Ну звісно ж, тобі не спиться. Революціонери хворі на безсоння, вони надто бояться кошмарів історії, щоб спати, їх надто турбують біди світу, щоб нетямитися, чи принаймні так казав комендант. Він говорив, поки я лежав на своєму матраці, зразок на скельці під мікроскопом, і з легким клацанням замка я усвідомив, що експеримент лікаря вдався. Я був розділений навпіл, змучене тіло внизу, безтурботний дух високо над ним, під ілюмінованою стелею, відкинутий від агонії через невидимий гіроскопічний механізм. З цієї висоти та вівісекція, що проводили зі мною, була насправді дуже цікава, і мій хиткий тілесний жовток тремтів під в’язким білком розуму. Так я, одночасно принижений і піднесений, був недоступний навіть для Сонні та огрядного майора, що лишалися на плані мого хронічного безсоння, визирали з-за плеча лікаря, коменданта та комісара, коли ті стояли наді мною, вже не в халатах, медичній формі та захисних окулярах з іржотривкої сталі, а в жовтих формах з червоними позначками рангу, з пістолетами біля стегна. Вони внизу були людьми і привидами, я ж над ними був надприродним святим духом, ясновидющим і ясночуйним. У цьому розділеному стані я бачив, як комендант опустився на коліна й простягнув руку до мого недолюдського Я, повільно витягуючи вказівного пальця, аж поки він легенько не натиснув на моє розплющене око — і моє бідолашне тіло струсонуло від цього доторку.

Я. Прошу, дайте мені поспати.

КОМЕНДАНТ. Поспиш, коли я буду задоволений твоїм зізнанням.

Я. Але я нічого не зробив!

КОМЕНДАНТ. Саме так.

Я. Світло надто яскраве, якщо можна…

КОМЕНДАНТ. Світ спостерігав за тим, що відбувалося з нашою країною, і більшість світу нічого не робила. І не тільки — вони діставали від цього велику втіху. Ти не виняток.

Я. Я говорив, правда ж? Чи я винен, що ніхто не послухав?

КОМЕНДАНТ. Не виправдовуйся! Ми не скиглимо. Ми всі прагнули стати мучениками. Нам пощастило, що лікар, комісар та я вижили. Ти просто не прагнув пожертвувати собою задля порятунку агентки, хоча вона була готова віддати життя, аби врятувати комісара.

Я. Ні, я…

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Визнай це!

Тоді я бачив, як визнав це. Чув, як я визнаю, що мене карали і перевиховували не за те, що я зробив, а за те, чого не зробив. Я плакав і ридав безсоромно, бо саме сором огорнув мене. Я був винний у злочинній бездіяльності. Я був тим, з ким коїли всі ці речі, бо він нічого не зробив! І я не просто плакав і ридав — я завивав, бо торнадо почуттів змусило вікна моєї душі здригнутися й тріснути. Моє приниження виглядало і звучало так бентежно, що всі відвернулися від того прикрого хаосу, на який я перетворився, крім коменданта, комісара і мене.

КОМІСАР. Задоволені?

КОМЕНДАНТ. Тож він визнав, що нічого не зробив. А як щодо товариша Бру та Годинникаря?

КОМІСАР. Він нічого не міг зробити для порятунку товариша Бру та Годинникаря Говорячи про агентку, вона вижила.

КОМЕНДАНТ. Вона навіть ходити не могла, коли ми звільнили її.

КОМІСАР. Можливо, вона була зламана тілесно, та не духовно.

ЛІКАР. Що сталося з тими поліцаями?

КОМІСАР. Я їх знайшов.

КОМЕНДАНТ. Вони заплатили свою ціну. Хіба він не мусить?

КОМІСАР. Так, але йому варто віддати належне за забрані ним життя.

КОМЕНДАНТ. Сонні та майора? Ці жалюгідні життя не зрівняються з ранами агентки.

КОМІСАР. А життя його батька зрівняється?

Мого батька? Що? Навіть Сонні з огрядним майором, розгнівані такою оцінкою свого життя та смерті, зупинилися, щоб послухати.

КОМЕНДАНТ. Що він зробив зі своїм батьком?

КОМІСАР. Спитайте його самі.

КОМЕНДАНТ. Гей ти! Глянь на мене! Що ти зробив зі своїм батьком?

Я. Я нічого не зробив зі своїм батьком!

