І вже не йде на думку молитва; щемить серце, пече, мов жива рана.
Вийшла з церкви, а назустріч сусідка.
Ой свахо, біжіть хутчій додому! Ваш Івась до козаків утік!
Сполотніла Коновчиха.
Коли? Хто бачив?
Мій Ілько бачив. Біг, каже, дорогою і не оглядався. Шабля при боці, самопал за плечима.
Іде Коновчиха на подвір’я та голосить:
Бодай тебе, сину, мої сльози в дорозі побили! Бодай тебе в тому війську недоля спіткала! Пожалів ти матір... подякував...
Цілу ніч отак ходила, приказувала. Темно в хаті, ледве каганчик на припічку блимає. Моторошно, важко на серці, наче увесь світ почорнів, узявся пусткою.
Правду кажуть, що мати — крива душа: хоч дуже замахнеться, та не боляче вдарить.
Нагадала Коновчиха вранці усе, чого зопалу синові зичила, й сама злякалася.
Нехай мене, стару, недоля поб’є, а не тебе, моя дитино! Видно, од роду — ні в воду... У батька вдався, батькові й сліди топтатимеш...
Пішла в поле, зайняла паровицю сивих волів, погнала на ярмарок. Зразу й продала, не торгуючись, бо люди, як мухи на мед, налетіли, побачили, що дург ничка.
Ще в брата позичила, виблагала — й купила коня вороного, баского, що й гетьманові сісти не сором! Сама засідлала, пістолі батькові в тороки поклала й одіж — шаровари сині, саєтові, червоний жупан і пояс шовковий, запорозький,— нехай син носить!
Мов на те, козак коло двору їхав, нетутешній, звідкілясь аж із Дону. Теж, сказав, Филоненка доганяє. Отих донців здавна на Січі було чимало — не диво, що й цей зараз на війну подався.
Зупинила його вдова, ублагала коня Івасеві одвести і три копи грошей оддать, у хустинці зав’язаних.
Узяв козак повід, підморгнув хитрим оком: «Не тужи, мати!» — і помчав, зник у хмарі куряви.
Може ж, таки передасть, десь і за ним стара мати удома плаче...
А Івась у козацькому таборі блукає, ніяк собі ради не дасть. Ніхто на нього й глянути не гляне, й спитати не спитає: «А чого тобі, хлопче, треба?»
Вже й ранок настав... Кожен своє діло знає — хто рушницю чистить, хто шаровари латає, а хто вже й снідає в гурті біля вогнища.
Підійшов Іван до гурту, скинув шапку.
Добридень, панове козаки! Хліб та сіль!
їмо, та свій, а ти й так постій! — одмовив русявий козак, набираючи з казана гарячої пшоняної каші.
Хоч і знав Івась, що так годиться відповісти за козацьким звичаєм, та почервонів як жар. Проте нахилився, витяг з-за халяви ложку.
Е, та він хлопець тертий! — моргнув вусом русявий.— Бач, і ложку має. Сідай, козаче, до гурту.
Ох і смачною ж здалась Івасеві польова, придим- лена каша: зроду такої не їв! Одне, що дуже зголоднів, а друге, що це ж таки він з козаками снідає! Бач, не відштовхнули, пустили до гурту...
І статечно їсть хлопець, не хапається, останній стромляє ложку в казан, набирає каші потроху — аби не сказали: «Глита, як собака!» Тільки поснідали, побіг, приніс цеберко води, допоміг кашоварові казана помити.
От коли б мати бачила!
А вже табір заворушився. З усіх кінців заспівали сурми, поскакали сотники, гукаючи, щоб сідлали коні.
Козаки, що сиділи біля згаслого багаття, пахкаючи люльками, посхоплювались, побігли до коней.
Лише Івась безпорадно стояв серед цього сум’яття і в думці кляв себе на всі заставки, що прибіг піший. Хіба ж повернеться язик просити, щоб хтось позичив коня? Мамієм назвуть, недотепою.
В піхотинці піти? Ще гірше!
Гей, хлопче, тебе не Іваном звуть? — гукнув хтось за спиною.
Хлопець здригнувся.
Якийсь козарлюга — сидить на сивому коні, трима вороного за поводи.
Чуєш, ти, бува, не Іван Коновченко?
Івась кивнув. Йому враз перехопило горло. Він і вгадував, і боявся вгадати.
Ну, ось тобі гостинець — мати прислала! — І простяг Івасеві повід вороного коня, що не хотів стояти на місці, сердито перебирав тонкими ногами й форкав, косуючи наллятим кров’ю оком.
Наче вітром підкинутий, злетів Івась у сідло.
Ой мамо, ой матінко! Чим тобі віддячити?! Від якої ганьби врятувала ти свого сина! Кінь — мов змій! І вві сні такий не присниться.
Донець добув із-за пазухи зав’язану вузликом хустину, пильно глянув на Івася.
Гроші візьми... Казала передати...
Та Івась лише махнув рукою. Які там гроші! Він і сорочку зараз би з себе скинув, оддав за того коня, якби загадали.
І коли знову заграли сурми й почали козаки шикуватися — він і собі став у лаву, зліва, з самого краю.
Козаки, ніде правди діти, пересміхнулися, але змовчали, не сказали нічого. І сотник, той самий, що не схотів учора його записати,— проїжджаючи, тільки глянув і відвернувся, хоч Івасеві серце аж підстрибнуло й покотилося кудись, у затерплі від страху п’яти.
Отож усе лихо минулося. Чим він тепер не козак! Кінь добрий, зброя справна, в сідлі сидить, мов реп’ях... Чого ще треба?
Ледве тиждень минув у поході, а наче рік! Івась почорнів, схуд, очі запали: мабуть, і мати, побачивши, не пізнала б. З ранку до ночі не злазить з коня, спить на землі, поклавши кулак під голову, їсть житню со- ломаху з водою. Та дарма... Терпи, козаче, лихо: будеш мед пити!..
Полковник не дуже дає спочивати, веде військо на Тягинь-місто, поспішає — щоб ударити зненацька, розполохом.
Попереду снують розвідники, вистежують, чи нема близько орди, щоб не сповістила до часу турків про наступ. Та хіба вбережешся! Таки ж рознюхала, бісова орда, що козаки йдуть. Вранці, восьмого дня, ледве на світ благословилося — на степових могилах спалахнули вогні. То розвідники давали знак: на табір мчать татари!
Коли б згодом хто спитав, як же воно було, Івась небагато б зміг розповісти. Сказати правду, він і не бачив нічого... Йому й ще трьом хлопцям-молодикам загадали гнати коні до степового байраку.
Та глядіть, сидіть отам тихо, як миші! — суворо наказував сотник. — Коням морди пообмотуйте джгутами, щоб не іржали. А мурзаки наскочать — од- бивайтеся. Хай пугачем хто запугука — ми вдаримо з табору!
Добре, батьку!
Глухо затупали копита. Щільно збитий табун спустився в байрак, пірнув у високу траву, що хлюпала на ноги росою. А хлопці, порадившись пошепки, повилазили на схил, причаїлися в кущах, щоб усе було чути.
Якийсь час стояла тиша. Лише з табору чути було приглушені голоси, рух, брязкіт. То козаки перекочували вози, ставили їх з чотирьох боків догори дишлями, зв’язували між собою, замотавши ланцюги за колеса.
Потім почулося клацання. «Рушниці рихтують! — вгадав Іван.— Стрільці стали попереду, а позаду козаки-заряджають та їм подають. Щоб швидше!»
І тут, у степу, в світанковому тумані озвалося далеке виття. Наче сотні вовків повибігали з байраків і гнали на табір, скаженіючи, бризкаючи піною...
Татари! Все ближче лемент. Вже чути вигуки: «Алла! Алла!» — і посвист стріл: на скаку б’ють з луків бусурмени!
А табір мовчить. Аж у вухах лящить од несамовитого галасу орди, а звідти хоч би стрелили!
Не тямлячи себе, Іван вискочив з байраку — й прикипів до землі.
Вдарили! Раз, другий, третій, і сипонули постріли без упину, відгукнулися луною вдалині, горохом розкотилися по балках та виярках, аж позлітало з галасом в усьому степу сполохане птаство.
От, пробиваючи грім пострілів, вдарили з возів невеличкі польові гармати.
«Еге! Збоку хотіли заскочити мурзаки та й трапили, як жаба в жар!» — сам собі шепотів хлопець.
Його трусила пропасниця, руки тремтіли. Кинути б усе, побігти до своїх, на підмогу.
Але враз згадав, що сказав сотник, зітхнув і знову сховався в байраці.
А вже постріли змовкли: орда лементувала все далі й далі. Одбили! Услід зачувся тупіт: козаки поскакали слідом за втікачами. Видно, не всіх коней загнали в байрак: трохи було десь біля табору.
І тут зашелестіла трава під хуткими, квапливими кроками. Хтось біг до байраку — не один, кілька! Не змовляючись, хлопці схопилися за рушниці, та зразу ж і опустили, зачувши знайоме «пугу!»
Гей, хлопці! — гукали козаки на бігу. — Коні мерщій давайте!