Лікар був правий лише наполовину. Звісно ж, усе залежало від мого розуму, але якого? Однак зрештою лікар знайшов лікування, що поставило мене на повільну дорогу до одужання, яка мала завершитися возз’єднанням мене зі мною. Одного дня, сидячи на стільці поряд зі мною, коли я скрутився в кутку, згорнувши руки і поклавши на них голову, він сказав:

— Можливо, знайомі заняття тобі допоможуть. — Я глянув на нього одним оком. — До початку свого іспиту ти займався тим, що писав своє зізнання. Твій стан нині такий, що навряд чи ти здатен щось написати, та може бути, що навіть прості знайомі рухи тобі допоможуть.

Я глянув на нього обома очима. Лікар дістав зі свого кейса товстий стос паперу.

— Знайомо виглядає?

Я обережно розкрив руки, взяв папір. Подивився на першу сторінку, тоді на другу, на третю, повільно гортаючи пронумеровані 376 сторінок.

— Як думаєш, що це? — спитав лікар.

— Моє зізнання, — пробурмотів я.

— Саме так, друже! Дуже добре! Тепер я хочу, щоб ти переписав своє зізнання. — Він дістав ще один стос паперу і кілька ручок. — Слово за словом. Зробиш це для мене?

Я повільно кивнув, і він лишив мене на самоті з двома стосами паперу. Дуже довго, певно що годинами, я витріщався на першу порожню сторінку, тримаючи ручку тремтячою рукою. А тоді почав, висолопивши язика. Спочатку я був здатний переписувати всього лише кілька слів на годину, тоді — сторінку на годину, тоді — кілька сторінок. Слина скрапувала на сторінки, і переді мною в ті місяці, що зайняло переписування цієї сповіді, розгорнулося все моє життя. Поступово, поки загоювалося моє вкрите синцями чоло, а я всотував свої власні слова, я відчув симпатію до чоловіка на цих сторінках, цього розвідника з сумнівними інтелектуальними здібностями. Він був дурний чи надто розумний для свого власного добра? Він обрав правильну чи неправильну сторону історії? І чи не варто всім нам ставити собі ці ж питання? Чи це мало турбувати тільки нас зі мною?

Поки я закінчив переписувати своє зізнання, отямився достатньо для того, щоб зрозуміти, що на цих сторінках відповідей мені не знайти. Коли лікар наступного разу прийшов мене оглянути, я попросив його про послугу.

— Що тобі потрібно, друже?

— Ще паперу, лікарю. Ще паперу!

Я пояснив йому, що хочу написати історію того, що сталося після мого зізнання, протягом мого нескінченного іспиту. Тож він приніс мені ще паперу, і я списав нові сторінки про те, що зі мною робилося в оглядовій кімнаті. Мені було дуже шкода чоловіка з двома розумами, цього слід було чекати. Він не усвідомлював, що місце такій людині було в низькобюджетному фільмі, голлівудському чи японському, про військовий експеримент, що пішов жахливо не так, як гадалося. Як наважився чоловік з двома розумами думати, що може представляти самого себе, а не те, щоб когось іншого, зокрема свій непокірний народ? Зрештою, їх ніколи не вийде гідно представити, байдуже, що говорять ті, хто намагається це зробити. Однак, поки стос паперу ріс, я відчув ще дещо, що мене здивувало: спочуття до чоловіка, який робив усе це зі мною. Чи ж його, мого друга, не мучили ті речі, що він зі мною робив? Коли я дійшов до кінця рукопису, коли я закінчив його тим собою, який кричав одне слово в яскраве світло, я був упевнений, що це так. Після цієї впевненості мені лишилося лише попросити лікаря влаштувати мені зустріч з комісаром.

— Дуже хороша ідея, — сказав лікар, поплескавши по сторінках мого рукопису і задоволено киваючи. — Ти майже закінчив, хлопчику мій. Майже закінчив.

Я не бачив комісара, відколи закінчився мій іспит. Він лишив мене самого, щоб я почав одужувати, і думаю, він зробив це тому, що теж відчував внутрішній конфлікт через те, що зробив зі мною, хоча те, що робилося, мало бути зроблене, щоб я сам знайшов відповідь. Ніхто не міг підказати мені відповіді до цієї загадки, навіть він. Він міг лише пришвидшити моє перевиховання через цей небажаний біль. Скориставшись цим методом, він вагався, чи слід знову бачити мене, і, зрозуміло, чекав від мене ненависті. На нашій наступній і останній зустрічі в його помешканні йому було помітно ніяково, поки він пропонував мені чай, барабанив пальцями по своїх колінах, вивчаючи останні написані мною сторінки. Що кат і катований можуть сказати один одному, коли їхній кульмінаційний момент минув? Я не знав, але коли сидів і спостерігав за ним зі свого бамбукового стільця, досі розділений на одне і друге Я, то помітив у ньому схожу розділеність, у тій жахливій порожнечі, де колись було обличчя. Він був комісаром, але водночас був і Маном; він був моїм допитувачем, але й моєю довіреною особою; він був зловмисником, який катував мене, але й моїм другом. Хтось може сказати, що мені все це ввижалося, але справжня оптична ілюзія — бачити себе та інших як одне неподільне ціле, наче бути у фокусі означало бути реальнішим, аніж поза фокусом. Ми думали, що наші відображення в дзеркалі — це те, хто ми є насправді, тоді як те, як ми бачимо себе і як нас бачать інші, часто не одне й те ж. Так само ми часто обманювали інших, коли думали, що бачимо себе краще за всіх. І як мені знати, що я не обманював себе, коли почув, як мій друг заговорив? Я й не знав. Міг тільки намагатися зрозуміти, чи не обманює він мене, коли, пропустивши ввічливу прелюдію питань про моє сумнівне здоров’я, фізичне й душевне, оголосив, що ми разом з Боном поїдемо з табору і з країни. Я припускав, що помру тут, і остаточність того, що він казав, мене злякала.

