Люди заходили в ліфт. Дудін пішов за ними. Став біля кнопок керування. Ліфт несподівано поїхав униз, потім плигнув угору. Вниз — угору, вниз — угору. Жінки зашуміли, а чоловіки перезиралися, нічого не розуміючи. Двері не відчинялися.

— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.

Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.

Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?

Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.

— Чому б вам не наважитись і не прийти на побачення? — запитував він, зазираючи в її темні очі: — Може, боїтеся?

Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.

— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.

— Не знаю.

— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..

Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:

— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!

— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.

— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.

— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?

— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!

Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:

— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.

— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..

Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.

Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.

— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!

Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.

— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.

Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:

Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані.

Дало воно вам і тепло, і снагу,

І вроду, і душу, весною заквітчані,

І зливу волосся, таку осяйну…

Співробітники перезирнулися, почали перешіптуватись, вражено дивилися на Дудіна. Хтось навіть спитав:

— Вікторе Георгійовичу, що з вами? По селектору пролунав голос секретарки директора:

— Ковальов, негайно до Білобородька!

Дудін не звернув на це ніякісінької уваги і читав далі:

Обрав би руду я, як сонце палючу, -

Святу, що дарує і ніч, і зорю…

Одну лиш обрав би я, милу й ваблючу…

Та дві їх… Якій же сказати: “Люблю”?

Юля і Маша спантеличено дивилися на Дудіна.

— Вікторе Георгійовичу, вас директор викликає. Ви так захопилися віршами, що навіть і не почули, — ущипливо зауважив Тернавський.

— Кого? Мене? — перепитав Дудін. — Шкода. Так добре з вами.

І, вклонившись, вийшов з лабораторії. Зображення Маші відразу зникло з екрана, поновилася колишня інформація.

В коридорі Дудін спитав у якогось співробітника, де кабінет Білобородька. Той здивовано глянув на нього і показав рукою. У приймальні Дудін прочитав на табличці ім’я та по батькові “генерального”, поглянув на секретарку і постукав зігнутим пальцем у двері.

За великим столом він побачив літнього, років шістдесяти, чоловіка. Обличчя суворе, трохи видовжене. Одна брова вища за другу. Крізь окуляри дивилися цікаві, гострі очі, які немов просвердлювали співрозмовника.

— Сідай-но, шановний. Що ж це ти підводиш об’єднання? Андрос приїхав з перевіркою, а ти взявся з’ясовувати взаємини з Батуріним? Ну, добре, рубонув правду-матінку. Гадаєш, усі ці проблеми хтось за нас вирішить? Андрос допоможе? Якщо самі не здолаємо…

Дудін розгублено мовчав.

До кабінету прослизнув Батурін. Побачив Дудіна, напружився.

— Що вам тут треба? — спитав тихо. — Новий скандал затіваєте?

— Я запросив, — озвався Білобородько, явно невдоволений втручанням Батуріна.

— А я думав, він скаржитись прийшов. Ось я тут наказ на нього заготував. Вліпимо догану, щоб надалі думав, коли, що і де говорити.

Білобородько взяв списаний дрібним почерком папірець, прочитав, насупився, кутики його губів зметнулися вгору. Він ще на якусь мить затримав папірець і передав його своєму заступникові.

Почалася нарада.

Один по одному підводилися начальники цехів, звітували про роботу. І чим більше говорили, тим гучніше лунали голоси. Розпалилася суперечка. Директор слухав, постукуючи пальцем по столі. Тільки-но хтось підвищував тон, стукіт ставав голосніший. Якщо й це не допомагало, тихий, але владний голос нагадував:

— Шановний, сядь, охолонь. Коли киплять пристрасті, істина випаровується! Нехай Гаркуша пояснить, він — головний інженер, йому й карти в руки.

А Дудін сидів і думав: ну навіщо збирати людей, коли й так усе ясно… Підняв руку. Директор довго не помічав її, зрештою кивнув головою.”

— Не стикується тут. — Дудін обвів усіх поглядом і зупинив його на Білобородьку. — Для одного цеху потрібно дві тисячі вісімсот двадцять шість деталей, другому— тисячу шістсот сорок чотири, а в запасі на тридцять одиниць менше.

Тепер усі почали підраховувати. Але ніхто не скористався терміналом, що стояв біля директорського столу.

— Правильно! — погодився директор.

— До того ж, — знову підвівся Дудін, — на потоках ліній у механічному цеху теж є невідповідність: у однієї продуктивність вища, ніж у другої… Ось, погляньте…

Підійшов до термінала.

— Дозвольте?

Почав швидко вводити дані, й на великому екрані перед усіма відтворилася схема потоків з цифровими даними.

Поки начальники цехів і Гаркуша розбиралися в цифрах, Дудін розмірковував, як незручно в кабінеті директора. Вузький стіл, щільно притиснуті до стіни стільці. Директора не видно. Як уже тут побачити колегу? От якби столи поставити вздовж стін, директора залишити на місці, поряд заступники, щоб могли радитися. Тоді на великому екрані все було б видно. Заклади інформацію перед нарадою в машину, хай машина працює, тоді не доведеться кричати. Вона розумна, все проконтролює.

Увійшов Андрос. Помітив Дудіна і, сідаючи біля нього, тихо сказав:

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три…

— Шановний, Вікторе Георгійовичу, ви куди? — спитав Білобородько, коли Дудін рвучко підвівся і квапливо попрямував з кабінету.

— Та нічого, невідкладна справа. — Він притулив руки до живота й поспішив до виходу.

Батурін несподівано зареготався, а Дудін вийшов із приймальні і швидко побіг коридором. Спустився ліфтом, проскочив через прохідну і тільки вже на вулиці з полегкістю зітхнув.

У нього поліпшав настрій. Він був задоволений, згадуючи, як здивував цих генералів виробництва. А що? Сперечаються, а самі навіть і не порахували. Машиною нехтують. Ви творчістю здивуйте. Не тільки контролем!

Оглядаючи місто, Дудін до вечора протинявся по вулицях. Ні, це була не Москва з її широкими проспектами і “величезними будинками. Однак місто було затишне і веселе. Один із будинків зацікавив його тому, що біля нього юрмилися люди… “Палац культури”, — прочитав він. Продавали квитки на зарубіжний фільм. Дудін став у чергу, взяв квиток. У великому залі показували фільм про якихось коней, яких пристрілюють. Довго й нудно крутили марафонський танець. Сюжет дратував, але йти звідси не хотілося. Здавалося, що далі станеться щось цікавіше. Та з кожною хвилиною йому все більше не подобалося, як люди катують себе заради грошей.