Кармоді здригнувся, наче пробуджений із глибокого сну.

— Так, — відповів він.  — Правда, не все, але найголовніше затямив.

— Добре, — сказав Меліхрон, — бо часу в нас більше не залишилося. Вам слід негайно покинути планету. Навіть на своїй планеті я не можу скасувати всесвітній Закон Хижацтва.

— А ви не можете відіслати мене на Землю? — запитав Кармоді?

— Мабуть, зміг би, якби мав доволі часу, — відповів Меліхрон.  — Безперечно, маючи доволі часу, я можу зробити все. Дуже важко, Кармоді. Вже навіть тому, що з трьох змінних «К» кожна наступна відшукується з передумов попередньої. Спершу треба було б точно визначити, Куди на даний момент перемістилася ваша планета в часо-просторі, потім довідатися, Котра з перемінно-можливих Земель ваша. А тоді ще довелося б відшукати час, у який ви народилися, щоб визначити Коли. Крім того, ще слід було б наперед узяти поправки на похибки підрахунку й коефіцієнт здвоєння. Після цього всього я, коли б хоч трохи пощастило, міг би перемістити вас у вашу власну Специфіку (на диво тонка операція) так, щоб усе не пішло прахом.

— Ви можете це зробити для мене? — запитав Кармоді.

— Ні. Нема часу. Та я відішлю вас до свого приятеля Моделі, який зможе вам допомогти.

— До вашого приятеля?

— Ну, може, не так уже й приятеля, — уточнив Меліхрон, — але, безперечно, доброго знайомого. Хоч і тут може бути деяка переоцінка наших взаємин. Бачите, колись, уже давненько, я майже подався зі своєї планети в туристичну подорож. І якби я здійснив її, то познайомився б із Моделі. Але з різних причин я не вирушив, і тому, власне, Моделі ніколи й не бачив. Та все-таки ми з ним знаємо, що якби я вирушив у подорож, то ми б неодмінно зустрілись, обмінялися поглядами і думками, посперечались би трошки, розповіли б кілька анекдотів і розлучилися б із найкращими враженнями один про одного.

— Взаємини, здається, надто химерні, щоб на них розраховувати, — зауважив Кармоді.  — А до когось іще ви не могли б мене послати?

— Боюся, що ні, — сказав Меліхрон.  — Моделі мій єдиний приятель. Адже ви знаєте, що дружбу визначає не тільки реальне, але й імовірне. Я певен, що Моделі добре про вас подбає.

— А якщо…- почав було Кармоді, та враз помітив, як за лівим плечем громадиться щось велетенське, темне й загрозливе, і здогадався, що його час вичерпався.

— Мені треба йти! — крикнув він.  — Дякую за все!

— Нема за що дякувати, — сказав Меліхрон.  — Мій обов’язок у Всесвіті — допомагати чужинцям. Щасти вам, Кармоді!

Велетенське й грізне почало ущільнюватись, та перш ніж воно затвердло, Кармоді щез.

Кармоді опинився на зеленому лузі. Було десь опівдні, бо яскраве жовтогаряче сонце стояло просто над головою. Віддалік у високій траві паслася невеличка череда плямистих корів. За ними темніла смужка лісу. Кармоді неквапно роззирався. Луг був розлогий, а ліс переходив у густий чагарник. Чувся собачий гавкіт. З протилежного від лісу боку височіли гори — довгі зазубрені хребти з засніженими вершинами. До схилів угорі припали сірі хмарини.

Кутиком ока він запримітив якийсь червонястий спалах. Озирнувся — наче лисиця. Вона з цікавістю подивилася на нього, а потім побігла до лісу.

— Схоже на Землю, — подумав Кармоді і згадав про Виграш, що востаннє був запалим у сплячку зеленим вужем. Помацав на шиї — Виграша там не було.

— Ось я, тут! — озвався Виграш.

Кармоді озирнувсь і побачив маленький мідний казанок.

— Це ти? — спитав Кармоді, підіймаючи казанок.

— Звичайно, я. Не можеш навіть упізнати свій власний Виграш?

— Гм… ти трохи змінився…

— Знаю. Але моя сутність, моє справжнє я ніколи не змінюється. А що сталося?

Кармоді заглянув у казанок і ледь не випустив його з рук. Всередині він побачив необбіловане напівобгризене тіло невеличкої тваринки, — мабуть, кошеняти.

— Що це там усередині?

— Сніданок, якщо тобі так кортить знати, — відповів Виграш.  — Я трохи перекусив дорогою.

— Ox!

— Виграшам деколи також треба підкріплятися, — ущипливо додав Виграш.  — А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.

— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив, — захищався Кармоді.

— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш.  — Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.

— І я про тебе думав так само, — признався Кармоді.

— Завжди воно так, — озвався Виграш.  — Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.

— Я дбатиму про тебе, — розчулено запевнив Кармоді.  — Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.

— Звісно, друже. Даруй мені мою в’їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.

— Давай, — погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.

— Ох, смакота, — сказав Виграш.  — Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.

— Я ніби й не голодний, — відповів Кармоді.  — А що ти їси?

— Ми називаємо їх оріті, — пояснив Виграш.  — Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.

— Запам’ятаю, — сказав Кармоді, — якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?

— Гадаю, що можуть, — відповів Виграш.  — До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,

— Як це?

— Оріті — неабиякі поети.

Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,

— Гик! — подав голос Виграш.

— Що?

— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.

— Що — облагодив?

— Бесіду з Меліхроном, звичайно, — сказав Виграш.

— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!

— Не хочу тобі суперечити, — уїдливо підкинув Виграш, — але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.

— Ти збожеволів! Ти з глузду з’їхав! — розлютився Кармоді.

— Я кажу чистісіньку правду, — наполягав Виграш.  — Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.

— Ну то й що?

— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?

— У коледжі я був перший з філософії.

— Пхе! — хихикнув Виграш.  — Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.

— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.

— «Парадоксальної» тут якраз до речі, — перехопив ініціативу Виграш.

— Але ж це моя праця! Я думав!

— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?

— Ні, не доводилося, — сказав Кармоді, вже опанувавши себе.  — А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?

— Ніколи в світі! — сказав Виграш.

— Ти певен?

— Звісно! Ще б пак!

— Тоді нам нема про що говорити, — сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф.  — Але я хочу дізнатися про інше.

— Про що саме? — стомлено запитав Виграш.

— Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?