Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:

— І-і-і-і!

І до пасажира.

А «ванько»!*

— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!

Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.

От стоїть гурт їх.

Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинять дверці.

Ну, що ж це за робота?

От у нас!

У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.

Пасажир, нарешті, вигибаючись як в'юн, ускакує до якогонебудь!

Тоді решта — не пускать того візника, з пасажиром!

Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:

— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!

Лясь!

У нас весело!

Далі.

Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного,* з бібліотеками хорошими, з концертними залями і з волейболом.

Да... З біліярдом обов'язково, а то що тобі Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?

— Як з буфетом?

— Обов'язково!

Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіе», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків* повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проєкта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов'язково треба проєкта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проєкта візьмемось.

Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.

Німецькі «аборти»* для Харкова потрібні, як вода.

Обов'язково побудувати!

І побільше!

Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказаном місці».

Без цього можна перебутися!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного» коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, ґумі і т. д.

І пустіть. «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи: «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

Гінденбурґа на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!*

«Їхній» санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.

Який же він є, цей «їхній» санаторій? Давайте зовні...

Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.

Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.

Він увесь у зелені. Круг його — садок і парк із віковими деревами...

До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися між собою могутніми своїми вітами.

Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.

Перед санаторієм — квіти.

Півколом він обсаджений плазучими трояндами.

Троянди, як раз цвітуть ріжнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червоно-біло-жовто-рожевий химерний вінок.

Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.

І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш. Ліс, вода, повітря... Тиша...

Не поганий їхній санаторій зовні.

А як насправді — хіба це санаторій?

Подумайте сами.

Чоловіка все таки до півсотні хворих — і один лікар.

А хворі є такі, що потребують спеціяльних методів лікування — і водою, і світом, і електрикою і всякими іншими методами та способами...

І — один лікар.

Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!

Я його навіть за санаторій не вважаю.

Нема канцелярії!

Та як же це так?

Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом «Без доклада не заходити» і не знайшов.

Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.

І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!

Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!

Їй-богу, нема завхоза!

Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує...

Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!

Нічого нема!

А санаторій є!

І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.

Каптенармуса, чи як його, і того нема!

Зава кухнею нема!

Дружина директора санаторія їжу для хворих готує!

Факт!

Неймовірно!

Я присусідився якось до милосердної сестри.

Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:

— А де ж ваш, — питаю місцьком?

— Вас іст дас місцьком?

—Місцьком — це таке, вроді, — ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком... І взагалі...

Не розуміє...

Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.

— КРК*, — говорю, — у вас є?

— Ніхт ферштейн КРК!

— Ах ти, — думаю, — боже мій, невже й КРК нема?

— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.

Вона слухала-слухала, потім устала й принесла мені шклянку молока.

— Дізе? Біте шен!

— Ну, нещасна людина!

Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою: