— Які питання? — сказав він. — З чого б почати? О, вечеря.

У дверях з’явився з бамбуковою тацею охоронець, ще хлопчик з хворобливо жовтим відтінком шкіри. Охоронці вони були чи полонені, чоловіки в цьому таборі здебільшого мали саме таку жовту шкіру — або ж хворого, гнилого відтінку зеленого, або ж хворого, смертного відтінку сірого. Відповідальні за таку кольорову гаму були тропічні хвороби й шкідливе харчування.

— Що це?

— Лісовий голуб, суп з маніока, смажена капуста та рис, сер.

Смажені ніжки й грудка лісового голуба змусили мене залитися слиною, бо до мого щоденного раціону входив лише варений маніок. Навіть коли я помирав з голоду, маніок доводилося силою пхати до рота, а тоді він цементувався на стінках шлунка і сміявся з моїх спроб його перетравити. Харчування тільки маніоком було неприємне не лише на смак, гастроентерологічні перспективи теж були неприємні, бо в результаті виходила або болюча і тверда цеглина, або її вибухова рідка протилежність. Як наслідок, запалена піранья ануса постійно гризла мій зад. Я відчайдушно намагався привчити свої кишки до розкладу, знаючи, що охоронець винесе коробку для патронів, призначену для цього, о восьмій, однак сплутаний пожежний шланг моїх нутрощів випорожнювався, коли хотів, часто саме після того, як охоронець повертався з порожньою бляшанкою. Тоді її рідкий і твердий вміст переброджував більшу частину дня і ночі — гидка суміш, від якої бляшанка проржавіла наскрізь. Однак я не мав права скаржитися, як мені сказав охоронець з дитячою пикою.

— Ніхто не виносить щодня моє лайно, — казав він, дивлячись на мене в щілину в залізних дверях. — А тебе обслуговують, хіба що зад тобі не витирають. Що скажеш на це?

— Дякую, сер.

Я не міг називати охоронців товаришами, бо комендант вимагав, щоб моя історія лишалася таємницею, щоб ніхто її не розкрив.

— Комісар наказав, щоб захистити вас, — сказав мені комендант. — В’язні вб’ють вас, якщо розкриють вашу таємницю.

Тож це знали лише комісар і комендант, що з часом почав викликати в мене котячі відчуття залежності й відрази водночас. Він змушував мене переписувати зізнання, постійно викреслюючи слова своїм синім олівцем. Але в чому я зізнавався? Я не зробив нічого поганого, крім того що піддався західному впливові. Втім, комендант був правий. Я був норовистий, бо ж цілком міг скоротити термін свого перебування тут, написавши те, чого він від мене хотів. «Хай живе партія і держава. Ідіть за славним прикладом Го Ші Міна. Розбудовуймо прекрасне й досконале суспільство!». Я вірив в ці слогани, але не міг змусити себе їх записувати. Я міг сказати, що отруєний Заходом, але не міг написати це на папері. Лишити ці кліше на папері здавалося таким само злочином, як убити людину, — я міг це визнати, а не зізнатися, бо вбивства Сонні та огрядного майора в комендантових очах злочинами не були. Однак, визнавши те, що для когось буде злочином, я не міг доповнити ці вчинки ще й описуючи їх.

Мій опір тому, як слід писати зізнання, дратував коменданта, що він повторив мені за вечерею.

— Ви, мешканці Півдня, задовго жили задобре, — сказав він. — Звикли до біфштексів, доки ми на Півночі голодували. Ми очистилися від жиру та буржуазних нахилів, а от ви, байдуже, скільки разів переписуєте своє зізнання, не можете ці нахили винищити. Ваше зізнання повне моральної слабкості, егоїзму та християнських упереджень. Ви не виявляєте відчуття колективізму, віри в історичну науку. Не висловлюєте потреби пожертвувати собою задля порятунку нації та служби народу. Тут годиться ще один вірш То Гоу:

Проти То Гоу ви комуніст лише на словах, а на практиці — буржуазний інтелігент. Я не звинувачую вас. Важко втекти від свого класу та роду, а ви зіпсовані обома сторонами. Ви мусите змінити себе, як і Дядько Го, і Керманич Мао наказували буржуазній інтелігенції. Хороша новина в тому, що ви виявляєте проблиски колективної революційної свідомості. Погана новина в тому, що ваша мова вас видає. Вона не чітка, не стисла, не пряма, не проста. Це мова еліти. А ви ж мусите писати для народу!

— Правду кажете, сер. — Лісовий голуб і суп з маніоку почали розчинятись у моєму шлунку, поживні речовини давали мозкові енергію. — Цікаво, що ви скажете про Карла Маркса, Товаришу Коменданте. Бо ж «Капітал» написаний не зовсім для народу?

