— Там буде спекотно, — попередив штурман.

І смердітиме. Коли команда зачинить трюм, нам буде важко дихати, бо жодна вентиляція не полегшуватиме тиск ста п’ятдесяти тіл, замкнених у просторі, що годився для третини цього числа. Однак важчим за задушливе повітря буде усвідомлення того, що навіть в астронавтів більший шанс на виживання, ніж у нас.

Ми причепимо наплічника на плечі та груди, зберігаючи всередині шифр і рукопис. Виживемо ми чи помремо, на нас висітиме вага цих слів. Лишилося написати ще трохи у світлі цієї олійної лампи. Відповівши на питання комісара, ми виявили, що перед нами стоять інші питання, універсальні й вічні, від яких ніколи не втомишся. Що роблять ті, хто бореться проти влади, коли цю владу здобувають? Що роблять революціонери, коли революція тріумфує? Чому ті, хто закликає до незалежності та свободи, забирають незалежність і свободу в інших? Божевілля це чи ні, вірити, як багато хто навколо, в ніщо? Ми можемо відповісти на ці питання лише за себе. Наше життя та смерть навчили нас завжди спочувати найнебажанішим з небажаних осіб. Тому, намагнічений досвідом, наш компас завжди показує в бік тих, хто страждає. Навіть зараз ми думаємо про нашого стражденного друга, нашого побратима, комісара, чоловіка без обличчя, того, хто промовив несказанне і спав своїм морфійним сном, і бачив сни про вічний сон чи, можливо, про ніщо. Щодо нас — як довго нам довелося дивитися в ніщо, перш ніж щось побачити! Чи могла наша мати відчувати це? Чи дивилася вона в себе, дивуючись тому, що там, де нічого не було, тепер існує щось, а саме — ми? Де була та поворотна мить, коли вона почала хотіти нас, а не не хотіти, сім’я батька, що не мав би ставати батьком? Коли вона припинила думати про себе і почала думати про нас?

Завтра ми опинимося серед чужинців, моряків мимоволі, про яких можна було б написати експериментальний вантажний маніфест. Серед нас будуть діти й немовлята, так само як дорослі та батьки, але старих людей не буде — вони не наважилися на цю подорож. Серед нас будуть чоловіки й жінки, стрункі й худі, але не буде товстих, бо ціла нація вимушено сіла на дієту. Серед нас будуть люди зі світлою шкірою, темною і всіма можливими проміжними відтінками, в когось буде витончена вимова, в когось — груба. Буде чимало китайців, яких переслідують за те, що вони китайці, з багатьма іншими випускниками перевиховання. Усі разом ми будемо зватися народом човнів — цю назву ми вже чули сьогодні ввечері, коли потай слухали «Голос Америки» з радіо штурмана. Тепер, коли ми теж належимо до народу човнів, ця назва нас бентежить. Вона відгонить антропологічною поблажливістю, наче це якась забута гілка людського роду, загублене плем’я амфібій, що постає з океанського туману, увінчане водоростями. Але ми не первісні люди, нас не треба жаліти. Якщо і коли ми дістанемося безпечної пристані, не дивно буде, якщо ми і собі відвернемося від небажаних людей, бо ж така людська натура. Однак ми не цинічні. Попри все це — так, попри все, перед обличчям ніщо — ми все одно вважаємо себе революціонерами. Ми лишаємося істотами, повними надії, революціонерами у пошуках революції, хоча не будемо сперечатися, якщо нас називатимуть мрійниками на голці ілюзій. Доволі скоро ми побачимо багряний схід сонця на горизонті, де Схід завжди червоний, але тепер через вікно нам видно темний провулок, порожній тротуар, запнуті завіси. Звісно ж, ми не можемо одні не спати, навіть якщо лампа горить тільки в нас. Ні, ми не можемо бути самі! Певно, тисячі інших зараз вдивляються в темряву, охоплені скандальними думками, екстравагантними надіями та забороненими задумами. Ми піджидаємо догідної миті та слушної причини, що зараз — у простому бажанні жити. І навіть коли ми пишемо це останнє речення, яке не буде перевірене, ми зізнаємося, що впевнені в одному й тільки одному — ми присягаємося дотриматися, навіть під страхом смерті, цієї єдиної обіцянки:

Ми житимемо!

Чимало подій, описаних у цій книжці, відбулися насправді, хоча зізнаюся — я дозволив собі доволі вільне поводження з деталями та хронологією. Для опису падіння Сайгона та останніх днів В’єтнамської Республіки я скористався такими працями: «Падіння Сайгона» Девіда Батлера, «Сльози до дощу» Ларрі Енґелмана, «Падіння Сайгона» Джеймса Фентона, «Біле Різдво» Дірка Голстеда, «Добраніч, Сайгоне» Чарлза Гендерсона та «Giai Phong! Падіння та звільнення Сайгона» Тіціано Терзані. Я особливо завдячую важливій книжці Френка Снеппа «Гідний період», що надихнула мене на опис відльоту Клода з Сайгона та епізоду з Годинникарем. Для опису південнов’єтнамських тюрем і поліції, разом з діяльністю в’єтконгівців, я звертався до «Програми Фенікс» Дагласа Валентайна, листівки «Ми звинувачуємо» Жан-П’єра Дебрі та Андре Менра, «Мемуарів в’єтконгівця» Тью Ню Танга та статті в журналі «Лайф» за січень 1968 року. «Питання тортур» Алфреда В. Маккоя відіграло ключову роль у розумінні того, як розвивалися американські техніки допиту з 1950-х років протягом війни у В’єтнамі й до американських воєн в Іраку й Афганістані. Для опису таборів перевиховання я скористався книжками «Бути переробленим» Гун Сань Тонга, «Південний вітер змінюється» Джейд Нгок Кванг Гун та «Загублені роки» Чан Чі Ву. Щодо бійців в’єтнамського опору, які спробували вторгнутись у В’єтнам, невелика виставка в Історичному музеї Народної армії Лаосу у В’єнтяні демонструє їхню зброю та речі.

Тоді як ці воїни здебільшого забуті, а то й ніколи не знані, джерело натхнення для Фільму навряд чи може стати таємницею. Документальний фільм «Темні серця» Елеонор Копполи та її «Нотатки: створення “Апокаліпсису сьогодні”» дали мені чимало ідей, як і коментарі Френсіса Форда Копполи на DVD «Апокаліпсис сьогодні». Допомогли й такі роботи: «Френсіс Форд Коппола великим планом» Роналда Берґана, «Френсіс Форд Коппола» Жан-Поля Шає та Елізабет Вінсент, «Голлівудський автор: Френсіс Коппола» Джеффрі Чауна, «Книжка “Апокаліпсис сьогодні”» та «Коппола: Біографія» Пітера Кові, «На межі. Життя і епоха Френсіса Копполи» Майкла Ґудвіна та Наомі Вайз, «Френсіс Форд Коппола: Інтерв’ю» Джина Філліпса та Родні Гілла та «Френсіс Форд Коппола. Життя кінороба» Майкла Шумахера. Я також дещо взяв зі статей Дірка Голстеда «Апокаліпсис нарешті», Крісти Ларвуд «Повернення до “Апокаліпсис сьогодні”», Дейдре Маккей та Падмапані Перез «Апокаліпсис уже вчора! Масовка провінції Іфугао та знімання “Апокаліпсис сьогодні”», Тоні Реннела «Найбезумніший у світі фільм» та Роберта Селлерза «Напружене творення “Апокаліпсису сьогодні”».

Точне цитування інших так само відіграло свою роль, зокрема: вірші То Гоу, надруковані в статті «То Гоу: народний поет» у «Новинах В’єтнаму», переклад прислів’я «Хороші вчинки Батька великі, наче гора Тейсон» Нґуєн Ван Кі, надрукований у книжці «Viêt Nam Exposé», цитати з видання «Південно-Східної Азії» Фодора 1975 року та слова генерала Вільяма Вестморленда, чиї ідеї стосовно східних поглядів на життя та його цінність були озвучені в документальному фільмі «Серця й голови» режисера Пітера Девіса. У цій книжці вони приписані Річардові Гедду.

Нарешті, я вдячний численним організаціям і людям, без яких цей роман не став би таким, який він є. «Культурна рада Азії», конференція письменників «Буханець», «Центр культурних іновацій», «Програма мистецької резидентури Джерассі», «Робочий центр образотворчого мистецтва» та Університет Південної Каліфорнії надавали мені гранти, резидентуру та академічні відпустки, що полегшили мої дослідження та процес написання. Мої агенти Нат Собел та Джулі Стівенсон терпляче заохочували мене до роботи й мудро редагували її, як і мій редактор Пітер Блексток. Морґан Ентекін та Джуді Готтенсен з ентузіазмом підтримували мене, а Деб Сіґер, Джон Марк Болінг і весь колектив «Ґрув Атлантік» добряче попрацювали над цією книжкою. Моя подруга Кіорі Міяґава від початку роботи вірила в цей роман і невтомно перечитувала його ранні варіанти. Але найбільший мій борг перед моїм батьком, Джозефом Тгань Нґуєном, і матір’ю, Ліндою Кім Нґуєн. Їхня невгамовна воля та жертви, принесені у воєнні та післявоєнні роки, зробили можливими моє життя та життя мого брата, Тунг Тгань Нґуєна. Він завжди підтримував мене, разом зі своєю чудовою партнеркою Гуєн Ле Као та їхніми дітьми, Мінь, Люком та Лінь.