Нічні забави в прохолоді, під зоряним небом, на тлі дикої природи дуже сподобалися співачкам і танцівницям, і вони сказали, що віднині виступатимуть тільки в пустелі. Тим часом наступник трону, довідавшись по дорозі про витівки свого штабу, надіслав наказ негайно повернути жінок назад до міста і прискорити похід.

При штабі перебував військовий міністр, достойний Гергор, але тільки як спостерігач. Він не віз із собою співачок, але й не робив ніяких зауважень штабним. Він наказав винести свої ноші в голову колони і, пристосовуючись до її руху, або посувався вперед, або відпочивав у затінку під великим опахалом, яке тримав над ним ад’ютант.

Достойному Гергору було років за сорок. Це був чоловік кремезний, замкнутий. Він рідко коли озивався до когось і так само рідко дивився на людей з-під опущених повік.

Як і в кожного єгиптянина, руки й ноги в нього були голі, груди відкриті. На ногах у нього були сандалі, на стегнах — коротка спідничка, а спереду фартушок у білу та блакитну смужку. Як жрець, він голив бороду й голову і носив шкуру пантери, перекинуту через ліве плече. Нарешті, як воїн, мав на голові невеликий гвардійський шолом, з-під якого на плечі спадала теж смугаста, біла з блакитним, хустка.

На шиї в нього висів потрійний золотий ланцюг, а з лівого боку, на грудях, короткий меч у багато оздоблених піхвах.

Криті ноші Гергора, що їх несли шестеро чорних рабів, завжди супроводили три прислужники: один ніс опахало, другий — міністрову сокиру, а третій — скриньку з папірусами. Цей третій був Пентуер, жрець і писар міністра, худий аскет, який і в найбільшу спеку не покривав голеної голови. Він походив з простого люду, але завдяки своїм винятковим здібностям займав високу державну посаду.

Хоч міністр із своїми чиновниками перебував на чолі штабної колони і начебто не цікавився її рухом, проте не можна сказати, щоб він не бачив, що діється навколо. Щогодини, а то й частіше, до нош сановника наближався то простий жрець, звичайний собі «слуга божий», то воїн-мародер, то гендляр або невільник, які, ніби байдуже минаючи мовчазний почет міністра, ненароком кидали якесь слівце. Те слівце Пентуер іноді записував, але частіше запам’ятовував, бо пам’ять він мав надзвичайну.

На ці дрібниці в галасливій юрбі штабних ніхто не звертав уваги. Офіцери, вельможні юнаки, надто багато метушилися, галасливо розмовляли або співали, щоб стежити за кожним, хто підходив до міністра, тим більше що шляхом весь час снувало багато людей.

П’ятнадцятого місорі штаб наступника трону, разом із його достойністю військовим міністром, провів ніч просто неба в пустелі, за одну милю від полків царевича, що вже вишикувалися до бою впоперек шляху за містом Пі-Баїлос.

Близько першої години ранку, що відповідає нашій шостій, на узгір’я пустелі ліг фіолетовий відблиск. Із-за гір виглянуло сонце. Землю Госен залило рожеве сяйво, і містечка, храми, палаци багачів та мазанки селян враз спалахнули й заряхтіли поміж зеленню.

Незабаром весь обрій на заході залило золотом. Здавалося, в цьому золоті потопає вся зелена земля Госен, а в незліченних каналах замість води тече розтоплене срібло. Але узгір’я пустелі набрали ще густішої фіолетової барви; довгі тіні від них лягли на пісок, і рослини на цьому тлі здавалися зовсім чорними.

Вартові, які стояли вздовж шляху, могли вже добре розгледіти обсаджені пальмами поля за каналом. На деяких зеленіли льон, пшениця, конюшина, на інших — золотився майже достиглий ячмінь другого посіву. Тим часом з мазанок, що ховалися між деревами, почали виходити на роботу хлібороби. Мідно-червоні їхні тіла були майже голі, тільки стегна прикривала коротенька спідничка та на голові був чепець.

Деякі звернули до каналів і стали вичищати з них мул або черпали воду й виливали її на поля за допомогою пристроїв, схожих на наші колодязні журавлі. Інші, розсипавшись поміж дерев, збирали достиглі фіги й виноград. Тут-таки снували голі діти та жінки в білих, жовтих і червоних сорочках без рукавів.

Усе навколо рухалось. У небі хиже птаство пустелі полювало на голубів і галок землі Госен. Уздовж каналу хиталися рипучі журавлі з цебрами життєдайної води, а люди, що збирали овочі, то виринали, то зникали серед зелені дерев, наче барвисті, метелики. Тим часом у пустелі на шляху вже зароїлося військо та його обслуга. Промчав загін кінноти, озброєний списами. За ним пройшли лучники в наголовниках і спідничках; в руках у них були луки, за плечима — сагайдаки, а на правому боці висіли широкі тесаки. За лучниками, несучи торби з камінням, простували пращники, озброєні короткими мечами.

За сто кроків позад них ішли два невеличкі загони піхоти: один озброєний ратищами, другий — сокирами. У всіх піхотинців були прямокутні щити, цупкі нагрудники на взірець панцирів, а на головах — наголовники з хусточками, що захищали шию від сонця. Наголовники й нагрудники були в смужки: білі й блакитні або чорні й жовті, і через це воїни скидалися на величезних шершнів.

За передніми загонами, оточені сокироносцями, посувалися ноші міністра, а далі в мідних шоломах і панцирах ішли грецькі полки; їхній розмірений крок нагадував важкі удари молота. Позаду чути було рипіння возів, рев худоби та окрики погоничів, а узбіччям дороги, в ношах, підвішених між двома ослами, пробирався бородатий фінікійський купець. Над цим усім здіймалася золотава й гаряча хмара куряви.

Раптом з переднього загону розвідки примчав верхівець і повідомив міністра, що наближається наступник трону. Його достойність зійшов з нош, і в ту ж хвилину на шляху з’явилася купка вершників. Вони спинились і злізли з коней. Верхівець і міністр пішли назустріч один одному, через кожні кілька кроків зупиняючись і вклоняючись.

— Вітаю тебе, сине фараона, хай він живе вічно! — озвався міністр.

— Вітаю тебе і зичу довгого віку, святий отче, — відповів наступник трону і додав: — Ви тягнетесь так, наче безногі, а Нітагер щонайпізніше через дві години з’явиться перед нашим корпусом.

— Правду кажеш. Твій штаб посувається надто повільно.

— До того ж Євнана каже, — тут Рамзес кивнув на обвішаного амулетами офіцера, який стояв за ним, — що ви не висилали патрулів до ущелин. А тим часом, якби це була справжня війна, ворог міг би напасти на вас саме з того боку.

— Я не командувач, а тільки суддя, — спокійно відповів міністр.

— А що ж робить Патрокл?

— Патрокл з грецьким полком супроводить метальні машини.

— А мій родич і ад’ютант Тутмос? — Мабуть, ще спить.

Рамзес нетерпляче тупнув ногою й замовк. Він був гарний юнак з майже жіночими рисами обличчя, яке гнів і засмага робили ще привабливішим. На ньому була вузька накидка в блакитні й білі смужки, такого ж кольору хустка під шоломом, золотий ланцюг на шиї, а під лівим плечем — коштовний меч.

— Я бачу, — сказав він нарешті, — що тільки ти, Євнано, дбаєш про мою честь.

Обвішаний амулетами офіцер вклонився до самої землі.

— Тутмос просто ледар, — казав далі царевич. — Повертайся, Євнано, на своє місце. Нехай хоч у передньому загоні буде добрий начальник.

Потім, глянувши на почет, що оточив його, ніби вирісши з-під землі, він додав:

— Хай мені принесуть ноші. Я стомився, мов каменяр.

— Хіба боги можуть стомлюватись! — шепнув Євнана, який ще стояв позад царевича.

— Повертайся на своє місце! — звелів Рамзес.

— А може, ти, подобо місяця, накажеш мені зараз обдивитись ущелини? — тихо спитав офіцер. — Прошу, наказуй, бо, де б я не був, серце моє лине до тебе, щоб угадати твою волю та сповнити її.

— Знаю, що ти вірний слуга, — відповів Рамзес. — Іди ж і наглядай за всім.

— Святий отче, — звернувся Євнана до міністра, — я завжди буду найпокірнішим слугою вашої достойності.

Ледве встиг Євнана від’їхати, як у кінці колони зчинилася ще більша метушня. Шукали ноші наступника трону, але їх ніде не було. Натомість, розштовхуючи грецьких воїнів, з’явився дивний на вигляд юнак. На ньому була сорочка з прозорої тканини, розкішно гаптований фартушок і золота перев’язь через плече. Але найбільше впадала в око величезна перука, заплетена в дрібні кіски, і штучна борідка, схожа на котячий хвіст.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: