— Кірочко, — почувся голос директора павільйону, — беріть-но свого “героя” — і зразу ж у актовий зал: починаємо вручення медалей.

Кіра визирнула з дверей, Віктора не було. Вийшла в коридор і побачила, що “герой” спокійно споглядає рекламний ролик. Навіщось провів рукою біля пульта — зображення на екрані побігло назад. Відвідувачів розсмішив вигляд людей, що бігли назад, предмети, що падали вгору. На сміх появився з кабінету представник фірми. Відвідувачі почали просити у нього рекламні проспекти, що лежали на найдальшому столику. Він заперечно похитав головою, розвів руками. Побачив на екрані людей, що бігли назад, підскочив до пульта, оглянув кнопки вмикання і зупинив апарат. Спантеличено подивився на механізм подавання стрічки і раптом побачив, як барвисті проспекти один за одним полетіли до відвідувачів. Молодик, що стояв біля столика, тільки якось дивно ворушив руками, наче допомагав цим проспектам переміщуватись у повітрі.

— Вікторе Георгійовичу! — гукнула Кіра, але той не обізвався. — Ковальов!

І знову ніякої уваги. Тоді вона рішуче підійшла до нього і взяла за руку:

— Ви що, не чуєте? Я ж кличу вас! Ходімо в актовий зал. Зараз вручатимуть медалі — директриса дзвонила. Сподіваюся, шматочок золота ви мені все ж таки виділите?

— Шматочок золота? Медаль? Чому шматочок? Для такої дівчини й усієї медалі не шкода, — відповів він, підніс її руку до губів і поцілував.

Це вже було занадто: такий відлюдько — і раптом… Вона поквапила його:

— Та скоріше ж. Мабуть, уже почалося.

— Що почалося, зіронько?

— А ви вже не пам’ятаєте? — насмішкувато кинула дівчина.

— Біля такої кралі можна забути про все на світі. Я просто нетямлюсь від щастя!..

— Воно й видно: наче з неба впали. — І Кіра потягла його в зал.

Ковальов поспішав: певно вже почалася церемонія вручення медалей, а він і досі морочиться тут з цими ящиками з апаратурою.

Нарешті їх повантажили. Машина від’їхала, і Віктор попрямував до актового залу. По дорозі зайшов у службову кімнату, де Кіра обіцяла почекати його, — її не було. Пошукав біля стендів. — ніде ні душі. І він заквапився сходами нагору.

Актовий зал був переповнений. Вручали нагороди. Лунали оплески. Ковальов подивився уперед і врйз побачив біля столу президії Кіру. А поруч неї — себе. Так, це був він: і обличчя, і колір волосся, і зріст, — усе, як у нього, навіть костюм такий самий! Ковальову перехопило подих. “Що це зі мною? — вщипнув він себе за руку. — Ні, боляче”. Вийшов, спустився на перший поверх. На вулиці роззирнувся: все бачив чітко й виразно. “Що ж це зі мною діється?” — розгублено провів спітнілими пальцями по обличчю. Знову повернувся в актовий зал, де лунали гучні оплески. Коли вручення нагород закінчилось, Ковальов рішуче підійшов до столу комісії і, вибачившись, сказав голові:

— Розумієте, ви вручили мою медаль комусь зовсім іншому. Що робити? Я — Ковальов.

— Дотепно. Але жарти тут ні до чого.

Не повірили. Та й хто ж повірить, коли той суб’єкт так схожий на нього?

Ні, певно, він таки захворів. Ковальов вийшов на вулицю і попрямував у готель.

Дощ уже перестав. Але асфальт був мокрий, чорний, блискучий від калюж. Несподівано крізь хмари пробилося надвечірнє жовте сонце і зависло над покрівлями будівель. Потеплішало. З бруньок проклюнулися блідо-зелені листочки, і все навколо повеселішало.

Ковальов ішов по людних вулицях, а в думці все була та дивна пригода на виставді.

“Що ж трапилося? — вже вкотре запитував він себе. — Вранці під час демонстрування можливостей мого відеотелефону зникло зображення голови, вирвавшись із зони фокусування. Виходить, згусток може досить довго існувати незалежно? Плазма? Нова форма існування живої матерії, як казав той тип, що надокучав своїми запитаннями. А ввечері, будь ласка, — роздвоєння особи…”

Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув на своє відображення в склі, але нічого незвичайного не виявив. Підморгнув і стиха сказав:

— Що, старий, зациклився?

Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері%раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючії людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.

— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.

Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…

— Ні, ні, я сам.

— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”

— П’ятдесятий.

— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.

— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.

— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…

— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…

Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.

— Заходь.

Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.

— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…

— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.

Молодик сердито підвів голову.

— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?

— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.

— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?

— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?

— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…

— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.

— Так у тебе ж і підбори вищі.

У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”

— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?

— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.

— А хто ж? — спротивився обіймам той.

— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.

— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.

— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…

Ковальов зітхнув:

— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.

— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.

Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:

— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.