— За що ж це? — спинилася вона.

— Побачив, як ви курите, сам кинув.

— Тернавський, не чіпайте Юлі! — втрутилась Маша. — Чого ви до неї присікались?

— Я не потребую вашого захисту! — відпарирувала Юля.

— Може, припинимо балачки? Юлю, Тернавський, чи не пора вже починати роботу?

Напругу розрядив Іван Поліщук з конструкторського сектора, який разом з Караханян розробляв для Ковальова оптику. Він увійшов в лабораторію і, побачивши свого завідувача, спитав:

— Як справи на виставці?”

— Нормально, — відповів Ковальов. — Золота медаль.

— Вітаю! — Іван потис йому руку. — Шановні колеги, чуєте? Модель вашого начальника на виставці відзначено золотою медаллю. Ура!

Мало хто підтримав цей вигук.

— Я радий за тебе.

— Чому за мене? Разом же працювали! А медаль… Ось вона. — Ковальов дістав коробочку. — Тепер треба добитися, щоб тему включили в план.

Усі обступили Ковальова, розглядаючи медаль.

— Правильно. Тільки наш завідувач відділу Батурін навряд чи зрозуміє її значення. Треба йти до директора, — рішуче сказав Поліщук. — Між іншим, Вікторе Георгійовичу, є ідея. Хочу показати на дисплеї одне зображення. Зайдеш?

Робочий стіл Івана Поліщука стояв під самим вікном, з якого відкривався чудовий краєвид. Поряд стояв дисплей Неллі Караханян. Іван ще зранку помітив, що Неллі чимось засмучена. Ось і зараз витирає сльози. Тонке обличчя з густими бровами витягнулось, маленькі губи припухли. Іван не раз малював її обличчя: ніжне підборіддя, миле ластовиння на вилицях. Щось було в цій дівчині звабливе, чарівне, замріяне. М’яка хода. Бувало, нечутно пропливе, і тільки як побачиш під стільцем її наги, зрозумієш: Караханян уже працює.

Іван радів уранішнім зустрічам з нею.

— Іване, ви вже прийшли? Я рада вас бачити, — звично казала Неллі, всміхаючись.

Та сьогодні замість вітання він почув її схлипування.

— Неллі, що з вами?

Він вводив дані, швидко натискав клавіші і мигцем, у відображенні на склі, бачив: Неллі витерла очі, повернулася від екрана до столу.

— Неллі, подумайте, що таке життя? Уявіть на хвилину вічність. Порівняйте ці два відрізки. Тепер порівняйте ту неприємність, через яку ви плачете, з вічністю і погляньте на цю проблему, сказати б, філософськи. Вона зразу ж утратить больову гостроту. Так радять учені.

Побачив, як її руки лягли на коліна, зрозумів, що вона перестала плакати. Ввів на екран зображення капловухого зайця — стилізовані фігурки тварин у нього добре виходили — і передав зображення по каналу на термінал Неллі. Пролунав сміх. “Оце так, — подумав він, — справа, певно, не варта й шеляга, якщо капловухий заєць уже підняв настрій! Видно, у жінок будь-яка неприємність перетворюється на трагедію”.

— Скажіть, що сталося? Я слухаю.

— Якщо з погляду вічності, то нічого особливого. — Її сумний оксамитовий голос ледь тремтів. — Була в цеху, і там мене вилаяли.

— За що?

— Пусте. Але я зовсім не винна. На жаль, не вмію захищатися. Навіть дати відсіч не зуміла.

— Шкода, треба вчитися відстоювати свої позиції.

Згодом Іван помітив, як Неллі виходила і за кілька хвилин повернулася.

— Іване, — почув він, — я вдячна вам за підтримку. Все вже з’ясувалося.

— От і гаразд, — весело сказав він. — Але борги треба сплачувати: ходімо в кіно?

Ці звичайні слова остаточно заспокоїли Неллі. На душі в неї стало легко і ясно.

Іван закінчував креслення, коли підійшов Віктор. Побачивши його заклопотане обличчя, Іван здогадався, що похід до начальства успіху не приніс. Ось так добрі справи часом наштовхуються на перепону. Іван уже закінчив денне завдання, але креслення з екрана не прибирав.

— Отже, поразка? — спитав він Ковальова, чий сумний настрій був красномовніший за будь-які слова. — А чим же директор мотивував свою відмову?

— А він не відмовляв. Послав до головного, а той до Батуріна. Так коло й замкнулось. А Батурін доводить, що моя робота безперспективна.

— А він нічого іншого й не скаже. Йому аби спокійніше жилося… Це колун, об який розбиваються всі нові ідеї!

— Що він знає? Та й знати не хоче. Просто перестраховується, — погодився Ковальов. — Яка ж у тебе ідея? Розказуй.

— Поглянь, ось начерк нової оптичної системи… Вони схилилися над екраном дисплея і почали прораховувати фокусні відстані.

— Не годиться, — зітхнув Віктор. — Не те…

— Я сподівався, що знайшов оптимальний шлях, а ти — “не те”…

— Зміщення пучків. Хіба не відчуваєш?

— Чому ти так вважаєш? — образився Іван. — Я з цим морочився більше тижня, а ти подивився — і раз-два…

— Не раз-два, — невдоволено сказав Ковальов. — Вечори у мене довгі, а скільки їх у році, полічи.

Поліщук хотів йому заперечити, але в цю мить до залу зайшов Білобородько — генеральний директор об’єднання. Він супроводжував стрункого чоловіка. Ковальов несподівано впізнав у ньому відвідувача виставки в Москві, який так докучав йому запитаннями. А ще за мить з’явився й Батурін. Дивний відвідувач виставки, а за ним і Білобородько одразу ж попрямували до них. Побачивши на екрані дисплея малюнок, який Іван не встиг стерти, незнайомець запитав:

— Нова проробка? А параметри? Не оптимально. Зміщення пучків.

— Ви що, змовилися? — з досадою мовив Іван.

— А що, влучив у яблучко?

— Виходить. Віктор Георгійович щойно казав мені ро це, але я не погодився.

— Погоджуйтесь. Я вже пройшов через це. І Ковальов теж. — Говорив він уривчасто, ніби відрубував слова і по черзі розглядав кожного, хто стояв поряд.

— Це наш гість, Андрос Микола Олександрович, — представив незнайомця Білобородько, — начальник СКБ об’єднання, з яким ми змагаємося. Доктор наук. Лауреат. Батурін, розкажіть колезі, що ми розробляємо.

— Відеотелефон. А параметри стандартні, — глузливо відповів Батурін і подивився на Ковальова, немов відповідав і йому. — Закон — це стандарт. Ми від законів не відступаємо. Багато хто пробує фантазувати; але життя — річ реальна. Вона цих фантазерів…

— Сподіваєтеся спокійно прожити? — спитав Андрос. — Ну-ну! З такими ідейними настановами не розробником бути, а на заготівлі вторинної сировини працювати. Розробки повинні завжди випереджати час! Певен, що й ви такої думки, Вікторе Георгійовичу? — звернувся він до Ковальова.

Той і сам хотів сказати про це. Та зараз, коли відчув підтримку, не тільки погодився, але й вирішив розповісти про свою модель. Однак Батурін не дав йому сказати:

— Ми впроваджуємо розробку головного інституту.

— Розробку десятилітньої давності? — різко зауважив Ковальов. — Послухаєш — нікому ці системи не потрібні, а починаєш досліджувати щось нове, перспективне — комусь, виявляється, це вже невигідно.

— Чому десятилітньої давності? — заперечив Батурін. — Ну, якщо хтось і випередить нас, то ми використаємо результат, не повторимо помилок. Знадобиться, ліцензію купимо. Витрат на власні розробки менше.

— Отож-бо, — вибухнув Ковальов. — Навіщо самим думати? Нехай винаходи інші роблять. А ми у них ліцензії купуватимемо.

Білобородько невдоволено зиркнув спочатку на Ковальова, потім на Батуріна і категорично сказав:

— Якщо сам не копатимеш колодязя, води не буде. Так, шановний товаришу Батурін? Ліцензії на свою зарплату купуватимеш чи у держави гроші вимагатимеш? Авжеж. Є ще такі любителі пожити за рахунок інших! Ходімо далі?

Білобородько повернувся і попрямував у протилежний кінець залу.

— На виставці я набрид вам із своїми розпитуваннями, Вікторе Георгійовичу? — засміявся Андрос. — Але я поважаю ваш талант. І не тільки поважаю. Пам’ятаєте статтю в журналі? Я рецензував. А модель? Я був у складі відбіркової комісії. Отож ми з вами вже давно знайомі. Але, признайтесь, ви невдоволені своєю моделлю?

— Це правда. Хочу створити повне зображення абонента, але у пучках не вистачає потужності.

— Переходьте на інший лазер — одномодовий. І сфокусуйте пучок до мікрона…

Прощаючись з Андросом, Ковальов відчув на собі довгий вивчаючий погляд і був трохи цим спантеличений.