Вони повільно йшли алеєю парку. Ступали тихо, обережно, ніби насолоджувалися ходою по землі. З дерев падало жовте, багряне листя. Здавалося, що добрі незримі руки стелять барвистий прощальний килим для Віоли.

Вийшовши на край парку, зупинилися. В імлі виблискувала вузенька стрічка ріки, над обрієм сяяв феєричний меч комети. Віктор різко повернувся до дівчини. Голос у нього тремтів:

— Віоло, не треба… Не треба, кохана… В очах дівчини заблищали сльози.

— Це сильніше за мене. Хтось має бути першим, Вікторе. Треба ступити в океан босою ногою. Не дивитися на нього крізь шкельця… Хочеш, я розповім тобі старовинну індійську легенду? Про комету… Хочеш?

Він мовчав, дивлячись в небо сумним поглядом. Віола зітхнула, тихо промовила:

— Все-таки я розповім. Слухай… Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Якось чудисько погналося за юнаком, і він, рятуючись, пірнув у море. Дракон — за ним. Юнак схопився за гребінь чудиська, воно розлютуи, назавждло по хвилях, щоб скинути хороброго вершника. Та юнак не випускав гребеня, мріючи, що тим самим він не дасть дракону ганятися за людьми. А чудисько тим часом так помчало по морю, що іскри летіли за ним. І разом з вершником дракон почав підніматися над Землею. Так палка думка людини підняла в небо навіть ворога. І тепер всі ми бачимо комету і посилаємо думки вдячності тому, хто давно став полум’яним. Думки чорних, білих, жовтих, червоних людей летять у просторі і дають нові сили вершникові дракона…

Віола замовкла. Потім тихо спитала:

— Ну як тобі… легенда?

Віктор ніжно глянув на дівчину. І йому здалося, що зорі сплітали німб довкола її голови. Звідки вона прийшла сюди, на Землю? Хто вона — хвилююча й незбагненна?

— Чудова легенда, — прошепотів він. — Я зрозумів тебе, Віоло. Треба всюди бути вогняним вершником, жити не для себе. Але, кохана моя, як же я буду? Як мені без тебе? І як я полечу на Марс, коли ти…

— Послухай мою прощальну пісню, — озвалася вона. — В ній — все…

Ти не плач сиротою і серце не край,

Те, що статися має, — те станеться…

Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,

А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли птах відлітає удаль,

Те, що з єдності вийшло, — з’єднається.

Неминучої радості знак — та печаль,

Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,

Щоб освячувать зустрічі бажані,

Лише те існування у вічність зросте,

Що тяжкою скорботою вражене…

Він стиснув зуби, сховав обличчя в неї на плечі. Віола захоплено дивилася в небо, щасливо всміхалася зіркам, ніжно пестячи голову коханого…

Автобус рушив до космодрому. Пробігають мимо сади, дерева, будівлі, поля й ліси.

Віола в скафандрі. Над нею схиляються люди, підносять до вуст мікрофони. Вона щось їм відповідає, усміхається. Кореспонденти записують, передають в ефір. Все це ніби вві сні. Здається, ось-ось настане пробудження — і зникнуть люди, степ, естакади. А за вікном шелестітимуть каштани, глухо гомонітиме київська вулиця.

Та ось вже з’явився шпиль ракети, наблизився. Автобус зупинився. Дівчина вийшла з нього на бетонні плити, поруч з нею молода супутниця — дублер. Важко ступаючи в незграбному костюмі космонавта, Віола підійшла до групи людей, які ждали її. Ось президент Академії — він ласкаво мружить очі, підбадьорливо киває їй. Поряд повний високий вчений з сивою шевелюрою, нахмурений, суворий. То конструктор ракети, керівник експерименту. І Грабер тут. Професор нервово потирає руки, роблено всміхається. З-за його спини виходить Віктор, зустрічається поглядом з Віолою. Вона не одвела свого погляду, хоч і важко витримати той німий поєдинок. Майже фізично відчула, як він благає її: “Не треба, не треба, не треба робити того, що ти задумала!..”

“Треба, Вікторе, — мовчазно відказує Віола. — Я не можу інакше. Я сама себе зневажатиму, якщо відступлюсь!..”

Вона, піднявши руку, прощається з усіма дружнім жестом, йде до ліфта, піднімається по східцях. Ще раз прикладає долоні до грудей, схиляється в поклоні.

Ліфт несе її вгору. Чужі ласкаві руки допомагають зручно вмоститися в кабіні супутника. В навушниках турботливі голоси, що запитують про відчуття, настрій. “Дякую, друзі чудові, дякую, Земле, мені добре, мені більше нічого не потрібно. Я — готова!”

Хронометр відлічує останні секунди. Останні миті її перебування в земному лоні перед новим народженням. І ось ракета охоплюється стіною полум’я. Грізно реве вогняна стихія, здіймає на своїх крилах гігантську ракету в простір, кидає її, ніби казкову стрілу, у таємничу безмовність неба…

Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: “Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?”

А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: “Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?”

Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси:

— Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас…

Крізь тріск розрядів долинає коханий голос:

— За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне…

— Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття?

— Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин…

Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався.

— Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально!

Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується.

Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування.

— Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця…

— Ні, ні! То вам здалося…

Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова.

І зненацька — ніби грім з ясного неба:

— Корабель падає на комету!

Сивий вчений — керівник експерименту — кинувся до екранів зв’язку. Різко наказав:

— Викликайте Віолу!

На пульті загорілися вогники індикаторів, спалахнув екран, помережаний смугами перешкод. До нього подалися, ніби жадаючи прорвати павутину сфер, президент, вчені, конструктори.

— Віоло! Віоло! — тривожно кликав президент. — Що сталося? Включайте регулюючі двигуни! Включайте двигуни!

Віктор стиснув кулаки, аж побіліли пальці, щоб стримати зрадливе тремтіння рук. Тиша. Ні слова від Віоли. Лише тріск розрядів у грізній безмовності космічного простору.

— Віоло! Віоло! — кликав президент.

Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом.

— Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите?

Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів:

— Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний…

Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала?