Галина Іванівна сиділа за столом, перебирала гречку. У колгоспному гамазеї перед приходом фашистів лишалося багато різного збіжжя. Поряд з гамазеєм почали будувати ще одне складське приміщення, привезли піску, щебеню, жужелиці. Червоноармійці перед відходом у ліс засипали засіки щебенем та піском, щоб німці не змогли скористатися тими припасами. Саченко переконав коменданта, що засміченим зерном варто розплачуватися з людьми за роботу в громадському господарстві. Штарк погодився і наказав за кожен вихід у поле видавати п'ятсот грамів пшениці, гречки або проса, перемішаних з піском та жужелицею. Майже в кожній хаті люди по зернині перебирали заробіток, відділяли його від піску та камінців, товкли в ступах, мололи на жорнах, варили куліш.

Галина Іванівна відсунула від себе купку дрібної жужелиці, запитала Юрка:

— Далеко доведеться їхати за тим зіллям?

— Дід найчастіше збирає його на Дорошевому острові. Часом рушає на Круглик або на Сахалін.

— На який Сахалін?

— Так острів називається. Довгий такий, як Сахалін. Там вужів і гадюк багато.

— А на інших островах є гадюки?

— Вистачає. Тільки ви не бійтеся, гадюка ніколи на людину перша не кидається, завжди намагається втекти від неї.

— Не хочеться мені, щоб Леся їхала по те зілля, — сказала Галина Іванівна. — І плаває вона погано. Взагалі дівчині не годиться вирушати в такі мандри.

А Юркові хочеться, щоб Леся поїхала, подивилася на стариці, на острови. І боятися тут нічого. У діда Захарка не човен, а справжній корабель, хоч танцюй на ньому. Поліція у плавні ніколи не потикається — боїться. Нема там зараз нікого. Це влітку, як настане сінокіс, оживають острови та луки. Тільки зараз і косити нікому — всі косарі на фронті. Якщо Галина Іванівна переживає за Лесю, то нехай дівчина залишається вдома.

Перебираючи засмічену гречку, Леся незадоволено поглянула на матір і сказала:

— Завжди ти всього боїшся!

— Так ти ж дівчина. І не сільська, а міська!

— То й що, як міська?

— Не зумієш розрізнити, де вуж, а де гадюка. Чи ще в якусь халепу вскочиш… Що буде, як на поліцію або на фашистів натрапите?

— А Юрко, а Вовка, а дід Захарко? Йому сто років, і він не боїться, а мені не можна й носа нікуди виткнути — страшно!

— Тобі, Лесю, пішов п'ятнадцятий рік. Вже нібито й не маленька, а мислиш, як нерозумна дитина. Де ті острови? І яка з тебе поміч, лише місце в човні займатимеш. Боюся за тебе…

— А як у Німеччину заберуть?

— Ти ще мала, тебе не візьмуть!

— І таких, як я, німці не минають.

Мати сиділа за столом в сусідній кімнаті, перемальовувала узор. Почувши розмову, вийшла на кухню, сказала:

— Даремно ви, Галино Іванівно, переживаєте. Хай поїде дівчина, хоч трохи провітриться, погляне на красу Полісся. Поліцаї та німці десятою дорогою обминають заплаву. Що їм там робити? А Лесі варто побачити, як зілля збирають, така наука кожному може стати в пригоді.

— Може, й так, — непевно промовила Галина Іванівна, — нехай їде. Ви Юрка посилаєте, не боїтеся.

— І я боюся. Особливо страшно вночі. Стукне вітер віконницями — думаю: прийшли гестапівці, кінець. Лежу і думаю: день пережили, а що буде завтра? За дітей страшно. А де страшніше — чи в оцій хаті, чи на заплаві — не знаю. Мене позавчора викликав начальник жандармерії Гофман — молодий такий, з вусиками, як у Гітлера, допитував, чи немає у вишивальній майстерні комсомольців. Якщо є, наполягав Гофман, я мушу терміново подати список. Якщо нема в майстерні комсомольців, необхідно дати про це підписку. Коли виявиться, що я приховала хоча б одного комсомольця, вся моя родина буде розстріляна… Дала я підписку. А тепер боюся, щоб не знайшлася лиха людина, не подала донос гестапівцям. І за вас страшно.

— Так я до Вовки! — сказав Юрко, взявши батькові чоботи.

Володя страшенно втішився чобітьми, взувся, підійшов до потрісканого дзеркала:

— Оце чоботи! Тепер можна буде й на вулицю вийти.

Походивши по хаті, зняв обнову:

— Взуванка на празник, а поратися можна й у чунях. За подарунок — спасибі.

Юрко повернувся додому, напоїв корову, одягнувся потепліше, сказав матері:

— Я сьогодні вночі піду з дому.

— Куди? — стривожено запитала мати.

— Треба. Можливо, я трохи затримаюся, але ти не хвилюйся. Я буду недалеко. Мушу з однією людиною поговорити.

— Коли ж ти повернешся?

— Не знаю, мамо, може, на світанку, а може, завтра вночі. Не турбуйся, нічого зі мною не трапиться.

— Будь обережним, по селу патрулі ходять. Особливо там, біля палацу.

— Я не до палацу.

Опівночі Юрко підійшов до старого, опаленого блискавкою старого дуба. Не встиг придивитися до товстого, ледь помітного в темряві стовбура, як хтось тихенько запитав:

— Ти?

Юрко по голосу впізнав лейтенанта.

— Я.

Вершина потис хлопцеві руку:

— Іди за мною слідом, гляди не зачепися за корчі!

Мовчки вийшли на схил. Поволі наблизилися до старої закинутої каменоломні. Лейтенант причаївся за кущем бузини, вдивлявся в морок, прислухався, чи ніхто не крадеться за ними. Було тихо, тільки сонно шелестіло обважніле, присипане росою листя та потріскувало сухе гілля. Невдовзі підійшли до каменоломні. Запахло підземеллям.

— Іди за мною, — наказав Вершина.

Юрко бував тут не раз. Треба трохи пройти, а за тим поворотом буде просторо. Лейтенант ішов впевнено, видно, звик мандрувати по каменоломні в темряві, знає кожен закапелок. Коли кам'яний коридор повернув праворуч, Вершина зупинився, дістав з кишені трофейний ліхтарик, — синє примарне сяйво залило сірі похмурі стіни, розлилося м'якими хвилями по нерівній кам'яній долівці. Іти стало легше. Стіни ніби розступилися, коридор поширшав, а вибоїни сховалися в темні закутки. Навколо таємниче чорніли темні отвори давніх виробок, з'являлися, чітко окреслені сяйвом ліхтарика, і тут же зникали. Нарешті лейтенант зупинився біля вузького отвору:

— Прийшли! Потримай ліхтарик, присвіти. Ніяк не можу в темряві відкрити хід до підземелля. Все не на ті, що треба, зірочки натрапляю.

На кам'яній стіні ледь виднілися позеленілі від часу мідні блискітки. Треба добре придивитися, щоб помітити ті металеві цятки. Вершина швидко знайшов потрібні — і стіна ожила. Масивний кам'яний блок поволі повернувся, і перед ними відчинився широкий прохід. Вершина пропустив у підземелля хлопця, зайшов сам, натиснув на мідні блискітки, і важкий камінь слухняно став на своє місце.

Сяйво ліхтарика освітило широкий та високий коридор. Хоча Юрко не раз був тут, його охоплювало якесь незбагненне хвилювання, мимовільний острах. Тут все було повите таїною. Хлопець відчував, що підземелля приховує ще багато різних загадок. Незабутнє враження справило на нього перше знайомство з кам'яним лабіринтом, потім — небезпечна зустріч з Хоткевичем та аптекарем. Часто постають в уяві розмальовані невідомим художником стіни круглої зали, вродливе личко Червоної Красуні. Хто вона, та невідома засмучена дівчина? Звідки вона, чому художник так дбайливо виписав її портрет на кам'яній стіні? Яку ж таємницю оберігає Червона Красуня? Можливо, скарб пана Хоткевича…

Скарби підземелля не давали хлопцеві спокою. Навіть снилися просторі світлиці, вщерть наповнені золотими монетами, розкішними вазами, зброєю. Мабуть, така природа людини, що все їй цікаво, про все хочеться дізнатися. От і не терпиться йому проникнути в найдальші закапелки підземного лабіринту.

— Проходь, Юрку, сюди, — Вершина показав рукою на круглу залу, — допоможеш мені розібратися в таємницях нашої красуні. Мовчить капосна дівчина. Як не підходжу до неї, як не намагаюся порозумітися — даремні мої зусилля. А мене нетерплячка з'їдає. Треба швидше проникнути в сусідню залу, бо там, наскільки мені відомо, мусять бути речі, які нам дуже потрібні. Тупцюємо другий рік на одному місці. Далі нам шлях закритий. Хоча про дещо мені й пощастило дізнатися. Сьогодні покажу тобі мої знахідки.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної Красуні.