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Визнай це!

Дивлячись вниз на себе, на цей заплаканий жовток, я не знав, сміятися мені чи плакати від спочуття. Хіба ж я не пам’ятав, що писав Манові про батька? «Як я хочу, щоб він помер!»

Я. Але я не хотів цього!

КОМІСАР. Будь чесний з собою.

Я. Я не хотів про це просити!

КОМІСАР. Звісно, хотів! Ти знав, кому писав.

Я писав революціонерові, який належав до владного комітету і який уже тоді знав, що одного дня може стати комісаром; я писав політичній фігурі, що вже вивчала пластичне мистецтво перероблення душ та розумів людських; я писав другові, який зробив би все, про що я попрошу; я писав авторові, що цінував силу речення і вагу слова; я писав братові, який знав, чого я хочу, краще за мене самого.

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Що ти зробив?

Я. Я хотів його смерті!

Комендант потер підборіддя і з сумнівом поглянув на лікаря, той знизав плечима. Лікар лише розкривав тіла та душі, він не ніс відповідальності за те, що там знайдеться.

ЛІКАР. Як помер його батько?

КОМІСАР. Дістав кулю в голову, коли слухав сповідь свого вбивці.

КОМЕНДАНТ. Я б допускав, що ви вигадали цю історію, щоб урятувати його.

КОМІСАР. Спитайте мою агентку. Вона влаштувала смерть його батька.

Комендант подивився вниз на мене. Якщо я міг бути винний у бездіяльності, чи міг я заслуговувати на те, щоб чогось хотіти? У цьому разі — смерті власного батька. Батько, на атеїстичну думку коменданта, був колонізатор, дилер опіуму для мас, речник Бога, якому принесли в жертву мільйони людей з темною шкірою, начебто заради їхнього ж порятунку, щоб палаючий хрест світив їм на важкому шляху до раю. Його смерть не була вбивством, то був справедливий вирок — про це, і тільки про це, я писав.

КОМЕНДАНТ. Я про це подумаю.

Комендант розвернувся і вийшов, лікар послужливо рушив за ним, залишивши Сонні та огрядного майора спостерігати за тим, як комісар повільно, скривившись, влаштовується зручніше на своєму стільці.

КОМІСАР. Ну ми з тобою і пара.

Я. Вимкни світло. Я нічого не бачу.

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Щастя?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Любов?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я не знаю!

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я хочу померти!

Ну от, я це сказав, схлипуючи і завиваючи. Тепер я принаймні знав, що хочу для себе саме того, чого для мене хотіло стільки людей. Сонні та огрядний майор схвально плескали в долоні, а комісар дістав свого пістолета. Нарешті! Смерть болітиме мені лиш мить, а це не так уже й погано, якщо подумати, як сильно і як довго болить життя. Звук подання патрона в набійник був чистий, як дзвін батьківської церкви, який ми з матір’ю чули з нашої хатини кожного недільного ранку. Дивлячись униз, на себе, я досі бачив дитя в чоловікові й чоловіка в дитині. Я завжди був розділений, хоча частково був винний у цьому сам. Я обрав жити двома життями, бути людиною двох розумів — важко було інакше, зважаючи на те, що люди завжди називали мене байстрюком. Наша країна сама по собі була проклята, байстрючна, розділена на Північ і Південь, і якби про нас сказали, що ми самі обрали це розділення і смерть у нашій негромадянській війні, то це була б лише частина правди. Ми не обирали для себе приниження від французів, розділення їхніми руками на несвяту трійцю Півночі, Центру та Півдня, навернення до могутніх сил капіталізму і комунізму для подальшого поділу навпіл, ролей двох войовничих армій у шаховому турнірі холодної війни, розіграному в кімнатах з кондиціонерами білими чоловіками, вбраними в костюми та брехню. Ні, як моє змучене покоління було розділене ще до свого народження, так і мене розділило саме моє народження, у світі, в який я прийшов, майже ніхто не сприймав мене таким, яким я був, — мене завжди штовхали до обрання однієї з двох сторін. Це було не просто складно — ні, це було справді неможливо, бо як я міг обирати поміж собою і собою? Тепер мій друг випустить мене з цього тісного світу обмежених людей, подалі від натовпу, що сприймає чоловіка з двома розумами і двома обличчями за виродка, який хоче мати тільки одну відповідь на будь-яке питання.