— Ти сказав! Тебе торкнулося крило істини. Не забувай же ніколи свого рішення!

— О ні, не забуду! Але, Чорний Папірусе, хочу ще раз запитати тебе: що ти є? Чи не можна було б збагнути, відчути, побачити віддалене бодай поняття твоєї моделі?

— Можна! Дивися!

Блискавиця змітає видимі речі довкола. Нема Землі, кімнати, людей, дерев… Я серед нескінченного космосу, у невимірності. Пливуть, обертаються у величному ритмі зорі, галактики, мегасвіти. І я відчуваю ледве вловиму мелодію — ніжну, всепереможну, сповнену любові й чекання. Що це? Що? Невже я чую пісню матері-безмірності? Її поклик до всіх мислячих дітей! її одвічне прагнення дати синам всепроникні ультрафіолетові крила свободи!

Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.

— О, яке видіння, — шепочу я. — Ти модель самої безмірності? Ось звідки твоє знання?

— Так, — промовляє темно-фіолетова сфера. — Я модель безмірності. І зерно твого розуму…

— Як?

— Об’єднай ці дві таємниці. Йди далі, в гущу життя. Поле жадає нових зерен і цілющих дощів. Там, у житті, знайдеш вічних друзів і розгадку власної таємниці. Іди…

До накуреної кімнати, де гурт молодих криміналістів завзято обговорював на всі лади справу про вбивство дівчини в Броварському лісі, просунулася голівка Раї, секретарки:

— Григоре, тебе до шефа.

Григір Бова, ще зовсім зелений криміналіст, встав з-за столу, де на клаптику паперу вимальовував схему гіпотетичного злочину, з насолодою хруснув затерплими руками, потягнувся.

— Що там таке?

— Не знаю. Терміново. — Руда копиця, згромаджена на голові Раї, зникла, у коридорі процокотіли стальні шпильки її черевиків.

— Григоре, — гукнув один з товаришів. — Не інакше як доручить тобі шеф дуже р-р-романтичну справу! “Таємниця Чорної долини”! Що — підходить?

— Ідіть к бісу! — добродушно відповів Григір, зачісуючи біля дзеркала свої неслухняні біляві кучері над чистим, опуклим чолом.

Він вийшов у коридор, знизав плечима: хай сміються. Знають про його захоплення легендарним детективом, якого вигадав мудрий Конан-Дойль. А може, й не вигадав. Те, що створене в уяві, вже переходить у реальний світ, живе, діє, впливає на інших. Він, Григір Бова, теж хоче стати таким, як Шерлок, — мудрим, спокійним у будь-якій ситуації, незворушним при невдачах, безпомилковим у розрахунках. Тільки погано, що досі ще не трапилося йому нічого романтичного або легендарного. Нудні, навіть часом гидкі справи. То знайти нікчемного аліментщика, який ховається від власної дитини або старенької матері, то відтворити точну картину побоїща, Що сталося десь на бенкеті. Проте Григір не втрачав надії коли-небудь взятися за велику і славетну справу. Щоб вона була важлива і потрібна для багатьох людей. Та що там людей — для всього світу… Заради цього Бова не спав ночами, студіював безліч наук — від кібернетики до генетики, від історії релігій до езотеричних доктрин, від мови есперанто до таємничого санскриту, від захоплюючих проблем криптографії до тонкощів фізіології та окультного знання. Григір гаряче вірив, що в дивовижній праці криміналіста все згодиться.

Може, ось тепер? Холодок хвилювання ворушить волосся, у грудях трішечки млосно. Григір хвильку постояв перед дверима кабінету, набрав незалежного вигляду, ввійшов. Глянувши на заклопотану постать шефа, який схилився над якимись манускриптами, що лежали на столі, він кахикнув.

— Сідай, — сказав шеф, не підводячи обличчя. — Маю до тебе архіважливу справу.

— Індивідуальну? — 3 надією запитав Бова.

— Індивідуальну, — усміхнувся шеф і глянув на нього. — Сядь і слухай уважно. Я придивлявся до тебе два роки. Ти мені до вподоби…

— Дякую за комплімент.

— Не комплімент, — заперечив шеф. — Ти тямущий криміналіст. Знаю — мариш Шерлоком. От і даю тобі справу, яку може розв’язати лише геніальний слідчий…

— Правда? — Аж задихнувся від хвилювання Григір.

— Цілковита правда. Тільки для цього потрібне терпіння, вигадка, почуття гумору і такту. Ну, ще й безліч іншого. Згода?

— Та я… бомбою вибухну! На шматочки розлечуся!

— А ось і ні! Ні бомби, ні вибухів не треба, — серйозно зауважив шеф. — Спокій, витримка, тонкий аналіз… і, може, артистичність… М-да. Де ж воно? Зараз, хвилиночку, я знайду…

Його довгі тонкі пальці витягли з-під скла великий аркуш, густо списаний дрібним почерком.

— Слухай уважно. Тут, брате мій, відкинь свою кібернетику, механіку та астрологію, у яких ти з головою загруз. Не засуджую, але й не схвалюю. Найоршився! Але ближче до діла. Курінний Андрій Пилипович. Рік народження — двадцятий. Працював директором горілчаного заводу номер два в Опішні. Зник три роки тому…

— Як зник? — здивувався Григір.

— А так. Поїхав з друзями на полювання. Усі повернулися, а він — ні. Шукали-шукали, наче крізь землю провалився.

— Може, вовки з’їли?

— Нема вовків у тамтешніх лісах.

— Вепри?

— Вепри не їдять людей, — повчально зауважив шеф. — Роздерти можуть, а їсти — ні-ні!

— Як зголодніють, то можуть. Узимку…

— По-перше, справа була восени. По-друге, там дубові ліси. Жолудів до біса. А не стане жолудів — вепри прямісінько підуть на поля. Свіжесенька картопля, кукурудза і всякі інші делікатеси. Вепри теж не дурні. Твоя версія, Григоре, відпадає. Тим більше що нічого не знайдено: ні кістки, ні шматка тіла, ні рушниці, ні одягу.

— Тоді вбивство?

— Не спіши поперед батька в пекло. Ти не дослухав. Справа в тому, що на заводі виявилася розтрата. Триста тисяч. Кумекаєш? Всі нитки ведуть до Курінного.

— А до чого тут ми, криміналісти? Невже міліція хоче, щоб ми…

— Саме так. Щоб ми знайшли…

— Без агентури, без коштів?

— Дослухай, — сердито сказав шеф, уколовши підлеглого гострим поглядом сірих очей. — У Курінного була сім’я. Дружина і донька. Дружина вмерла. Інфаркт. Се, те, конфіскація майна, виселення, всілякі тривоги. Ну ясно, звикла жінка до розкоші, до пошани, а тут рантом…

— Гаразд, а що з дочкою?

— Вона живе й працює в Києві. Ось тут записано, де і що…

— То ви хочете…

— Еге, я хочу. Безумовно, дочка знає щось про батька. Він був сумлінним сім’янином. Не міг забути про дочку. Завдання в тому, щоб…

— Мені це не подобається, — перебив Бова, чухаючи потилицю. — Хай міліція запитає ЇЇ.

— Наївний ти, голубе, — скептично мовив шеф. — Вони вже її сто разів запитували. Не знає, і все…

— А нам вона скаже, ви гадаєте?

— Треба діяти так, щоб сказала. Справа дуже важлива. Державна. Злочинець десь живе, напевне, має інше ім’я. І знову може вчинити злочин. Збагнув?

— Збагнути я збагнув. Та чи не здається вам, що це…

— Що?

— Підлість.

— Чому? — Кущики-брови шефа поповзли на чоло.

— Не знаю. Підлість не завжди можна визначити за буквою параграфу.

— Треба діяти. Ясно? Виконуй завдання. Ти солдат. А не можеш — прошу подати заяву про звільнення. Ти, йдучи вчитися на криміналіста, думав працювати в білих рукавичках?