— Маркс писав не для народу? — Раптом я побачив темряву печери коменданта в його збільшених зіницях. — Облиште! Бачите, який ви буржуазний? Революціонер мусить бути скромний перед Марксом. Але не сумнівайтеся, він вилікує ваш елітизм і західні нахили. Він збудував сучасну оглядову кімнату, де особисто наглядатиме за останнім етапом вашого перевиховання, коли вас з американця знову зроблять в’єтнамцем.

— Я не американець, сер, — сказав я. — Якщо моє зізнання про щось і каже, то чи не про те, що я антиамериканець?

Певно, я сказав щось украй смішне, бо комендант справді розсміявся.

— Антиамериканець уже містить у собі американця, — мовив він. — Чи ж ви не бачите, що американцям потрібні антиамериканці? Звісно краще, щоб тебе любили, ніж ненавиділи, але так само краще, щоб тебе ненавиділи, ніж ігнорували. Те, що ви антиамериканець, робить вас реакціонером. Щодо нас, після перемоги над американцями ми перестали означати себе як антиамериканців. Ми просто стовідсоткові в’єтнамці. Вам теж треба спробувати стати таким.

— З усією повагою, сер, більшість наших земляків не вважають мене одним з них.

— Це зайва причина для вас більше старатися, щоб довести, що ви один з нас. Ви вочевидь вважаєте себе одним з нас, принаймні інколи, тож це вже прогрес. Бачу, ви доїли. Що скажете про лісового голуба? — Я визнав, що було смачно. — Що, як я скажу вам, що це евфемізм?

Комендант уважно дивився на мене, а я знову глянув на крихітні кісточки на своїй тарілці, ретельно обсмоктані, так щоб не пропала жодна крихта м’яса, жодна зв’язка. Байдуже, що це було, від додаткової порції я не відмовився б.

— Дехто називає цю тварину пацюком, а мені більше подобається «польова миша», — сказав він. — Але це не має особливого значення, так? М’ясо є м’ясо, ми їмо те, що маємо їсти. Знаєте, я якось бачив, як собака їсть мозок нашого батальйонного медика. Фу. Не звинувачую собаку. Він їв мозок тільки тому, що нутрощі вже з’їв інший собака. На полі бою всяке можна побачити. Але ми не марно втратили всіх тих людей. Бомби, скинуті на нас повітряними піратами, не потрапили на нашу батьківщину, не кажучи вже про те, що ми звільнили лаосців. Так чинять революціонери. Ми жертвуємо собою, щоб урятувати інших.

— Так, Товаришу Коменданте.

— Годі серйозних розмов, — він накрив мариноване немовля сукном. — Я хотів особисто привітати вас із завершенням письмового етапу вашого перевиховання, байдуже, що, на мою думку, ви ледве впоралися. Ви маєте радіти з того, як далеко зайшли, навіть якщо вам і слід критично ставитися до тих обмежень, що очевидні у вашому зізнанні. Ви хороший учень і ще можете стати діалектичним матеріалістом, бо цього від вас потребує революція. Тепер підемо до комісара.

Комендант подивився на свого наручного годинника, що колись був моїм.

— Він на нас чекає.

Ми вийшли з помешкань коменданта, пройшли повз бараки охорони до невеликої долини, що розділяла два пагорби. Моя ізоляційна камера містилася саме тут, одна з десятка цегляних печей, де нас тушкували у власному соку і де полонені вистукували повідомлення олов’яними чашками по стінах. Вони розробили свій простий код спілкування і доволі скоро навчили й мене. Серед того, що я дізнався, було те, як вони мене поважають. Моя героїчна репутація походила здебільшого від Бона, що часто передавав мені привіт через сусідів. Він разом з ними вірив, що мене виокремили й ізолювали через моє палке республіканство та роботу в спецслужбі. Вони звинувачували комісара в тому, як складалася моя доля, бо ж це він стояв на чолі табору, і про це знали всі, зокрема комендант. Мої сусіди бачили комісара зблизька на щотижневих політичних лекціях, і видовище це було страшне. Хтось проклинав його і радів його стражданням. Однак в інших ця безликість викликала повагу, як знак його відданості та жертви, навіть якщо принесена вона була тій справі, яку бранці зневажали. Охоронці теж говорили про безликого комісара з сумішшю жаху, страху та поваги й ніколи не глузували. З комісара не можна глузувати, навіть його товаришам, бо ніколи не знаєш, коли один з них може доповісти про таке антиреволюційне мислення.