— Поїдемо? — перепитав я. — Як?

— На вас з Боном біля воріт чекає машина. Коли я почув, що ти готовий говорити зі мною, я не хотів більше гаяти часу. Ви поїдете до Сайгона. У Бона там кузен, я певен, що він з ним зв’яжеться. Цей чоловік уже двічі намагався втекти з країни, і обидва рази його ловили. Втретє, з тобою і Боном, не зловлять.

Його план спантеличив мене.

— Звідки ти знаєш? — спитав я нарешті.

— Звідки я знаю? — його порожнеча не мала виразності, але в голосі було здивування і, можливо, гіркота. — Бо я купив вашу втечу. Я дав грошей певним посадовцям, які переконаються, що певні поліцаї дивитимуться в інший бік, коли настане час. Ти знаєш, звідки ці гроші? — Я й гадки не мав. — Жінка у відчаї заплатить будь-які гроші, щоб зустрітися зі своїм чоловіком у таборі. Охоронці беруть частину собі, а решту лишають комендантові та мені. Я надсилаю гроші додому дружині, плачу десятину керівникам, а решту я витратив на вашу втечу. Чи ж це не знаменно, що в комуністичній країні гроші досі можуть купити тобі все, чого захочеш?

— Це не знаменно, — пробурмотів я. — Це смішно.

— Хіба? Не можу сказати, що я сміявся, беручи в цих бідолашних жінок гроші й золото. Але бачиш, тоді як, щоб звільнити з табору тебе, достатньо твого зізнання, зважаючи на твоє революційне минуле, ніщо, крім грошей, не звільнить Бона. Комендантові теж треба заплатити, врешті-решт, і значну суму, зважаючи на Бонові злочини. І ніщо, крім великих грошей, не забезпечить вам з Боном можливості покинути країну, а ви мусите це зробити. Ось, друже мій, що я зробив з цими жінками з дружніх почуттів до вас. Чи ж я досі не твій друг, якого ти впізнаєш і любиш?

Він був безликий чоловік, що катував мене для мого ж добра, заради нічого. Але я досі міг упізнати його, бо хто, як не людина двох розумів, зрозуміє людину без обличчя? Тоді я обійняв його і заплакав, знаючи, що він зараз звільняє мене, але ніколи не зможе звільнитися сам, не маючи змоги чи бажання покинути цей табір, хіба що через смерть, яка стане звільненням від його живої смерті. Єдиною перевагою від такого його стану було те, що він міг побачити те, чого інші не бачать або ж побачили і зреклися, бо, коли він подивився в дзеркало і побачив порожнечу, він зрозумів значення нічого.

Але що то було за значення? Що я нарешті інтуїтивно зрозумів? Ось що? Тоді як ніщо не було цінніше за незалежність і свободу, ніщо також було цінніше за незалежність і свободу! Перший слоган був порожній костюм Го Ші Міна, який він більше не носив. Та й хіба міг? Він помер. Другий слоган був непростий. То був порожній костюм Го Ші Міна, вивернутий навиворіт, кравецька сенсація, яку міг наважитися вбрати лише чоловік двох розумів або чоловік без обличчя. Цей дивний костюм мені пасував, через його модерновий крій. Коли я був у цьому вивернутому костюмі, мої шви відкривалися несподіваним чином, і я нарешті зрозумів, як наша революція пройшла від авангарду політичних змін до ар’єгарду накопичення. Це перетворення не було незвичайне. Чи ж з французами та американцями не відбулося так само? Колишні революціонери, вони стали імперіалістами, колонізували й окупували нашу непокірну маленьку землю, забрали нашу свободу в ім’я нашого ж порятунку. Наша революція сталася значно пізніше, ніж їхні, й була значно кривавіша, але ми надолужили згаяний час. Коли дійшло до вивчення найгірших звичок наших французьких господарів та їхніх американських замісників, ми швидко довели, що найкращі в цьому. Ми теж могли ґвалтувати великі ідеали! Звільнившись в ім’я незалежності й свободи — як я втомився від цих слів! — ми позбавили цього наших переможених братів.