!

Акцент був північний.

Запала тиша, яку порушував лише горловий шепіт річки. Ніхто більше не кликав маму, і так я зрозумів, що темніший морпіх теж помер. Я повернувся до Бона й у світлі місяця побачив білки його очей, бо він теж дивився на мене, крізь сльози.

— Якби не ти, покидьку, — сказав Бон, — я б тут помер.

Він плакав лише втретє за весь той час, що я його знав, не в нападі апокаліптичної люті, як тоді, коли померли його дружина і син, і не в скорботному настрої, який він ділив з Ланою, а тихо, від поразки. Місія завершилася, він лишився живий, і мій план спрацював, байдуже, що мимовільно та незграбно. Я зміг урятувати його, але, як виявилося, тільки від смерті.

— Тільки від смерті? — комендант виглядав щиро ображеним, тримаючи пальця на останніх словах мого зізнання.

У другій руці в нього був синій олівець, обраний тому, що Сталін теж користувався синім олівцем, принаймні так сказав комендант. Як і Сталін, він був старанним редактором, завжди готовий вказати мені на помилки й розбіжності, заохотити видаляти, вирізати, перефразовувати чи додавати.

— Натяки на те, що життя в моєму таборі гірше за смерть, надто театральні, вам не здається?

Комендант на своєму бамбуковому стільці видавався надзвичайно розсудливим, і на якусь мить я, на своєму бамбуковому стільці, відчув, що він насправді надзвичайно розсудливий. Але потім я згадав, що ще годину тому я сидів в ізоляційній камері з червоної цегли, без жодного вікна, і провів у ній останній рік після засідки, переписуючи свою сповідь, версію за версією — саме остання з них зараз була в коменданта.