І така, — вам, — скажу, розумна кобильчина, — як тільки дзвоник задзвонить починати — вона і біжить і як задзвонить припиняти — вона стає.

Третій день уже карусель крутиться. Години до 12 ночі не вгаває.

То крутились діти, а це вже й дорослі пішли.

Старі діди вертяться.

Спочатку мені подобалось.

Сидиш, заплющиш очі й думаєш, що ти в Козельщині на ярмарку.

А катеринка ще візьме та й засмалить «Стеньку Разіна».

А це вже набридло.

Та ще сьогодні цілий вечір не «Разіна» грає, а якоїсь нудної й голосної. Отакої:

—Ой, ра-ра-ра п-у-у.

—Ой, ра-ра-ра п-у-у.

Правда, поганий мотив!

Аж в ухах лящить!

Ну, не дає писати ніяк.

Крапка.

Чим одріжняється вечір од дня?

Ну, хоч у Харкові, чи що?

Тим, що вдень видко, а вночі темно.

Тим, що Харківський Комунгосп увечері не світить, а вдень читає в газетах:

— Та коли ж на робітничих околицях світло буде?

У Берліні цим ви вечора від дня не відріжните.

Тут — однаково.

І вдень і вночі видно.

Хіба тільки, що вночі видніше, як удень!

Удень, все таки, бувають хмари, чи що, а вночі ніяка хмара Берліна захмарити не може!

«Турчанка»[3] в Берліні справно працює.

Я вже розпитувався тут у знайомих:

— Де ви, — питаю, — для Берліна таку «турчанку» знайшли, що вона весь час світить?

— Е, — кажуть, — ізнайшли!

— Так може б ви й мені адресу сказали, — я б поїхав додому та розказав би Харківському Комунгоспові, хай би, може, й він собі таку купив.

Не дали адреси. Кажуть, що без «турчанки» в Харкові сумно буде жити. І нічого буде «Вечернему Радио»* писать.

Хароша «турчанка» в Берліні

Ну, як би вам, щоб зрозуміліше?

Ну, — «видко, хоч голки збирай».

Далі ви вже сами додасте:

— Вийди, коханая, і т. д... й т. д. .

Це для фолкльору.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Електрика горить, так уже горить!

Та якими тільки, якими кольорами вона не горить!

І синіми, і фіялковими, і білими, і жовтими, і червоними!

Та всіма, одне слово —

І все це відбивається в асфальті.

І дивишся вздовж улиці — так вся вулиця ніби якийся ріжнобарвний сніп із проміння!

А авто, автобуси, мотоцикли — прожекторами її оперізують.

Ідеш у якомусь огняному хаосі!

Найбільше, що до світляного крику, надсаджується рекляма!

Чого тільки та рекляма не доходить у своїх витівках, щоб звернути на себе увагу, щоб її помітили.

То тобі якийся будинок горить увесь синім.

Момент — він уже червоний!

Далі — він зелений.

І все це мигтить «сміється, перегулюється».*

Там — горить чобіт!

Там — ковбаса!

Там — авто!

Ось бачиш загорілась на даху величезна пляшка!

За нею — бокал...

З пляшки в бокал ллється електричне вино!

З бокалу вискакує електрична піна.

Це — рекляма шампанського!

Раптом усе гасне!

А потім знову...

І так цілу ніч!

Єсть улиці, що, буквально, якесь пожарище!

Да, влітає в копієчку торговельним фірмам рекляма.

Вулиці ввечері повнісінькі.

Кафе — аж через вінця.

Але не шаландатимемося по вулицях, не сидітимемо в кафе, бо ми вже там були, та й нас абсолютно не цікавить оте жіноцтво, що «продається з публічного торгу».

Ходім у кіно!

Кіно — «на ять».

Ну, ясно, що величезні залі (є, правда, і кіно — маленькі, наче курник. Тут короткометражні картини демонструється), ну ясно, що шикарні фойє, симфонічні оркестри і т. д.

Потрапили як раз на «інтересний» фільм з радянського життя, американського виробу.

Я не знаю, чи не йшло воно в нас (у нас усе може бути), у всякім разі десь у себе я бачив фото з цього фільма.

Знаєте, бурлаки на Волзі баржу тягнуть, отаман такий обідрано-кучерявий з обличчям Аполоновим. Князь, князівна. Початок революції. Отаман робиться повстанським командиром (ну, ясно ж — більшовицьким), розгром маєтка, зустріч отамана з князівною.

Ви ж уже догадались, що роман, що любов, що отаман врятовує князівну і т. д.

Отака, одне слово, «хріновина з морковиною».

У що ж тільки понаряжали американці тих повстанців?!

А моррди!

Має успіх фільм!

Ну, як же ж: «більшовиків» показують!

Іде ця картина в супроводі і оркестри й хору.

Хор у відповідних місцях співає «Дубінушку».

Співає по-руському.

Очевидно, емігранти.

І треба вам знати, що «Дубінушка» — популярна в Берліні пісня.

Я в санаторії її чув.

Співали її люди, що навряд чи їм колинебудь доводилось тягати баржі.

Може хіба доведеться?

А так — кіно, як узагалі кіно!

Чогось такого «сенсаційного» в кіно не чуть.

Іде «Анна Кареніна» в одному з кіно. Я — не бачив.

Та їздить по Берліну, — кажуть, — Мозжухін* у свойому шикарррному авті.

Оце й усі кіно новини!

Що добре — то це і велика і свіжа завжди кінохроніка: де, разом із цікавими подіями, демонструють і природниче життя.

Життя комах, звірів, птиць.

Це — дуже цікаво.

ВУФКУ!* Guten tag! Як у нас говорять!

Ходімте тепер у театр!

Тепер же, як ви знаєте, в театрі не сезон!

Працює, здається, опера та театр Рейнґарда.

Ходім до Рейнґарда, бо в оперу спізнились.

Тільки беріть грубі гроші, щоб попасти в театр.

Тут абонементної системи немає, контромарок не дають, а перше місце коштує не більше й не менше як 30 марок (15 крб.).

Поганенькі в нас місця були, на останньому ярусі, а й то щось по 7½ марок чи що заплатили.

Так, що тут по театрах не розгуляєшся.

Тут таке «мистецтво — трудящим», що сильно почухається той трудящий, як у театрі побуває.

Днів з чотири на картоплі сидітиме.

В театрі йде щодня п'єса «Артисти» американського (здається) автора, з доробленим текстом Йосипа Димова.*

Постановка — Рейнґарда.

П'єса, як уже й назва показує, з життя артистів. Звичайна собі комедія (трішки з «трагі» спереду), з дотепним (кажуть) текстом.

Сцена — на сцені. Артистичний «кабачок» і т. д. і т. д. Грають прекрасно.

Головну ролю виконує кол. артист Московського камерного театру Соколов.

Теж грає чудесно. Фахівці тільки кажуть, що мова його німецька ще й досі шкутильгає, за що його полаює ввесь час німецька преса.

Але Соколова вважається за крупну фігуру театрального Берліну.

Виконання, та й сама постановка — реалістичні.

Театралізовані, звичайні, але нічого карколомного нема.

Прекрасні, з боку оформлення, сцени — «сцени на сцені».

Повна ілюзія.

Але все це, при технічних можливостях театру, не так уже й мудро.

В Манилівському сельбуді навряд чи Рейнґард міг би поставити так «Артистів».

Одкидати, розуміється, не можна великої режисерської роботи, але щоб в «Артистах» було вхоплено «бога за бороду» — ні!

Хароший, навіть прекрасний спектакль.