— Я поверну їх вам у Штатах, сер, — сказав Клод.

— Ні, лишіть їх усередині, — сказав Генерал. — Не хочу, щоб хтось пошкодив машину, намагаючись украсти, бо ж її все одно вкрадуть. Хай вона радує вас, Клоде, поки це можливо.

Генерал пішов шукати Мадам та дітей, а я сказав:

— Що тут відбувається? Справжній хаос.

Клод зітхнув.

— Нормальна ситуація, все пішло шкереберть. Усі намагаються вивезти звідси своїх родичів, і кухарів, і коханок. Просто вважай, що вам пощастило.

— Знаю, — відповів я. — Побачимось у Штатах?

Клод приязно поплескав мене по плечу.

— Як тоді, коли комуністи перемогли у п’ятдесят четвертому, — сказав він. — Хто б міг подумати, що ми знову будемо тут? Але я витягнув тебе з Півночі тоді і тепер витягаю з Півдня. У тебе все буде добре.

Коли Клод пішов, я повернувся до евакуйовуваних. Якийсь морпіх, говорячи у мегафон, наказав їм стати рядами, але ж для моїх земляків черга — це щось неприродне. Опиняючись у ситуації з високим попитом і низькою пропозицією, ми звикли пхатися, штовхатися, юрмитися, тіснити інших, а якщо це не допомагало — давати хабарі, лестити, перебільшувати й брехати. Я не був упевнений, чи ці риси успадковані генетично, чи це глибокий шар нашої культури, чи ж просто швидкий еволюційний розвиток. Ми мусили адаптуватися до: десятиліття бульбашкової економіки, що трималася лише на імпорті з Америки, трьох десятиліть війни, що вщухала, а потім починалася знову й охоплювала розпиляння країні навпіл у п’ятдесят четвертому році руками іноземних фокусників, коротеньке врядування японців під час Другої світової та попереднього століття розбещення нас французами. Однак морпіхам було абсолютно начхати на такі виправдання і їхня грізна присутність зрештою змусила біженців сформувати криві ряди. Коли вони перевіряли нас, шукаючи зброю, ми, офіцери, з сумом здали їм наші пістолети. У мене був кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, що годився для завдань під прикриттям, російської рулетки та самогубства, тоді як Бон здав американцям мужній напівавтоматичний кольт сорок п’ятого калібру.

— Цей пістолет створили, щоб одним пострілом збивати воїнів Моро на Філіппінах, — сказав я Дукові. Сам дізнався про це від Клода — той знався на таких речах.

— Папери! — промовив після перевірки зброї бюрократ з посольства, молодий чоловік з бакенбардами в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, вбраний у бежевий костюм-сафарі та рожевуваті окуляри.

Кожен з членів родини мав при собі пропуск від міністерства внутрішніх справ, куплений мною зі значною знижкою, та президентський дозвіл, привезений Клодом, з печаткою відповідного працівника посольства. Хоча ми й покірно чекали своєї черги, цей дозвіл гарантував нам доволі важливу річ: ми встали на самому початку імміграційного натовпу, перед мільйонами повних надії людей з усіх кінців світу, що прагнули дихати вільно. Ми несли з собою цю дрібну розраду до тенісних кортів, де вицвілі сидіння вже були зайняті тими, хто прийшов раніше. Ми приєдналися до запізнілих душ, що намагалися дрімати на зеленому бетоні кортів. Затемнені червоні лампи кидали моторошний відблиск на натовп, у якому можна було помітити небагатьох американців. Усі вони, схоже, були чоловіки в’єтнамських жінок, зважаючи на те, що їх тепер оточували типові в’єтнамські родини, чи на те, як в’єтнамки висіли в них на руках. Разом з Боном, Лінь і Дуком я влаштувався на незайнятому п’ятачку. З одного боку від нас розташувався виводок дівчат за викликом у вакуумних упакованнях мікро-міні-спідниць і панчіх в сіточку. З іншого — американець з дружиною та дітьми, хлопчиком і дівчинкою років десь п’яти та шести. Чоловік лежав на спині, прикривши очі м’язистою рукою так, що на його обличчі виднілися лише кудлаті вуса, наче у моржа, рожеві губи й кривуваті зуби. Його дружина сиділа поряд і пестила темні голівки дітей, що лежали в неї на колінах.

— Давно ви тут? — спитала Лінь, заколисуючи дрімотного Дука.

— Увесь день, — відповіла жінка. — Просто жах, така спека. Нема чого ані їсти, ані пити. Вони називають номери літаків, але не нашого.

Лінь спочутливо зацокала, а ми з Боном підготувалися до другої половини нудного звичаю всіх військових світу — то поспішати, то чекати.

Ми запалили сигарети й перевели свою увагу на темне небо, час від часу освітлюване сигнальними ракетами, що метушливими сперматозоїдами вибухали на небі, — яскрава голівка зі світла й довгий хвіст диму, що звивався при її падінні.

— Готовий до сповіді? — спитав Бон. Він говорив так само, як і стріляв: різко й коротко. — Я знав, що цей день близько. Просто не казав уголос. Це заперечення, так?

Я кивнув і відповів:

— Ти винен тільки у тому ж, у чому винні всі жителі Сайгона. Ми всі це знали і не могли нічого з цим зробити, принаймні саме так ми думали. Але завжди може статися що завгодно. Це і є надія.

Він знизав плечима, вивчаючи вогник на кінці сигарети.

— Надія рідка, — сказав він. — Відчай густий. Наче кров.

Бон вказав на шрам на своїй долоні, у пальцях якої тримав сигарету, прорізаний чітко по лінії життя.

— Пам’ятаєш?

Я підняв свою праву долоню з таким саме шрамом. Ще один був у Мана. Ми бачили цю мітку щоразу, як розкривали долоні перед пляшкою, сигаретою, зброєю чи жінкою. Наче воїни з легенд, ми присягнулися померти один за одного, зваблені романтикою шкільної дружби, об’єднані вічними цінностями, що ми бачили один в одному, — вірністю, чесністю, переконаністю, прагненням лишатися поряд з друзями й підтримувати наші вірування. Але у що ми вірили в чотирнадцять років? У дружбу та братерство, у нашу країну та її незалежність. Ми вірили, що можемо, якщо буде потреба, віддати життя за своїх побратимів і свій народ, але не знали точно, як саме нас до цього закличуть і ким ми станемо. Я не міг передбачити, що Бон одного дня приєднається до «Програми Фенікс», щоб помститися за вбивство батька, і отримуватиме завдання вбивати людей, яких ми з Маном вважали товаришами. А добросердечний, щирий Бон не знав, що ми таємно прийдемо до віри в те, що єдиний спосіб врятувати нашу країну — стати революціонерами. Ми всі троє йшли за своїми політичними переконаннями, передусім саме з тих причин, які привели нас до духовного братства. Якби обставини привели нас до ситуації, де ціною нашого побратимства стала б смерть, я не сумніваюся, що ми з Маном заплатили б її. Наші зобов’язання були написані в нас на долонях, і під цим нестійким світлом від далеких спалахів магнієвих вогнів я провів пальцем по шраму.

— Твоя кров — моя, а моя кров — твоя, — промовив я нашу юнацьку присягу.

— Знаєш, є ще дещо, — сказав Бон. — Відчай густий, але дружба густіша.

Після цього вже нема чого казати, бо нашої дружби було достатньо. Але ми зауважили звук «катюш», що сичали десь здалеку, наче бібліотекарки, вимагаючи тиші.

Дякую, любий Коменданте, за зауваження до моєї сповіді, що їх ви з комісаром передаєте мені. Ви питали, що я мав на увазі, пишучи «ми» чи «нас», у тих випадках, коли я ототожнюю себе з південними солдатами та евакуйованими, за якими я мав шпигувати. Чи не годиться мені говорити про цих людей, про моїх ворогів, «вони»? Зізнаюсь, провівши майже все своє життя серед них, я не можу не спочувати їм, як і багатьом іншим. Моя слабкість у спочутті до інших багато в чому пов’язана з моїм статусом байстрюка, не кажучи вже про те, що коли ти байстрюк, то від природи схильний до спочуття. Чимало байстрюків поводяться як покидьки, і я вдячний своїй ніжній матері, бо вона навчила мене того, що гідна поведінка розмиває межу між нами та ними. Зрештою, якби вона не розмила межу між служницею та священиком чи не дозволила її розмити, мене б не було на світі.

Отже, народившись поза шлюбом, зізнаюся, що сам від думки про одруження почуваюся дуже незручно. Парубоцьке життя — одна з несподіваних переваг незаконнонародженості, адже більшість родин гідної здобичі в мені не бачили. Я був небажаним навіть для тих родин, дочки яких мали змішане походження, бо самі ці дівчата зазвичай прагнули втиснутися до соціальної підойми через вдалий шлюб з чистопородними чоловіками. Друзі та незнайомці зітхали, вбачаючи в парубоцтві частину тої трагедії, на яку приречені байстрюки, однак для мене самого воно не лише було свободою, але й пасувало до мого підземного життя крота, якому ліпше рити свої нори самому. Як нежонатий, я міг без жодного наслідку базікати з дівчатами, що безсоромно вихвалялися своїми стрункими ніжками перед натовпом, обмахуючи вчорашніми числами жовтої газети свої спітнілі декольте, звабливо збільшені бюстгальтерами атомного віку. Дівчата звали себе Мімі, Фіфі та Тіті — цілком звичні імена для їхнього кола, однак цей тріумвірат був достатньо потужний, щоб сповнити радістю моє серце. Можливо, вони вигадали ці імена просто там, міняючи їх з такою ж легкістю, як і клієнтів. Тоді їхня грайливість була простим професійним рефлексом, набутим за роки старанного навчання та відданої практики. Я відчуваю незмінну повагу до професіоналізму кар’єрних повій, які носять свою безчесність відкритіше за юристів, хоча і ті, й ті беруть гроші погодинно. Але, якщо говорити лише про фінанси, пропускаєш головне. У ставленні до повій краще відчути себе театралом — розслабитись і на час вистави забути про недовіру. Не годиться тупо наполягати на тому, що вистава — це лише купка людей, що розіграють перед вами фарс лише тому, що ви заплатили за квиток, або ж, навпаки, повністю вірити в той міраж, який ви бачите. Наприклад, дорослі чоловіки, що кривляться від самої думки про існування єдинорогів, можуть зі сльозами на очах стверджувати реальність ще рідкісніших і міфічніших створінь. Йдеться про повій, у грудях яких б’ється золоте серце і яких можна знайти лише в найвіддаленішому порту та найтемнішому кутку прокуреної таверни. Запевняю вас, якщо у повій і є щось золоте, то це точно не серце. Те, що є люди, які вважають інакше, — заслуга талановитих актрис.