Він підійшов до апаратури й почав регулювати блоки. Зрідка пристрій вистрілював яскравим пучком світла. Обличчя, заклеєне клаптиками пластиру, робило Ковальова схожим на якесь фантастичне створіння.

— Немає рівномірності світіння.

— Тому й засмутився? Роботу, любий, треба виконувати з радістю, інакше вона не дає втіхи. З поганим настроєм навряд чи можна зробити відкриття. Не збагну, чому ти мучишся сам? Можеш пояснити причину?

— Я повинен вирішити проблему.

— Навіщо?

— Навіщо люди підкоряють вершини гір, ризикуючи життям? Долають усі перешкоди, перепливаючи океани?

— Однак чому ти повинен робити це сам? Іван Поліщук розробив оптику, і це дасть можливість краще сфокусувати пучок. Ти морочишся з інтерфейсом, щоб зв’язати пристрій з комп’ютером, а у Тернавського уже все готове.

Віктор відірвався від регулювання, глянув з неприхованим інтересом:

— Звідки ти знаєш про інтерфейси?

— А що? — образився Дудін і здвигнув плечима, кидаючи портфель на диван. — По-перше, я в обчислювальному центрі працював. По-друге, хіба я не головний конструктор свого напрямку? Повинен знати!

— Але ж тут потрібні фундаментальні знання?

— Виходить, вони у мене є.

— Звідки?

— Мені це важко пояснити. Та я сам відчуваю: між тим, що я знав, коли ми вперше з тобою зустрілися, і тим, що знаю тепер, — дистанція величезного розміру. Але навіщо про це? Давай краще поміркуємо, в якій кімнаті зручніше влаштувати тобі кабінет.

— Це так важливо?

— На мою думку, важливо. Кабінет керівника — не особистий комфорт, а фактор ефективної роботи.

— Знову лізеш в авантюру?

— Чому? Якщо бачу можливість поліпшити управління всією організацією — хіба це авантюра? У мене вже й розрахунки є. Мене, скажімо, цікавить діяльність директора з погляду вміння керувати. Скоро має відбутись техрада — мене Білобородько теж запросив.

— Тебе? На техраду?

— Чого це так дивує?

— Що ж ти путнє можеш там порадити? Хіба що як на більярді виграти?

— Ну, чому ж? Я весь час вчуся, читаю книжки. Та й робота підстьобує — я ж керівник, до мене постійно звертаються із запитаннями. До речі, чи ти не скажеш, як добитися підвищення дозвільної здатності у дефлектора? Мене цікавить твоє пояснення. Це для Тернавського.

— Знову Тернавський? Він у тебе тепер перша скрипка в лабораторії!

— Не перша, але ідею моделювання зображень з допомогою комп’ютера запропонував він з Машею. Я підключив їх до твоєї роботи. Не заперечуєш?

— Не знаю, чого ти ждеш від цього вайла? Його треба постійно направляти й підштовхувати в роботі.

— Не згоден. Мені він навіть подобається. А щодо підштовхування… Мабуть, ніщо так не заважає людині розвиватися, рухатися вперед, як безперервне опікування. Хороший керівник віддає розпорядження і дає можливість самостійно їх виконувати, бо інакше де візьметься творче горіння? Кажуть, породистому коцеві і повідок потрібен довгий.

— Невідомо, куди цей кінь тебе занесе, та ще, чого доброго, скине… Так ось, підвищення дозвільної здатності… Дивися. — Ковальов підсунув аркуш паперу, почав креслити і знову здивувався, як блискавично і з яким глибоким розумінням схоплює Дудін надзвичайно складні наукові поняття. Здібності? Ні, тут щось більше!

6

Тиждень промайнув швидко, за ним другий, а далі дні немов полетіли. Садна на обличчі загоювались повільно, і Ковальов сидів удома, розроблячи свій варіант відеомоделі. А Дудін ходив до інституту. Приходив у свій кабінет — “акваріум”, як його прозвали за скляні стіни, сідав до термінала, і починалася захоплена бесіда з машиною.

— Почнемо з перевірки, — казав Дудін. — Як план? Які проблеми найважливіші?

— Двоє суперечливих розпоряджень: директора і головного інженера, — відповідала машина.

— Що? Гаркуша проти Білобородька? А проте то цілкої закономірно: два характери, дві протилежні думки в одному й тому ж питанні.

Потім на роботу приходили співробітники. Вони сідали на свої робочі місця і вмикали термінали. Для кожного на екрані висвітлювався план завдань. Починався робочий день.

Для Юлі робота стала головною радістю й інтересом у житті. Вона поспішала в лабораторію з почуттям, що на неї чекають і вона потрібна. Ніколи раніше у неї такого не було. Якось у коридорі вона зустрілася віч-на-віч з Батуріним, здригнулась і не’ знала, що робити. Ще зовсім недавно Юля була до нестями закохана в цього гоноровитого, самовпевненого чоловіка. Чим же він її причарував? Вона не знала, тільки… Тільки тепер їй не хотілося згадувати, як він скористався з її довіри, а потім відштовхнув. І хоч відтоді минуло вже чимало часу, кожна зустріч з ним бентежила Ті. От і зараз… Проте зараз це почуття тримало Юлю не більше хвилини. Якась внутрішня пружина випростала її. Гордовито піднявши голову, Юля пройшла мимо. А він зупинивсь, обернувся.

— Ти диви, навіть не вітається! Юля нічого не відповіла.

— Юлю, давніх друзів не помічаєш?

— Ми з вами ніколи не були друзями.

— Ну, ну, не сердься. Ти покрасивішала!

— Євгене, — сказала Юля, починаючи хвилюватися. — Ти думав, якщо відштовхнув, то я пропаду? А я вижила… Відродилась…

— Що ти, Юлю, я весь час пам’ятаю тебе. Не віриш?

— Мене це не обходить. Для вас я тепер Юлія Володимирівна. Прошу це запам’ятати, — сказала вона і швидко пішла геть.

Батурін стояв і, щиро дивуючись несподіваному переродженню бридкого каченяти, дивився їй услід.

Коли Юля зайшла в лабораторію, всі вже були на місцях. Дудін одразу помітив, що вона чимось збентежена. Якийсь час вона не могла зосередитись. Він увів команду в термінал. На екрані побігли рядки. Почав читати і помітив нісенітницю.

— Навіщо так? Складіть програму самонавчання системи. Ось так, дивіться.

Його пальці забігали по клавіатурі, а сам він не зводив очей з Юлі. Вона припала до екрана, почала щось швидко записувати.

— Не пишіть! — спинив її новою фразою. — Все це вже у вас у комп’ютері. Вводьте дані. Не так. Створіть інформаційну структуру…

Він залишив дисплей, вийшов з “акваріума” і за мить зупинився за спиною в Юлі.

— Ай-ай! — сказав, усміхаючись. — Зрозумійте: комплексна система подання знань і методи роботи з нею — це головне завдання кібернетики. Для нас важливо не наповнити, а вміло організувати. Пам’ятаєте, Мішель Монтень, який жив давно до нас, говорив: “Добре влаштований мозок — важливіше, ніж просто наповнений”. Ходімо зі мною, я вам щось покажу.

Вони вийшли у коридор. Він узяв її за руку. Біля кабінету Білобородька зупинилися.

— Тепер тримайтеся. Він відчинив двері:

— Можна, Левку Андрійовичу?

— Заходь, заходь, шановний! А-а, Юлія Володимирівна!

Юля здивовано зиркнула на Дудіна. Директор ніколи не називав її на ім’я і по батькові та й бачив усього кілька разів за всі п’ять років її роботи в інституті.

Дудін, помітивши подив на Юлиному обличчі, всміхнувся, натиснув кнопку, і директор зник.

— Що це? — відсахнулася Юля.

— Наша з вами робота! Те саме зображення, для якого ви створювали програму. Візуальний робот! Зображення, змонтоване комп’ютером і кероване програмою. Але, створивши зображення, треба створити й кібернетичного двійника: характер Білобородька, його особливості, логіку мислення. Це має бути система, яка сама навчається; От ви й повинні вдихнути в неї розумне. Я проводжу експеримент — вивчаю стандартні вимоги до управління і суб’єктивні фактори індивідуума. А ви працюєте з програмою. Зараз. Тут. Білобородько у міськкомі на нараді, вам ніхто не заважатиме.

— Чи не освідчився ти замість мене Маші в коханні? — пожартував Ковальов, побачивши схвильованого і радісного Дудіна. — Кому це квіти?

— Дівчині, звичайно. Не тобі ж.

— Сьогодні і я заслужив.

Ковальов увімкнув прилад. Спалахнуло яскраве світло. В кінці кімнати виникло чітке зображення Віктора: усміхнене обличчя, сяючі очі.

— У тебе успіх, — вигукнув Дудін, а сам подумав: “Що б сказав Віктор, коли б дізнався про існування такої самої системи там, у кабінеті директора? До всього він береться сам: розробляє схеми, паяє, налагоджує… Мабуть, ніхто не навчив, що кожну роботу слід поділяти на найпростіші операції, щоб їх можна було виконувати колективно. Адже так швидше. Поки він тут морочиться, ми розробили інтелектуальну систему. Щоправда, за його ідеєю”.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: