— Ігоре, — урвала його Ангеліна. — Ти не забув, що сьогодні наша традиційна п’ятниця? Всі вже зібралися. Чуєш голоси? Прийшов навіть Шахматов. Багато молоді. Може, заглянеш? Тим більше — у тебе така подія… Це всім цікаво…

— Твоє бажання для мене закон.

— Не хочу, бачити робота — виконавця бажань. Мені потрібен Защук — особистіть, Защук — талант, Защук — вулкан!

— Якщо згаслий — то до ваших послуг, — пожартував він.

— Знову банальність. Краще скоріше приїжджай.

На традиційну п’ятницю збиралися різні люди: вчені, викладачі вузів, журналісти… Це були колишні однокурсники, їхні друзі, приятелі друзів. Збиралися щомісяця, по черзі в кожного. Обмінювались науковими новинами, дискутували, просто зустрічалися з розумними людьми. Часом на п’ятницю приїздив сам Шахматов, лауреат, академік, та його однодумці. І тоді вечір перетворювався на бурхливу наукову дискусію.

Коли Защук зайшов до вітальні, всі так були захоплені суперечкою, що навіть не помітили його.

— Як тільки починають говорити про інтелектуальні машини, я одразу пригадую зауваження Неймана “про парадокс складного”, — заперечував комусь молодик з борідкою, якого Защук не знав.

— Правильно, — підтримав його ставний брюнет, попиваючи з чашечки каву. — Ось чому не варто витрачати зусилля на створення штучного інтелекту. Житимемо своїм розумом, як казала моя бабуся.

“Фролушкін!” — упізнав Защук генерального директора об’єднання.

— Е, ні! — замахав рукою чоловік, що сидів у кріслі. — Якщо говорити про функції людини на робочому місці і вияв інтелекту в конструктора чи технолога, то створення машин, які заміняють працю таких службовців, уже не мрія, а реальність. Ми невиправдано завищуємо вимоги до систем, домагаючись універсальності навіть більшої, ніж та, що властива людині.

— Слушно, — підтримав Шахматов. — Деякі психологи вважали, що мета нашої роботи — конструювання систем, які за своїми можливостями перевершать природний людський інтелект. Ми наївно гадали, що скоро досягнемо цієї мети. Але помилилися, тому що самі намагалися моделювати процеси опрацювання інформації на такому рівні, на якому це цілком природно проводить людина.

— Так, але процеси опрацювання інформації не вважаються головними елементами мислення, — обережно зауважив молодик з борідкою, який стояв поряд із Защуком і посмоктував коктейль через соломинку. — Наш мозок включається в дію заради потреб і мотивів. Звичайно, машині байдуже, що робити: писати музику чи розв’язувати економічні завдання. Саме ця байдужість і прирікає її на статику: немає мотивів для саморозвитку машинного інтелекту! Для активного мислення потрібні мотиви!

— Людина наділена емоціями і свої рішення приймає залежно від умотивувань. Та й то це не завжди морально виправдано, — втрутився Защук. — Машинні емоції породять машинний суб’єктивізм! Це вас не лякає? Особисто я проти такого суб’єктивного і до того ж емоційного штучного інтелекту!

Він помітив, як Ангеліна озирнулася, виходячи з кімнати, і, здивовано глянувши на нього, спинилась.

— Але без людських емоцій ніколи не було, немає і не може бути людського пошуку істини — так вважав Ленін.

— Без “людського пошуку”, а не машинного! — запалився Защук, відразу відчувши себе в руслі звичного діалогу з опонентом. — Отепер можна й подумати: чи туди спрямовано наші пошуки? Ви скажете, чи використовуємо ми граничні можливості самої людини? Вона мислить швидко. А введення-виведення інформації? П’ять — десять біт за секунду! Хіба не так писав Джон Міллер?

— Справді, у статті “Інформація і пам’ять”, — знову озвалася Ангеліна від дверей.

— Саме так! — підкреслив Защук, поглянувши на неї з вдячністю за підтримку. — Нам потрібен контакт машини з підсвідомістю, в діяльність якої ми поки що не спроможні втручатись інакше, ніж у гіпнотичному стані. Хіба не в цьому майбутній розвиток комп’ютерів? Отоді й виникне симбіоз людських емоцій і мотиваційних потреб з машиною, з її здатністю блискавично швидко приймати стандартні рішення. Емоції збуджують думку, спрямовують рішення до потрібної мети, змушують машину вибирати з величезного масиву інформації потрібний розділ…

Зненацька його пронизала думка: “Чи не виник контакт моєї машини з мозком? Але… Як же тоді?..”

— Ого, куди сягнули: контакт з підсвідомістю! — посміхнувся Шахматов.

Усі зразу затихли, прислухаючись: підтримка чи заперечення відомого вченого завжди звучали як незаперечна істина.

— Хоча згоден, думка цікава, — пом’якшав він.

— Чому “сягнув”? — не міг уже зупинитися Защук. — Феномен такого контакту у першому наближенні вже знайдено.

— Де ж ви його знайшли? — не без іронії спитав Фролушкін. — У мене таке трапляється хіба що у сні…

Всі засміялися.

— Цей феномен частково реалізовано в моїй системі відображення: безекранний метод бачення. Зображення проектується на сітківку ока, і вам непотрібен екран. Відкинуто проміжну ступінь у зображенні інформації. Але це тільки перший крок. Я певен, здійснення контакту машини з людиною можливе без введення даних вручну чи навіть голосом, а через команду думкою! Ми з Ангеліною наполегливо працюємо над цим. Звичайно, по той бік термінала повинна бути інтелектуальна система, адекватна людині. Адже термінал — це посередник, проміжна ланка між людиною і комп’ютером. А людські думки, навіть якщо модель умітиме їх зчитувати, розіб’ються об примітивну логіку. Ось вам, друзі, і проблема!

Він говорив, але його вже полонила думка, що випадок у лабораторії — це і є прояв сенсорного контакту: читається інформація думки. Але якщо вона читається, то де ж тоді та інтелектуальна система, яка обробляє його думки? І як саме здійснюється з нею зв’язок? Радіохвилями? За рахунок паразитного випромінювання схем?

Роздумуючи над цим, він плутався в поясненнях, втрачав нитку міркування, збивався з думки.

— Чому ж? Сучасна машина чудово розв’язує дуже багато і не стереотипних завдань, які не під силу людині, — не погодився молодик з борідкою.

— Справді! А хіба наш мозок не допомагає комп’ютерові? Адже бувають проміжні результати, які блискавично наштовхують на кінцевий результат, — кипів Защук. — А без контакту на рівні думки… Пам’ятаєте…

— Ігоре Всеволодовичу, це розробка ідеї чи тема, над якою ви вже працюєте і маєте готові результати? — спитав Шахматов, коли Защук, оцінюючи роботу машини в лабораторії, затнувся.

— Я вже казав: ми з Ангеліною працюємо. Але ця ідея…

Защук замислився: який же вузол моделі може здійснити контакт з мозком? Лазерна система відображення забезпечує контакт термінала з сітківкою, а через неї… Ну, звичайно! Ми сприймаємо зображення за рахунок проектування на сітківку відбитого від об’єкта світла. Але ж є і зворотний ефект: збудження пігменту сітківки під впливом образу, що виникає в думках. Отже, лазерний пучок якимось чином зчитує цю інформацію? Інформацію мозку! Однак… Який тоді “приймач” забезпечує розшифрування інформації мислення?..

— Ігор Всеволодович ще задовго до нашої спільної роботи над темою вивчав цю проблему, — підтримала Защука Ангеліна. — Взяти хоча б його реалізацію регістра зображення.

— Цікаво. Хоч це вже і з галузі фантастики. Але чи не змогли б ви, Ігоре Всеволодовичу, підготувати невеличке дослідження? — сусід Защука дістав блокнот і ручку й приготувався записати його телефон та адресу. — Наше видавництво охоче надрукує книгу про сенсорний контакт з мозком.

— Справді, я й сам би дорого дав за таку інформацію, — засміявся Защук і замовк, бо зрозумів, що його повідомлення викликало надто бурхливий інтерес у одних і скептичні посмішки в інших.

Тим часом може бути, що цей феномен — мильна булька. Ось повернеться він, Защук, у лабораторію, ввімкне машину і… впевниться, що вона таких функцій не має. Він просто залетів у сферу фантастики.

Мова зайшла про інше, а Защук знічено мовчав. Тепер він і сам почав сумніватися в тому, у чому був глибоко впевнений. Його враз нестримно потягло в лабораторію. Захотілося ще раз переконатися, що можливості його машини — реальність, а не фантазія мозку.